Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 57

В кухні стояла ніякова тиша. Мишкр мовчки пив молоко, зрідка витираючи рушником губи. Прохір курив, поглядав на Докійку. Потім він заговорив про хазяйство. Посидів ще з півгодини. Перед тим як іти спитав :

— Кирило Громов прийшов. Чув?

— Ні. Звідки він з'явився ?

— З червоних. Теж у Першій Кінній був2.

— Це він у, Мамонтова служив ?

— Він самий.

— Завзятий вояка був',— усміхнувся Мишко.

— Куди там ! На грабіж перший був. Легка в нього рука на де.

— Розказували про нього, ніби він полонених рубав2 немилосердно. За черевики солдатські вбивав. Уб'є — одними черевиками поживиться.

— Була така чутка,— підтвердив2 Прохір.

— Йому теж треба прощати ? — влесливо спитав Мишко.— Бог, мовляв, прощав ворогам і нам велів, чи як ?

— — Та це як сказати ... А що ти йому робитимеш ?

— Ну, я б зробив)...— Мишко примружив очі.— Я б йому так зробив, що він після цього й духу пустився б ! Та він від цього не втече. У Вешках Дончека є, вона його приголубить.

Прохір усміхнувся, сказав :

— Це таки правда, що горбатого могила виправить. Він і з Червоної Армії прийшов з грабованим добром. Моїй бабі його жінка хвалилася, що якесь там пальто жіноче їй приніс, скільки там платтів та іншого добра. Він у бригаді Маслака був і звідти подався додому. Не інакше він дезиком2 заявився, зброю з собою приніс.

— Яку зброю ? — зацікавився Мишко.

— Звісно яку : вкорочену карабінку, ну, наган, може ще лцонебудь.

— В Раду він ходив! реєструватись, не знаєш ?

Прохір засміявся, махнув рукою.

— Його туди и мотузком не затягнеш ! Мені так здається, що вів утік. Він не сьогодні — завтра з дому вшиється. От Кирило, по всьому видно, ще збирається воювати, а ти наї мене грішив. Ні, брат, я своє одвоював; наївся цього добра аж по зав'язку.

Прохір незабаром пішов. Трохи згодом вийшов у двір і Мишко. Докійка нагодувала дітей і тількищо' хотіла лягати, як увійшов Мишко. В руках він держав щось загорнуте в міш-.ковину.

— Куди тебе чорти носили ? — неласкаво спитала Докійка.

— Своє придане діставав;— беззлісно усміхнувся Мишко.

Він розмотав дбайливо запаковану гвинтівку, розпухлий

від патронів підсумок, наган і дві2 ручні гранати. Все це склав на лаву й обережно націдив у блюдце гасу.

— Звідки це ? — Докійка порухом брів показала на зброю.

— Моє, з фронту.

— А де ж ти його ховав?

— Де б не ховав, а от зберіг усе ділим.

— Он ти, виходить, який потайний... І не сказав нічого. Від жінки, й то ховаєшся ?

Мишко, з удаваною безтурботністю усміхаючись і явно запобігаючи, сказав*:

— І нащо тобі це було знати, Докійко ? Це діло не жіноче. Нехай воно — добро оце — лежить, воно, дівко, в хаті не зайве.

— А нащо ти його в хату приволік ? Ти ж законником став, усе знаєш ... А за це тобі не доведеться перед законом відповідати ?

Мишко став, суворий, сказав:

— Ти дурна! Коли Кирило Громові зброю приносить — це радянській владі на шкоду, а коли я приношу, то крім користі радянській владі від цього нічого не буде. Розумієш ти ? Перед ким же я можу відповідати ? Базікаєш ти бог знає що, . лягай, спи!

Він зробив єдино правильний на його думку висновок : коли вже білі недобитки приходять із' зброєю, то йому треба бути обачним. Він ретельно прочистив гвинтівку й наган, а вранці, тільки но почало світати, пішки подався у Вешенську.

Докійка, вкладаючи йому харчі в підсумок, з досадою і гіркістю вигукнула :

— Ти зі мною все ві мовчанки граєшся ! Скажи хоч, чи надовго йдеш і по якому ділу ? Що це за чорт, за таке життя ! Зібрався йти, і слова від нього не доб'єшся !.. Чоловік ти мені чи приший кобилі хвіст ?

— Іду у Вешки на комісію, що я тобі ще скажу ? Вернусь, тоді все взнаєш.

Придержуючи рукою підсумок, Мишко спустився до Дону, сів у баркас і швидко погнав його на— той бік. 3

... Повернувся в Татарський Мишко головою хутірського ревкому. Нашвидку поздоровкавшись із жінкою, сказав:

— Ну, тепер побачимо !

— Про що це ти ? — здивовано спитала Докійка.

— Все про те саме.

— Про що ?

— Головою мене призначили. Зрозуміла?

Докійка гірко сплеснула в долоні. Вона хотіла щось сказати, але Мишко не став її слухати, він поправив перед дзеркалом пасок на вилинялій захисній гімнастерці й пішов до Ради.

Головою ревкому з самої, зими був старий Міхеєв. Підсліпуватий і глухий, він як за повинність виконував свої обов'язки і з превеликою радістю дізнався від Кошового про те, що прийшла йому зміна.

— Ось папірці, соколику мій, ось хутірська печать, бери їх ради Христа,— говорив він з щирою радістю, хрестячись і потираючи руки.— Восьмий десяток мені, зроду на должності не був, а тут ось на старість довелося... Це саме ваше молоде діло, а мені куди вже там! І недобачу, і недочую ... Богу молитись пора, а мене головою призначили...

Мишко швидко переглянув розпорядження й накази, надіслані станичним ревкомом, спитав':

— Секретар де?

— Га?

— Е, чорт, секретар де, кажу ?

— Секлетар ? Жито сіє. Він, грім би його торохнув, на тиждень раз сюди заходить. Інший раз із станиці надійде бо-мага, яку треба прочитати, а його й з собаками не знайдеш. Так і лежить важна бомага кілька днів не читана. А з мене грамотій поганий, ой, поганий ! Насилу розписуюсь, а читати зовсім не вмію, тільки й можу, що печать ставити ..г

Зсунувши брови, Кошовий розглядав обшарпану кімнату ревкому, прикрашену одним стареньким, покрапаним мухами плакатом.

Старик так зрадів з несподіваного звільнення, що навіть наважився на жарт : передаючи Кошовому загорнуту в ганчірочку печать, сказав :

— От і все хутірське хазяйство, грошових сумів немає, а насіки отаманської за радянської влади мати не полагається. Якщо хочеш — свій дідівський костур можу віддати.— І простягнув, беззубо усміхаючись, відполіровану долонями ясенову палицю.

Але Кошовий не мав охоти жартувати. Ще раз він— оглянув жалюгідну кімнату ревкому, нахмурився і, зітхнувши, сказав*:

— Будемо вважати, діду, що справи від тебе я прийняв. Тепер котись відціля до бісової бабусі.— І виразно показав очима на двері.

А потім сів за стіл, широко розставив лікті й довго сидів самотній, зціпивши зуби, випнувши вперед нижню щелепу. Боже мій, яким же сукиним сином був він весь цей час, коли рився в землі, не підводячи голови й по — справжньому не дослухаючись до того, що діялось навкруги... Злий до краю на себе і на все навколишнє, Мишко встав зза столу, обсмикнув, гімнастерку, сказав, дивлячись у простір, не розціплюючи зубів :

—1 Я вам, голубчики, покажу, що таке радянська влада !

Двері він щільно причинив, накинувши ланцюжок на скобель, пішов через майдан додому. Коло церкви зустрів підлітка Обнізова, недбало кивнув йому головою, пройшов мимо і, раптом пройнятий здогадкою, обернувся, гукнув :

— Ей, Андрійку! Зажди но, йди сюди !

Білявий сором'язливий хлопчина мовчки підійшов до нього. Мишко, як дорослому, простягнув йому руку, спитав :

— Ти куди оце йшов ? На цей край ? Ну — ну, гуляєш, значить ? По ділу ? Ось що я тебе хочу спитати: ти, здається, у вищому початковому училищі вчився ? Вчився ? Це добре. А канцелярію ти знаєш ?

— Яку?

— Ну, звичайну. Всякі там входящі — виходящі знаєш ?

— Ти про що говориш, /товаришу Кошовий ?

— Ну, про папірці, які бувають. Ти це знаєш ? Ну, бувають виходящі, а бувають всякі інші.— Мишко невиразно поворушив пальцями і, не дожидаючи відповіді, твердо сказав : — Якщо не знаєш, потім вивчишся. Я зараз головою хутірського ревкому, а тебе — як грамотного хлопчину — призначаю секретарем. Іди в1 приміщення ревкому і стережи там діла, вони всі на столі лежать, а я незабаром повернуся. Зрозуміло ?

— Товаришу Кошовий !

Мишко махнув рукою, нетерпляче сказаві:

— Це ми потім з тобою побалакаємо, іди, займай должность.— І повільно, розмірним кроком пішов вулицею.

Вдома він надів нові шаровари, сунув у кишеню наган і, старанно поправляючи перед дзеркалом кашкет, сказав жінці:

— Піду тут в одне місце за ділом. Якщо хто буде питати, де, значить, голова,— скажи, що скоро повернеться.

Посада голови до дечого зобов'язувала ... Мишко йшов повільно й поважно ; хода його була така незвичайна, що дехто з хутірських, зустрівши його, спинявся і з усмішкою дивився йому вслід. Прохір Зиков, що зустрівся з ним у провулку,, з жартівливою шанобливістю позадкував до плоту, спитав :

— Та що це ти, Михайле? В будній день у все добре вирядився і йдеш виступці, як на параді... Чи не наново свататись ідеш ?

— Схоже на це,— відповів Мишко, значно стиснувши губи.

Коло воріт громов'ського базу він, не спиняючись, сунув руку в кишеню за кисетом, пильно оглянув широке подвір'я, розкидані по ньому будівлі, вікна" хати.

Мати Кирила Громова тількищо вийшла з сіней. Відкинувшись назад, вона несла таз дрібно нарізаного кормового гарбуза1. Мишко шанобливо поздоровкався з нею. Ступив1 на ганок.

— Дома Кирило, тітонько ?

— Дома, дома, заходь,—даючи дорогу, сказала старуха.

Мишко увійшов у темні' сіни, в півтемряві намацав ручку

коло дверей.

Кирило сам відчинив йому двері в кімнату, відступив на крок. Чисто поголений, усміхнений і трохи п'яний, ВІН ОГЛЯ-' нув Мишка коротким, вивчаючим поглядом, невимушено сказав :

— Іще один служивий! Заходь, Кошовий, сідай, гостем будеш... А ми тут випиваємо, так, по маленькій...

— Хліб сіль та солодка чарка,— Мишко потис руку, господареві, оглядаючи гостей, що сиділи за столом.

Він прийшов явно не до речі. Плечистий, незнайомий Михайлові козак, що розсівся на покуті, коротко й допитлива глянув на Кирила, відсунув: склянку. Ахваткін Семен, що сидів по той бік столу — далекий родич Коршунових, побачивши Михайла, нахмурився й одвів очі.

Господар запросив Михайла до столу.

— Дякую за запросини.

— Ні, ти сідай, не гордуй, випий з нами.

Мишко сів до столу. Беручи з рук господаря склянку з самогонкою, кивнув головою.

— З прибуттям тебе, Кириле Івановичу !

— Спасибі. А ти давно з армії ?

— Давно. Встиг обжитися.

— І обжитися й оженитися, кажуть, встиг ? Та чого ж ти кривиш душею ? Пий до дна !

— Не хочу. У мене до тебе діло є.

— Це вже ні! Це ти не балуйся ! Сьогодні я про діло не говорю. Сьогодні я гуляю з друзями. Якщо ти за ділом, приходь завтра.

Мишко встав зза столу,— спокійно усміхаючись, сказаві:

— Воно й діло дрібничкове, та негайне. Давай вийдем на хвилинку.

Кирило, погладжуючи старанно закручені чорні вуса, деякий час мовчав, потім уставі: 4

— Може, тут скажеш ? Чого ж мй будемо од компанії одбиватись ?

— Ні, давай вийдемо,— стримано, але наполегливо попрохав Мишко.

— Та вийди з ним, чого торгуєтесь' ? — сказа© незнайомий Мишкові плечистий козак.

Кирило неохоче пішов у кухню.