Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 57

Мирон Григорович злостився на Наталку, бо вона принижується перед Григорієм, сподівається від нього милостині. І його, Мирона Григоровича, примушує переживати таке саме приниження. <

"Сука блудлива, — в родинному колі лаяв він Наталку, —-жила б удома в батька, а то ач, пішла до свекрів, солодший їхній хліб там. Через неї, дурну, і батькові доводиться сорому приймати, перед людьми в сірка ©чей позичати".

Мирон Григорович близенько підійшов до свата, сунув ластату руку, зігнуту човником.

— Здоров був, свате.

— Доброго здоров'я.

— 'Ти з покупкою чи що?

Пантелей Прокопович, відставляючи праву вільну руку, заперечно махнув головою.

— Це, свате, ероєві нашому подарунки. Сергій Платонович, благодар, про його єройство вичитав у газетах і дарує йому цукерків і легкого тютюну. "Пошли, — каже, — своєму єроєві від мене поклін і подарунки, хай він і надалі так само і відзначається"; Аж сльоза його пройняла, розумієш, свате? —г нестримно хвалився Пантелей Прокопович і пильно дивився в сватове обличчя, намагаючись вгадати справлене вражіння.

Під білявими повіками свата збігались світлові тіні, вони й робили його спущений погляд глузливо-усмішливим.

— Та-а-ак, — крехнув Коршунів і попрямував через вулицю до тину. Пантелей Прокопович поспішав за ним, розгортаючи мішечок пальцями, охопленими гнівним тремтінням.

— От, з'їж цукерку, медова... — яхидно частував він свата, їж, будь ласка, від —зятя частую... Життя твоє не солодке, може заїсиш, а син от чи заслужить таку честь, чи ні...

— Ти моє життя не чіпай. Я саїМ про нього знаю:

— Спробуй, зроби честь! — з перебільшеною привітністю вклонявся Пантелей Прокопович, забігаючи поперед свата. Скрючені пальці його білували цукерку, обдираючи сріблясто-тонку загортку.

— Ми до солодкого не звичні, — відводив Мирон Григорович сватову руку. — Це звикли ми, зуби в нас від чужих гостинців кришуться. А тобі, свате, не годиться по милостиню для сина ходити. Потреба є — до мене прийшов би. Зятеві вже я дав би... Наталка ж ваш хліб їсть... Можна б дати на бідність твою.

— В нашому роді милостині ще ніхто. не просив, не бреши, свате, дубовим язиком! Хвальби1 в тебе багато, свате!.. Дуже багато!.. Мо' через те, що багато живеш, і донька до нас'пішла?

— Стривай,—владно кинув Мирон Григорович. — Лаятись годі нам. Я не лаятись прийшов, схаменись, свате. Ходімо, погомонимо, справа є.

— Ні про що нам гомоніти.

— Отже, є про що. Ходім.

Мирон Григорович схопив свата за рукав чекменя і звернув у завулок.

Минаючи двори, вони вийшли на степ.

— У чім справа? — спитав Пантелей Прокопович, тверезіючи від стихлої злоби.

Він скоса подивився на біляве ластате обличчя Коршунова. Той, підвернувши довгі поли сурдута, сів на насип рівчака, дістав старенький з торочкуватими краями кисет.

— Ось, бачиш, Прокоповичу, ти не знать чого наскочив на мене, мов той битливий півень, а так воно родичам не годиться. Негаразд наче,, га? Я хочу дізнатися, — почав він уже іншим твердим, грубуватим тоном, — довго чи ні твій син знущатиметься з Наталки? Ти мені скажи.

— Про це в нього питай.

— Мені нічого в нього питати, ти свойому куреню голова,— з тобою я і розмову маю.

Пантелей Прокопович чавив у жмені очищену цукерку. Шоколядна липка рідота лізла в нього між пальців. Він витер долоні об брунатну глину насипу, мовчки почав закурювати. Скрутив папірець, всипав з чвертки щипку турецького тютюну і простягнув паніку сватові. Мирон Григорович взяв не вагаючись, теж скрутив цигарку за рахунок щедрого мохівського подарунку. Закурйли. Над ними білопінними пишними грудьми висіла хмара, і до неї у високу височінь струмилася від землі, хвилюючись від вітру, тендітна нитка павутиння.

День западав. Мирна, невимовно лагідна вколисувала вереснева тиша. Небо, вже втратило свій літній блиск, тьмяно голубіло. Над канавою розкидало пишний багрянець бозна звідки занесене яблуневе листя. За хвилястою хребтиною гори ховалась розгалужена дорога, — марно вона манила людей іти туди, за смарагдову, неясну, мов сон, нитку обрію, в невідомі простори, — люди, прикуті до оселі, до буднів своїх, нудились в роботі, знесилювались на молотьбі, і дорога — безлюдний тужний слід, — текла, перетинаючи обрій, у невідь. По ній, збиваючи куряву, з недоладною зграбністю топтався вітер.

— Неміцний тютюн, як трава, — випускаючи хмарку диру, сказав Мирон Григорович.

— Слабуватий, а... приємний, — погодився Пантелей Прокопович.

— Відвітуй мені, свате, .— розслабленим голосом попрохав Коршунов і загасив цигарку.

— Григорій про це нічого не пише. Він тепер поранений.

— Чув я...

— Що далі буде — не знаю. Мо' й справді вб'ють. Це як?

— Як же так, свате?., розгублено і жалісно закліпав Мирон Григорович. — Живе вона — ні дівка, ні баба, ні чесна удова, таже це не годиться... Знаття б, що воно так станеться, я б, вас, сватів цих, і на поріг не пустив, а то як же так?.. Ех, свате, свате... Кожному свою дитину шкода... Кров — вона дається знати.

— Чим я пособлю?.. — зі стриманою люттю розпочав наступ Пантелей Прокопович. — Ти мені скажи до пуття. Чи я радий тому, що син'з двору пішов? Чи мені від цього користь яка? От люди!

— Ти йому напиши, — глухо диктував Мирон Григорович, І в такт його словам шаруділа глина, стікаючи з-під долонь у рівчак брунатними забавковими струмочками,— хай він раз і назавжди скаже...

— Дитина в нього від тої...

— І від цієї буде дитина! — крикнув багровіючи Коршу-нів. — Хіба можна так з живої людини? А?.. Раз смерть собі заподівала і тепер каліка... і її трутити в могилу? А?.. Серце ж, серце... — зашипів Мирон Григорович, одною рукою дряпаючи собі груди, другою притягаючи св та за поли. — Чи в нього вовче?

Пантелей Прокопович сопів, відвертався.

— ...баба висохла за ним, і іншого немає їй жйття. Живе ж у тебе бурлачкою.

— Вона нам рідніша за рідну! Замовчи ти! — крикнув Пантелей Прокопович і встав. Розійшлись вони в різні боки, не прощаючись.

XVIII

Викидаючись з річища, розбивається життя на багато рукавів. Важко назначити, яким направить воно свій зрадливий і лукавий хід. Там, де нині мілішає життя, мов та річка понад грядою, мілішає так, що аж видно поганенький його розсип, — завтра тече воно пишноводе, розкішне...

Відразу якось визріло в Наталки рішення піти в Ягідне до Оксани — ублагати, упрохати її повернути Григорі . їй чомусь здавалося, що від Оксани залежить усе, і як ублагати її, знову повернеться Григорій і колишнє щастя. Вона не думала про те, чи здійсненна ця річ і як поставиться Оксана до її дивного прохання. Підштовхувана підсвідомим чуттям, вона прагнула швидше перетворити раптове своє рішення в життя. Наприкінці місяця Мелехови достали від Григорія листа. Після поклонів батькові й матері він переказував поклін та щире вітання Наталі Мироновні. Хоч би й яка невідома причина підбила його на це, та для Наталки це було як той поштовх: першої ж неділі вона налагодилася йти до Ягідного.

— Куди ти, Наталю? — спитала Докійка, дивлячись, як Наталка уважно й суворо видивляється на своє обличчя в уламок дзеркала.

— Своїх піду відвідати, — збрехала та і почервоніла, вперше збагнувши, що йде на велику зневагу, на велику .моральну муку.

— Ти, Наталю, хоч би зроду раз зі мною на вулицю пішла, — причепурюючись попрохала Дарка. Підеш чи що, ввечорі?

— Не знаю, навряд.

— Ех, ти, чорниця. Тільки й нашого, поки чоловіків немає,— жартувала підморгуючи Дарка і, гнучка, переламувалась надвоє, роздивлялася в дзеркалі на мережаний поділ нової блакитнявої спідниці.

Як поїхав Петро Дарка дуже змінилася: відсутність чоловіка помітно відбивалась на ній. Якийсь неспокій прохоплювався в її поглядах, рухах, ході. Вона дбайливіше чепурилась у неділю, з грищ приходила пізно, зла, темніючи зіницями, скаржилася Наталці:

— Лишенько, їйбогу... Забрали козаків годящих, залишились на хуторі самі діти та старі.

— А тобі чого?

— Як то чого ? — дивувалася та, — на грищах ні з ким і пожартувати. Хоч би до млина випало самій їхати, а то із свекром дуже не розіграєшся...

Вона з цинічною одвертістю розпитувала Наталку:

— Як же ти, серце, без козака так довго терпиш?

— Годі тобі, безсовісна-, — шарілася Наталка.

— І не кортить тобі?

— А тобі, видно кортить?

— Кортить, матінко, — реготалася Дарка, рожевіючи і здригаючи крутими дугами брів. — Чого вже гріха таїти... Я б зараз і старого якогось розкачала, їйбогу. Ти подумай, два ж бо місяці, як Петра немає.

— Ти, Дарко', лиха доскочиш...

— Годі вже (тобі, поважна бабуся! Знаєм ми таких тишків. Ти, певне, не признаєшся.

— Мені і признаватись нема чого.

Дарка смішливо косилася на неї, кусаючи губи дрібними злими зубами, розказувала:

— Оце якось на грищах підсів до мене Тимко Маницьків, отаманів синок. Сидить пітний весь. Бачу, боїться починати... Потім руку мені тихенько, під пахву просунув, а рука' тремтить. Я притерпілась, мовчу, а саму злість пориває, хоч би вже хлопець був, а то так... шмаркач! Йому років шіснадцять, не більш, — бач яким кортить... Мовчу, сиджу, він лапав, лапав, та й шепоче: "Ходім до нас на тік!.." Ех, як я його!..

Дарка весело реготала, на обличчі її тріпотіли брови, примружені очі бризкали сміхом. — Отож я його й випарила. Як скочу: "Ах, ти такий, сякий! Щеня жовтороте! Та ти смієш мені таке верзти? Та то чи давно перестав уночі рибу під собою ловити?" Вже я йому, матері його книш, вичитала. ,

З Наталкою в них зайшлії стосунки прості й дружні. Та неприязнь, що спочатку була в Дарки до молодшої невістки, стерлася, і баби, різні на вдачу, у всьому не пбдібні одна до одної, зійшлись, жили дружньо.

Наталка одяглась і пішла з світлиці.

В сінях її дігнала Дарка.

— Ти мені'відімкнеш нині двері?

— Я дома в своїх, мабуть, заночую.

Дарка роздумуючи почухала гребінцем перенісся, крутнула головою.

Ну йди. Не хотіла Докійку про це просити, видно, доведеться.

Наталка сказала Іллівні про те, що йде до своїх і вийшла на вулицю. Від майдану їхали підводи з базару, йшли з церкви люди. Наталка пройшла два завулки і повернула ліворуч. На гору йшла поспішаючи. На перевалі оглянулась назад: під нею лежав залитий соняшною повіддю хутір, ясніли побілені хатки, на схилому даху млина відбиваючись іскрилось соняшне проміння, розтопленою рудою блищала бляха/

XIX

Війна і з Ягідного повисмикувала людей.