Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 4

— Мене до червоних арканом не затягнеш. Козацтво проти них, і я проти. Перечити не хочу, не буду! Та й як сказати... Нема чого мені до них, не по дорозі!

— Кидай цю розмову, — стомлено попросив Григорій.

Він перший пішов до своєї квартири, старанно карбуючи

кроки, ворушачи сутулим плечем.

Біля воріт Петро, відстаючи, спитав:

— Ти скажи, я знатиму... скажи, Гришо, не перекинешся ти до них?

— Навряд... Не знаю.

Григорій відповів мляво, неохоче. Петро зітхнув, але розпитувати покинув. Пішов він схвильований, осунувшись. І йому, і Григорієві було докраю ясно: стежки, що перше сплітали їх, поросли непрохіддю пережитого, до серця не пройти, так над яром кособоким схилом стелеться, в'ються гладенька вистрижена козячими копитами тропа і враз десь на повороті, пірнувши на днище, кінчиться, як обтята,— нема далі шляху, муром лопушиться бур'ян, стобурчачись непривітним тупиком.

...Другого дня Петро повів назад, до Вешенської, половину сотні. Зоставлений молодняк під командою Григорія рушив до Арженівської.

З ранку нещадно пекло сонце. В бурому мариві перекипав степ. Позаду голубіли фіалкові відноги надхоперських гір, шафрановим розливом лежали піски. Під вершниками ступою хиталися пітні коні. Обличчя козаків побурішали, вицвіли від сонця. Подушки сідел, стремена, металічні частини вуздечок розпеклись так, що рукою не доторкнутись. В лісі — і то не зосталось прохолоди,— парна висіла духота, і міцно пахло дощем.

Густий сум полонив Григорія. Ввесь день він похитувався в сідлі, незв'язно думаючи про майбутню; як горошини скляного намиста, перебирав у думці Петрові слова, гірко нудився. Терпкий, бражний присмак полиню пік губи, шлях курився спекотою, навзнак під' сонцем лежав золо-тавобурий степ. По нім шастали сухі вітри, м'яли шершаву траву, сукали піски й куряву.

Надвечір прозора мла затягла сонце. Небо вилиняло, посіріло. На заході важкі з'явились хмари. Вони стояли нерухомо, доторкуючись звислими краями до невиразної, тонко випряденої ниті горизонта. Потім, гнані вітром, грізно попливли, дражливо низько волочачи бурі хвости, цукрово білюючи округлими вершинами.

Загін вдруге пересік річку Кумилгу, втисся під баню тополевого лісу. Листя під вітром рябіло молочноблакит-ним сподом, згідно басовито шелестіло. Десь по той бік Хопра з яскравобілої пелени хмари сипався й сік землю, косий дощ з градом, оперезаний барвистим поясом веселки.

Ночували на хуторі, невеличкому, пустинному. Григорій попорав ?соня, пішов на пасіку. Госродар, пристарілий кучерявий козак, вибираючи з бороди заплутаних бджіл, стривожено казав до Григорія:

— Ось цю колодку недавнечко купив. Перевозив сюди, і дітва чогось вся померла. Бачиш, тягнуть бджоли, — спинившись коло довбаного вулика, він показав на вічко: бджоли безперестанку витягали на лазок трупики дітви, Злітали з ними, глухо дзизкаючи.

Господар жалісливо щурив руді очі, засмучено цмокав губами. Ходив він поривчасто, рвучко й незграбно вимахуючи руками. Занадто рухливий, груботілий, з уривчастими похапливими рухами, він викликав якийсь неспокій і здавався зайвим на пасіці, де розмірно и зладжено величезний колектив бджіл провадив повільну мудру роботу. Григорій придивлявся до нього з легким почуттям неприязні. Почуття це мимоволі викликав зладжений з поривів літній широкоплечий козак, що балакав скрипучо й швидко.

— Цього року взяток гарний. Чебрець цвів буйно, брали З нього. Рамкові — зручніші вулики. Заводжу ось ...

Григорій пив чай з густим, тягучким, як клей, медом. Мед солодко пахнув чебрецем, клечаними святками, луговим цвітом. Чай розливала дочка господаря — висока вродлива молодиця. Чоловік ії пішов з Мироновим, тому господар був догодливий, смирний. Він не помічав, як дочка його спід вій швидко зиркала на Григорія, стискаючи тонкі неяскраві губи. Вона тяглась рукою до чайника, і Григорій бачив смолясточорне кучеряве волосся під пахвою. Він не раз зустрічав її допитливий, цікавий погляд, і раз навіть здалось йому, що, стикнувшись з ним поглядом, порозовішала на вилицях молода козачка й зігріла в куточках губів неприховану усмішку.

— Я вам у горниці постелю, — після чаю сказала вона Григорієві, проходячи мимо із подушкою та повстю й обпалюючи його відверто голодним поглядом. Збиваючи подушку, неначе, між іншим, сказала невиразно й швидко:

— Я під повіткою ляжу. *. Душно в хатах, блохц кусають...

Григорій, скинувши самі чоботи, пішов до неї шд повітку, як тільки почув хропіт господаря. Вона звільнила йому місце поруч себе на скинутій з передка гарбі, і натягаючи на себе кожуха, торкаючись Григорія ногами, принишкла. Губи в неї були сухі, жорсткі, пахли-цибулею та незахапаним запахом свіжини. На її тонкій і смуглявій руці Григорій прозорював до світанку. Вона міцно всю ніч притискала його до себе, ненаситно пестила і з смішками, з жартами до крові покусала йому губи, зоставила на шиї, грудях та плечах фіалкові плями цілунків — укусів та дрібненькі сліди своїх дрібних, як у звірятка, зубів. Після третіх півнів Григорій зібрався було перекочувати до горниці, але вона його задержала.

— Пусти, люба, пусти, моя ягідка! — упрохував Григорій, посміхаючись в чорний вус, м'ягко намагаючись звільнитись.

— Полеж ще трошки... Полеж!

— Таж побачать! Диви, незабаром розвидниться!

— Ну, і хай!

— А батько?

— Батечко знад.

— Як знад? — у Григорія здивовано потремтіла брова.

— А так...

— Оце так голос, звідки ж він знад ?

— Він, чи бачиш... Він вчора мені сказав... Мовляв, якщо офіцер в'язнутиме, переспи з ним, приголуб його, а то за Гераська коней заберуть, або ще чого... Чоловік же Герасим мій, з Мироновим...

— 0-он як! — Григорій глузливо посміхнувся, але в душі був ображений.

Непридмне почуття розвіяла вона ж.

Любовно приторкаючись до м'язів на руці Григорія, вона здригнулась;

— Мій же милий не такий, як ти...

А який же він? — зацікавився Григорій, потрезвілими очима дивлячись на збліднілу вершину неба.

— Нікудишній.., кволий... — вона довірливо потяглась до Григорія, в голосі її бриніли сухі СЛЬОЗИ... Я з НИМ без ніякої насолоди жила... Негодящий він для баб'ячої справи

Чужа, по дитячому наівна душа розгорталась перед Григоріям проста, як розгортаються, вбираючи росу, квітка. Це п'янило, збуджувало легкий жаль. Григорій, жаліючи, ласкаво гладив скуйовджене волосся своюї випадкової подруги, заплющував стомлені очі.

Крізь очеретяний дах повітки точилося, гаснучи, світло місяця. Зірвалась і бистро скотилась до обрію падуча зоря, покинувши на попелястому небі фосфоричний меркнучий слід. На ставу закрякала матірка, з любосним хрипцем відгукнувся качур. Григорій пішов до горниці, легко несучи спорожнене, налите солодким дзвоном утоми тіло, він Заснув, відчуваючи на губах солонцюватий запах її губів, пильно зберігаючи в пам'яті охоче на пестощі тіло козачки та запах його, — складний запах чебрецевого меду, поту й тепла.

Через дві години його збудили козаки. Прохір Зиков засідлав йому коня, вивів за ворота. Григорій попрощався у господарем, твердо видержавши його задимлений ворожістю погляд, кивнув головою дочці господаревій, що проходила до куреня. Вона нахилила голову, гріючи в кутках тонких, неяскраво обарвлених губів усмішку та невиразну

гіркоту жалю.

Провулком їхав Григорій, оглядаючись. Провулок півду-гою оббігав двір, де він ночував, і він бачив, як пригріта

ним козачка дивилась через тини йому вслід, повертаючи голову, щитком виставивши над очима вузьку засмаглу долоню. Григорій з несподівано заворушеною журбою оглядався, намагався уявити собі вираз її обличчя, всю її, і не міг. Він бачив тільки, що голова козачки в білій хустці тихо повертаються, стежачи очима за ним. Так повертаються головка сояшника, що стежить за повільним кружним походом сонця.

Етапним порядком гнали Кошового Михайла з Всшёнсько? на фронт. Дійшов він до Федосе<=вської станиці, там його станичний отаман задержав на день і під конвоям вирядив назад до Вешенської.

— Чому посилайте назад ? — спитав Михайло станичного писаря.

— Одержано наказ 3 Вешок, — неохоче відказав той.

Виявилось, що Михасева мати, плазуючи навколішках

на хутірських зборах, ублагала стариків, і ті написали від громади приговір з проханням Михайла Кошового, як* одинокого годувальника в сім'ї, призначити на табунника. До Вешенського станичного отамана з приговором їздив сам Мирон Григорович. Упрохав.

У станичній управі отаман накричав на Михася, що стояв перед ним струнко, потім знизив тон, сердито закінчив :

— Більшовикам ми не довіряймо оборону Дону. Рушай на відвід, послужиш табунником, а там видно буде. Гляди мені, сучий син! Матір твою шкода, а то б . >,. Забирайся!

Розпеченими вулицями Михась йшов уже без конвоїра. Скатка муляла плече. Натруджені за півтораста верстов дороги ноги відмовлялись служити. Він ледве дотягся на ніч до хутора, а другого дня, оплаканий та приголублений матір'ю, поїхав на відвід, везучи в пам'яті постаріле обличчя матері та вперше помічену ним пряжу сивизни в її голові.

На південь від станиці Каргінської, на двадцять вісім верстов завдовжки та шість завширшки, розлігся цілинний, споконвіку неораний заповідний степ. Клапоть землі з багатьох тисяч десятин був відведений під попас станичних жеребців, тому й названий — відводом. Щороку на Юрія З Вешенської, з зимових стаєнь, виводили табунники застояних за зиму жеребців, гнали їх на відвід. За станичні гроші збудовано було посеред відводу стайню з літніми відкритими станками на вісімнадцятеро жеребців, зрубленою казармою поруч для табунників, доглядача та ветеринар-його фельдшера. Козаки Вешенського іорту пригонили маток-кобилиць; фельдшер з доглядачем стежили, приймаючи маток, щоб на зріст кожна була не менше як два аршини, а віком не молодша від чотирьох років. Здорових одбивали в косяки штук по сорок. Кожний жеребець уводив свій косяк у степ, ревниво пильнуючи кобилиць.

Михась їхав на єдиній в його господарстві кобилі. Мати, виряджаючи його, втираючи завіскою сльози, казала:

— Погуляв ото, може, кобилка... Ти ж пильнуй її, не заїжджуй. Ще одну коняку — докраю треба!

О полудні за парним маривом, що мріло понад вибалком, побачив Михась залізний дах казарми, огорожу, сірий від негоди тесовий дах стайні.