Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 64

Вони за чверть години перехопилися через узгірок. У першому ж видолинку Григорій скочив з передка і висмикнув з-під сидіння батіг.

— Ти що?—нахмурився сотник.

— А от... що!

Григорій коротко махнув батогом, із страшною силою шмагнув сотника по обличчі. Перехопивши батіг, він бив держалном по обличчі, по руках, не даючи сотникові отямитись. Шматок скла з розбитого пенсне, врізався йому вище брови. На око падала цівкою кров. Сотник спочатку закривав обличчя руками, але удари частішали. Він скочив з обличчям спотвореним синцями і люттю, намагався боронитися, але Григорій, відступаючи, ударом по п'ястю паралізував йому праву руку.

— За Оксану! За мене! За Оксану! Ще тобі за Оксану! За мене!

Батіг свистів. М'яко хльоскали вдари. Потім кулаками звалив на тверде груддя дороги і качав по землі, бив нелюдськи підкованими закаблуками салдатських чобіт. Знесиливши, сів у дрожки, гигикнув і, висилюючи рисака, перевів його на чвал. Дрожки покинув коло воріт, стискаючи батіг, плутаючись у полах розхристаної шинелі, біг до челядні.

Оксана на хряп дверей оглянулась.

— Гадина!.. Сука!..

. Вискнувши, батіг щільно обвив її обличчя.

Задихаючись, Григорій вибіг на двір, не відповідаючи на запит" діда Сашка, пішов з маєтку. Верстви за півтори його наздогнала Оксана.

Вона тяжко дихала і йшла поруч мовчки, інколи торкаючи рукою Григорія.

По розвилках коло бурої степової каплиці, сказала чужйм далеким голосом.

— Грицю, прости!

Григорій вищирився, горблячись наставив комір шинелі.

Десь позаду коло каплиці залишилась Оксана. Григорій не оглянувся ні разу, не бачив простягнутих до нього Оксани-них рук.

4 Спускаючись з гори до хутора Татарського, він здивовано побачив у руках своїх батіг, кинув його, широко ступаючи, подався провулком. До вікон липли обличчя, здивовані його появою, низько вклонялися зустрічні баби, пізнаючи його.

Коло воріт свого двору худорлява чорноока красуня-дів-чина з розгону з вереском кинулася йому на шию, забилась на грудях. Стиснувши долонями її лиця, Григорій підвів голову і пізнав Докійку.

З ґанку кульгав Пантелей Прокопович, в хаті вголос заплакала мати. Григорій лівою рукою пригортав батька, праву цілувала Докійка.

Знайомий до болю скрип приступок — і Григорій на ґанку. Постаріла мати підбігла з жвавістю дівчинки, вимочила слізьми петлиці шинелі і, невідривно пригортаючи сина, лепетала щось своє, безладне, що й словами не переповісти, а в сінях, чіпляючись за двері, щоб не впасти, стояла —зблідла

Наталка); болісно посміхаючися, падала, підтята бистрим розгубленим поглядом Григорія... ✓

Вночі Пантелей Прокопович, штовхаючи в бік Іллівну, шепотів:

— Глянь тихенько, вкупі лягли чи ні?

— Я постелила їм на ліжку.

— А ти глянь, глянь.

Іллівна зазирнула крізь щілину в дверях до світлиці, повернулась. ,

— Разом.

— Ну, хвалити бога! Хвалити бога! — захристився старий, підводячись на лікті, схлипуючи.

Кінець першій книзі.