Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 49

*

— А я от тебе пам'ятаю, — глузливо всміхнувся Степан і пройшов, не зупиняючись, пригорнув за плече переднього козака в урядницьких наплічниках.

По темному з штабу дивізії одержали телефонограму з наказом виступити на позицію. Полк зібрався за яких чверть години, поповнений людьми, з піснями пішов затуляти прорив, продіравлений мадярською кавалерією.

Прощаючись, Петро сунув братові в руки згорнутий учетверо аркуш паперу.

— Що це? —спитав Григорій.

— Молитву тобі списав. Ти візьми...

— Допомагає?

— Не смійся, Григорію!

— Я ке сміюсь.

— Ну, прощай, брате. Бувай здоров. Ти не вилітай наперед інших, а то гарячих смерть мітить! Бережись там! — кричав Петро.

— А молитва?

Петро махнув рукою.

До одинадцятої їхали, зовсім не пильнуючи обереги. Потім вахмістри рознесли по сотнях наказ: посуватися якнай-тихше, курити покинути.

Над далеким пасмом лісу злітали закрашені фіялковим димом ракети.

XI.

Невеличка в сап'янових, кольору під дуб, палітурках, записна книжка. Ріжки потерті і загнуті, довго носив хазяїн у кишені. Аркушики списано вузлуватим косим письмом.

"...3 деякого часу з'явилася оця потреба водитися з папером. Хочу вести щось навзірець інститутського "щоден-г-шка". Насамперед про неї: в лютому, не пам'ятаю, якого дйя, мене познайомив з нею її земляк, студєнт-політехнік Бояришкин. Я зіткнувся з ними коло входу до кіна. Бояриш-кин, знайомлячи нас, казав: "Це станичниця вешенська. Ти, Тимофію, люби її та жалуй. Ліза — чудова дівчина". Пам'ятаю, я щось вирік нерозбірне і подержав у руці її м'яку, пітну долоню. Так почалось моє знайомство з Лисаветою Моховою. Що вона зіпсована дівчина, я зрозумів з першого погляду: у таких жінок очі говорять більш, ніж слід. Вона на мене справила, признаюся, негарне вражіння: насамперед, ця тепла вогка долоня. Я ніколи не подибував, щоб у людей так потіли руки; потім очі, — по суті дуже гарні очі, з таким собі горіховим відтінком, а в той же час неприємні.

Друже Васю, я свідомо рівняю стиль, навіть до образности вдаюся, для того, що'б свого часу, коли цей "щоденник" потрапить до тебе в Семипалатинськ (є така думка — по, закінченні любовної інтриги, яку завів я з Лисаветою Моховою, переслати його тобі: Певне, читаючи цього документа, добре потішишся), ти мав би точну уяву про те, що сталося. Описуватиму в хронологічному порядку. Так от, познайомився я з нею і втрьох пішли ми дивитись якусь най-сантиментальнішу кіно-дурницю. Бояришкин мовчав (у нього ломив кутній, як він казав, зуб), а я дуже туго вів розмову. Виявилось, що ми земляки, тобто з сусідніх станиць; перебравши загальні спогади про красу степових крайовидів і таке інше, і таке інше, ми замовкли. Я" коли можна так висловитись, невимушено мовчав, вона не відчувала ніякої незручности від того, що зжували ми розмовочку, мов ту жуйку. Я дізнався від неї, що вона медичка другого курсу, а з походження купцівна і дуже любить міцний чай і асмо-ловський тютюн. Як бачиш, дуже вбогі відомості для пізнання діви з горіховими очима. Коли прощались (ми проводжали її до трамвайної зупинки), вона просила заходити до неї. Адресу я записав. Думаю заглянути 28 квітня.

і 29 квітня.

Був сьогодні в неї. Частувала чаєм з халвою. По суті — цікава дівка. Гострий язик, в міру розумна, от тільки Арци-башевщиною від неї тхне, чути навіть на віддалі. Прийшов від неї пізно. Набивав цигарки і думав про речі, що аж ніяк до неї не стосуються, — зокрема, про гроші. Костюм мій зношений докраю, а "капіталу" нема. Загалом — чортовина.

І травня.

Відзначився цей день подією. В Сокольниках під час дуже невеликої розваги вскочили в халепу: поліція і загін козаків, чоловіка з двадцять, розгонили робітничу майовку..

Один п'яний ударив козацького коня ціпком, а той узявся до нагайки. (Чомусь називають батіг нагайкою, а в нього ж власне славне ім'я, до чого ж?..). Я підійшов і встряв. Поривали мене найшляхетніші почуття, щиро кажу. Встряв і сказав козакові, що, він чапура і дещо іншого. Той був замахнувся і на .мене батогом, але я з достатньою твердістю сказав, що я сам козак Кам'яиської станиці і так можу його помести, що й чортів знудить. Козак попався добродушний, молодий, служба, видно, не замордувала ще. Відповів, що він станиці Усть-Хоперської і кулачник. Ми розійшлись мирно. Коли б він узявся проти мене, сталася б бійка і ще дещо гірше для моєї особи. Моє втручання пояснюється тим, що в нашому товаристві була Лисавета, а мене в її присутності так і кортить хлоп'яче бажання "подвигу". На власних очах перетворююся на півня і почуваю, як під кашкетом виростає незримий червоний гребінь... Ось до чого допер.

З травня.

Запійний настрій. До всього —ще й грошей немає. На розвилках, попросту кажучи, нижче матні, безнадійно подер: лись штани, репнули, як переспілий задонський кавун. Надія на те, що шов триматиметься, — облудна. З тим самим успіхом можна зшити й, кавуна. Приходив Володька Стриж-нєв. Завтра йду на лекцію.

7 травня.

Одержав від батька гроші. Лає в листі, а мені ані трішечки не соромно. Знав би тато, що в сина підшили моральні крокви... Купив костюм. На краватку навіть візники звертають увагу. Голився в голярні на Тверській. Вийшов звідти свіжим ґалянтерійним крамарчуком. На розі Садової — Трі-юмфальної до мене посміхнувся городовик. Чи ти ба який шельма! Таже є щось спільного в мене з ним у цьому вигляді? А три місяці тому? Проте не варто ворушити білизну( історії... Бачив Лисавету випадково, у вікні —трамвая. По-' махала рукавичкою і посміхнулась. Яковий то я, га?

8 травня.

"Всіх нас приваблює кохання". Так і уявляю собі рота Тетяниного чоловіка, роззявленого, мов гарматне жерло. Мені з ґалерії страх як кортіло плюнути в рот йому. А коли в думці постає ця фраза, а особливо кінець: "Ко-ха-а-ан-ня...", то щелепи мені конвульсійно зводять позіхи, нервові, певне.

Але ж справа в тому, що й мене приваблює кохання. Пишу ці рядки, а волосся дибом... Був у Лисавети. Дуже вйспрен-ньо і здалека почав. Робила вигляд, що не розуміє,— і намагалась звести розмову на інші рейки. Чи не рано? Е, чорт, костюм цю справу поплутав... Подивлюсь в дзеркало — непереможний: дай, думаю, освідчусь. У мене якось здорові розрахунки беруть гору над усім іншим. Коли не освідчитися тепер, то через два місяці буде вже пізно; штани зносяться і попріють у такому місці, що всяке освідчення буде неможливе. Пишу і сам собою захоплююсь: до чого яскраво поєдналися в мені всі найкращі почуття найкращих людей нашої епохи. Тут вам і ніжно-палка пристрасть, і "голос розуму твердий". Вінеґрета чеснот при всіх інших

І'ІДНОСТЯХ.

Я так і не скінчив підготовляти її. На заваді стала хазяйка квартири, яка викликала її до коридору, і, я чув, попросила її позичити грошей. Вона відмовила, тоді як гроші в неї були. Я це напевне знав, і я уявив собі її обличчя,, коли вона правдивим голосом відмовляла, і очі її горіхові і цілком щирі. Охота говорити про кохання в мене зникла.

13 травня.

Я не абияк закохався., В цьому немає жадного сумніву. Всі ознаки наявні. Завтра освідчусь. Ролю свою я так досі й не з'ясував.

14 травня.

Справа обернулась дуже несподівано. Був дощ, тепленький такий, приємний. Ми йшлд Моховою, плити пішоходу швигав косий вітер. Я говорив, а вона йшла мовчки, похнюпивши голову, наче міркуючи. З капелюшка На щоку її стікали дощові цівки, і вона була прекрасна. Наведу нашу розмову:

— Лисавето Сергійовно, я виклав вам те, що я почуваю. Слово за вами.

— Я не певна щирости ваіпи почуттів.

Я по-йолопськи знизав плечима і вкрутив, що ладен при-, сягнути, чи щось такого. Вона сказала:

— Стривайте, ви заговорили мовою турґєнєвських героїв. Ви простіш.

— Куди ж простіше. Я вас кохаю.

— І що ж?

— За вами слово.

1— Ви хочете відвітного признання?

— Я хочу відповіді.

— Бачте, Олександре Івановичу... Що я вам можу сказати? Ви мені трошки подобаєтесь. Високий ви дуже.

— Я ще підросту, — пообіцяв я.

— Але ми так мало знайомі, спільність...

— З'їмо разом пуд соли і краще пізнаємо один одного.

Вона рожевою долонею витерла вогкі щоки і сказала:

— Що ж, давайте зійдемось. Поживемо — побачимо.

Тільки дайте мені час, щоб я могла покінчити з моєю попередньою приязню.

— Хто він? — поцікавився чя.

— Ви його не знаєте. Лікар один, венеролог.

— Коли ви звільнитесь?

— Я сподіваюсь, до п'ятниці.

— Ми вкупі житимемо? Себто на одній квартирі?

— Так, мабуть, це буде зручніш. Ви переберетесь до мене.

— Чому?

— В мене дуже вигідна кімната. Чисто, і хазяйка дуже симпатична особа.

Я не заперечував. На розі Тверської ми розлучились. Ми поцілувались, на превелике здивовання якоїсь дами.

Що день новий мені готує?

22 травня.

Переживаю медові дні. <<Медовий" настрій потьмарило сьогодні те, що Ліза сказала мені, щоб я перемінив білизну. Дійсно, білизна моя — зношений кошмар. Але гроші, гроші... Витрачаємо мої, їх не так то й багато. Доведеться пошукати роботи...

24 травня.

Сьогодні вирішив набрати собі на білизну, але Ліза призвела мене до непередбачених витрат. їй до зарізу захотілося пообідати в гарному ресторані і купити собі шовкові панчохи. Пообідали й купили, але я в розпачі: ухнула моя білизна.

27 травня.

Вона мене висилює. Я спустошений фізично і нагадую голу сояшничину. Це не баба, а вогонь з димом.

2 червня.

Ми прокинулись сьогодні о дев'ятій. Проклята звичка рухати пальцями ніг довела до такого: вона відкинула укривало і довго розглядала мою ступню. Вона так резюмувала свої спостереження:

— В тебе не нога, а кінське копито. Гірше!'І потім це волосся на пальцях, фі! — Вона огидливо знизала плечима і, вкрившись, відвернулась до стінки.

Я зніяковів. Підібгав ноги і доторкнувся до її плеча.

— Лізо!

— Облиште мене! *

— Лізо, це ж чорт зна що. Не можу ж я змінити форму своєї ноги, роблено бо її не на замовлення. А щодо рослин-ности, то волосся — дурне, воно скрізь росте. Тобі, як медичці, слід би знати закони природного розвитку.

Вона повернулась до мене обличчям. Горіхові очі набули злого шоколядного відтінку.

— Сьогодні ж будьте ласкаві купити присипку від поту: у вас трупний запах від ніг.

Я слушно зауважив, що в неї повсякчас вогкі долоні. Вона промовчала, а на мою душу, висловлюючись високим "штилем", упала хмарна тінь... Тут не в ногах справа і не в шерсті ..

4 червня.

Сьогодні ми катались човном по Москві-річці.