Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 5

Григорій, зімкнувши зуби, скочив з копиці.

— Ти чого гукаєш? Заблукали чи що? — підходячи перепитав старий. .

Оксана стояла коло копиці, поправляючи зсунуту на потилицю хустку, над нею курилася пара.

— Заблудити то ні, а от замерзла була.

— Тю, бабо, а ось гля, копиця. Погрійся.

Оксана посміхнулася, нахилившись по волок.

V.

До хутора Сетракова—місця таборових зборів— шістдесят верстов. Петро Мелехов і Астахов Степан їхали на одній бричці. З ними ще троє козаків-хуторян: Хведот Бо-довськів, молодий, калмикуватий і рябий козак, другочерго-вик ляйб-ґвардії Отаманського полку Хрисанф Токін, на прізвище Христоня, і батареєць Томілін Іван. У бричку після першої ж годівлі запрягли двовершкового Христониного коня і вороного Степана Астахова. Інші троє коней, засідлані, йшли ззаду. Правив здоровенний і дурнуватий, як і всі отаманці, Христоня. Колесом, зігнувши спину, сидів він спереду, застував халабуді світло, лякав коні гулким октавистим басом. В бричці, напнутій новеньким брезентом, лежали покурюючи Петро Мелехов, Степан і батареєць Томілін. Хведот Бодовськів ішов ззаду; видно не в тяготу було йому стромляти в куряну дорогу криві свої калмицькі ноги.

Христонина бричка йшла першою. Ззаду тягнулись ще сім або вісім запрягів з прив'язаними засідланими і незасідла-ними кіньми.

Вихрились над дорогою регіт, крики, тягучі пісні, кінське форкання, дзвяк порожніх стремен.

У Петра в головах торба на сухарі. Лежить Петро і крутить жовтого довжелезного вуса.

— Степане!

— А?

— ...на! Давай служивську вдаримо?

— Парко дуже. Зсохлося все.

— Шинків немає на ближчих хуторах, не сподівайся!

— Ну, заводь. Да ти ж бо не мастак. Ех, Грицько ваш дишканить! Потягне, чисто нитка срібна, не голос. Ми з ним на вулиці горлали.

Степан закидає голову, прокашлявшись, заводить низьким звучним голосом:

Ех, ти, зіронька-зірниця.

Рано на небо зійшла....

Томілін по-бабськи підпирає долонею щоку, підхоплює тонким зойкливим підголоском. Усміхаючись, заправивши вуса в рота, дивиться Петро, як у грудастого батарейця синіють від зусилля вузлики жил на скронях.

Молода,—ой молодиця Пізно по воду пішла...

Степан лежить до Христоні головою, повертається, спираючись на руку, туга гарна шия рожевіє.

— Христоня, поможи!

А хлопчисько догадався,

Став коня свого сідлать...

Степан переводить на Петра усміхливий погляд витріщених очей, і Петро, витягши з рота вуса, приєднує голос. Хри-стоня, роззявивши непомірну закуйовджену щетиною пащу, реве, стрясаючи брезентову покрівлю халабуди:

Засідлав коня гнідого—

' Молодицю доганять.;.

Христоня кладе на ребро аршинну босу ступню ноги, чекає, поки Степан почне знову. Той, заплющивши очі, — спітніле обличчя в тіні, — ласкаво веде пісню, то знижуючи голос до шепту, то підносячи до металевого дзвону.

Ти дозволь но, молодице,

Коня в річці напувать...

І знову ґвалтовним гудом гнітить Христоня голоси. Вливаються в пісню голоси і з сусідніх бричок. Поцокують колеса на залізних ходах, чмихають від куряви коні, протяжна і дужа, мов та повінь, тече понад горою пісня. Від висохлої степової мокровини з горілої брунатної куги злітає білокрила чайка. Вона кигикаючи летить в лощовину, повертаючи голову, дивиться смарагдовим оком на валку напнутих білим підвід, на коні, що курчавлять копитамй пишну куряву; на людей в білих просмолених порохом сорочках, що ступають обіч дороги. Чайка падає в лощовину, чорними грудьми вдаряє в підсохлу, прим'яту звірем траву, і не бачить, що діється на дорозі. А дорогою так само гуркотять брички, так само нехотя переступають запрілі під сідлами коні; тільки козаки в сірих сорочках швидко перебігають від своїх бричок до передньої, купчаться круг неї, стогнуть в реготі.

Степан на весь зріст стоїть на бричці, одною рукою держиться за брезентовий верх халабуди, другою коротко змахує, сипить найдрібнішою, загонистою скоромовкою:

Не сідай коло мене,

Не .сідай коло мене,

Люди скажуть, любиш мене,

Любиш мене;

Ходиш до мене,

Любиш мене.

Ходиш до мене,

А я роду не простого...

Десятки грубих голосів підхоплюють з льоту, гукають, стелять на придорожню куряву:

А я роду не простого,

Не простого,—

Злодійського.

Злодійського—

Не простого,

Люблю сина князівського...

Хведот Бодовськів свище: присідаючи, рвуться з посторонок коні; Петро, висовуючись з буди, сміється і махає кашкетом; Степан, виблискуючи сліпучою усмішкою, беш-кетливо поводить плечима; а дорогою горбом суне куряєа; Христоня в непідперезаній довжелезній сорочці, патлатий, мокрий від поту, ходить навприсядки, крутиться маховиком, суплячись та стогнучи, і на сірому шовку куряви залишаються дивоглядні розлаписті сліди босих його ніг.

VI. '

Коло лобастої, з жовтою пісочаною пліхою, могили спинились ночувати.

З заходу насувалася хмара. З чорного її крила точився дощ. Напували коні в ставку. Над греблею горбатились під вітром сумовиті верби. У воді, вкритій з'астоялою пазеленню і лускою— вбогих хвиль, відбиваючись, ламалася блискавка. Вітер скупо кришив дощові краплі, немов милостиню сипав на чорні долоні землі.

Стриножені коні пустили на попас, призначивши вартувати трьох чоловіка. Інші розкладали багаття, вішали казани на дишлі бричок.

Христоня куховарив. Помішуючи ложкою в казані, розказував козакам, що сиділи навколо:

— ...Могила, отже, висока, навзірець цієї. Я й кажу небіжчикові батькові: "А що, отаман не приголубить нас за те, що без усякого, виходить, дозволу почнемо могилу тельбушити?.

— Про що він тут бреше? — спитав, повернувшись від коней, Степан.

— Розказую, як ми з покійним татом, хай царствує старий, скарб шукали.

— Де ж ви його шукали?

— Це, браток, аж за Фетисовою балкою. Та ти знаєш Меркулова могила...

— Ну-ну...—'Степан присів навпочіпки, поклав на долоню головешку. Плямкаючи губами, довго прикурював, качав на долоні жаринку.

— Ну, от. Отож, батько каже: "Розкопаймо, Христане, Меркулову могилу". Від діда він чув, що в ній захований скарб. Алеж бо скарб не всякому до рук дається. Батько обіцяв богові — віддаси, мовляв, скарб— церкву прекрасну поставлю. От ми порішили й поїхали туди. Земля станична — сумнів від отамана міг лише бути. Приїздимо проти ночі. Дочекалися поки смеркне, кобилу, отже, стриножили, а самі з рискалями залізли на чолопок. Почали бузувати прямо з тім'ячка. Викопали яму аршинів зо два, земля — чисто кам'яна, заклякла від давности. Зіпрів я. Тато все молитов шепоче, а в мене, братця, вірите, до того в животі бурчить...

Літньої пори, значить, харч вам відома: кисляк та квас... Схопить живіт, смерть в очах—та й годі! Тато-небіжчик, царство йому небесне, і каже: "Тьху,—каже,—Христане, і поганець ти! Я молитов прочитую, а ти не можеш живіт здержати, дихнути, значить, нічим. Іди, — каже, —злазь з могили ік лихій матері, а то я тобі голову рискалем зрубаю. Через тебе, поганця, скарб може в землю піти!" Я ліг під могилою і мучусь на живіт, аж кольки пішли, а тато-покійник — здоровий був чортяка! — копає сам. І докопався він до кам'яної плити. Кличе мене. Я, значить, підважив ломом, підняв цю плиту... Вірите, братця, ніч місячна була, а під плитою так і блищить...

— Ну, й брешеш ти, Христоню! — не витерпів Петро, всміхаючись і смикаючи вуса.

— Чого брешеш? Йди ти к лихій годині! — Христоня підсмикнув широченні шаровари й оглянув слухачів. — Отож ні, не брешу! Істинний бог — правда!

— До берега лишень прибивайся!

— Так, братця, і блищить. Я — зирк, а це, значить, спалене вугілля. Там його було мір із сорок. Тато й каже: "Лізь, Христане, вигрібай його". Поліз. Кидав, кидав цю страмоту, аж до самісінького світанку вистарчило. Ранком, ото, зирк, а він тутечки.

— Хто? — поцікавився Томілін, що лежав на попоні.

— Та отаман, хто .ж. їде дрожками: "Хто' дозволив, такі-сякі?" Мовчимо. Він нас, значить, забрав — і до станиці. Позаторік до Кам'янської на суд викликали, а батько здогадався— встиг померти. Відписали, що в живих його немає.

Христоня зняв казана з паруючою кашею, пішов до підводи по ложки.

— А що ж батько? Обіцяв церкву збудувати, та так і не збудував? — спитав Степан, дочекавшись, поки Христоня повернувся з ложками.

— Дурний ти, Стьопо, що ж він за вугілля, чи що будував би?

— Коли обіцяв — значить повинен.

— Про вугілля не було ніякої умови, а скарб...—Від реготу здвигнувся вогонь. Христоня підняв від казана простацьку голову й, не добравши в чім річ, покрив решту голосів густим реготом.

VII.

Сімнадцять років було Оксані, як її видали за Степана. Взяли її з хутора Дубровки, по той бік Дону, з пісків.

Рік наперед віддання орала вона на степу, верстов за вісім від хутору. Вночі батько її, п'ятидесятилітній старий, зв'язав їй треногою руки й зґвалтував.

— Уб'ю, коли писнеш слово, а мовчатимеш — справлю плюшеву кохту і гетри з ґальошами. Так і затям: уб'ю, коли що...—пообіцяв він їй.

Вночі в самій подертій спідниці, прибігла Оксана на хутір. Валялась в ногах у матері — давлячись риданням, розказувала... Мати і старший брат, отаманець, що допіру повернувся з служби, запрягли в бричку коні, посадовили з собою Оксану і поїхали туди, до батька. За вісім верстов брат мало не запалив коні. Батька знайшли коло стану. П'яний спав він на розстеленому сіряку, поблизу валялась порожня з-під горілки пляшка. На очах в Оксани брат відчепив від брички барок, ногами збудив сплящого батька, про щось коротко спитав у нього і вдарив кованим барком старого в перенісся. Вдвох з матір'ю били його години півтори. Завжди сумирна стара мати несамовито рвала на непритомному чоловікові волосся, брат порався ногами. Оксана лежала під бричкою, закутавши голову, мовчки трусилася... Перед світом привезли старого додому. Він жалісно мукав, нишпорив очима по світлиці, шукаючи Оксану, що сховалася. З відірваного вуха текла на подушку кров і пасока. На вечір він помер. Людям сказали, що п'яний впав з гарби і вбився.

А за рік приїхали в ошатній бричці старости до Оксани. Високий крутошиїй і ставний Степан відданиці сподобався, на осінні м'ясниці призначили весілля. Видався такий передзимовий з морозцем і веселим льодозвоном день, обкрутили молодих: з того часу й оселилась Оксана в Астаховськім домі молодою господинею. Свекруха, висока, зігнута якоюсь жорстокою бабською хворобою стара, другого ж дня після весілля рано збудила Оксану, привела її на кухню і, безцільно переставляючи рогачі, сказала:

— Ось що, люба моя невістонько, взяли ми тебе не кохатися та не вилежуватися.