Точка зору - Сторінка 3

Ходімо, — каже, — побалакаємо з ним як, жельтмени". Я йому як дав ось сюди, він двадцять сім хвилин у нокауті був.

— Ловко!

— Я тільки не зрозуміла, хто в нокауті лежав: ваш друг чи той тип? — спитала Мати Нареченої.

— Та той тип, звісно, — вигукнула Наречена. — Мама теж скаже…

— Тип, — підтвердив Жених. — Я йому в печінку дав.

— Одну хвилинку, я переб'ю: яка у вас квартплата виходить? — спитав Незрозуміло хто.

— П'ять із копійками, — відповів Батько Нареченої.

— Продовжуйте.

Але тут обізвався Батько Жениха.

— Ну, а як ми розв'яжемо наше діло? — спитав він усіх.

— Ні, я ж ясно сказав: нічого не вийде, — мовив Жених. — Ми розійдемось, як у морі кораблі.

Хвилин зо три всі мовчали, дивились на Жениха.

— Я не люблю марно ляси точити, — пояснив той. — Я ж уже сказав: "Знаємо ми ці коники".

Дід тихенько засміявся.

— Паскудник! — голосно сказала Наречена й заплакала.

Батько Нареченої, теж мало не плачучи від образи й кривди, пішов знімати рушницю.

— Ти боксер, так? Ти боксер? — Зняв рушницю, звів курок. — А я вас тоді дуплетом…

Першою, зверескнувши, кинулася з кімнати Мати Жениха, за нею — Батько Жениха. Потім вискочив Жених. Незрозуміло хто лишився і, не звертаючи уваги на гармидер, став міряти кроками кімнату — рахував метраж.

— А тобі що тут треба?! — загорлав Батько Нареченої. — Ти хто такий?

— Я квартирант їхній, Лизунов Євген Єлизарович, — спокійно пояснив Незрозуміло хто. — Як ви на те, коли ми поберемося з вашою дочкою?

Наречена непристойно роззявила рота. Мати Нареченої вщипнула себе за руку. Батько Нареченої чомусь подивився в дуло рушниці й почепив рушницю на стіну.

— Чорт його зна, — сказав він. — Я чомусь нічого не розумію…

— Що ти не розумієш?! — напалася на нього жінка. — Що тут незрозумілого, скажи, будь ласка? Зовсім уже здурів?..

Лизунов засміявся:

— Це, знаєте, буває. По-науковому — перша стадія.

— Затули рот, — тихо сказала мати дочці. Потім звернулася з усмішкою до Лизунова — А тонко ви під'їхали!.. Просто навіть дивно!

Лизунов скинув піджак, акуратно повісив його на спинці стільця, став закасувати рукава.

— Життя, мамашо, складна штука. Вибачте, ванночку можна прийняти? І мені б махровий рушник та дитячий шампунь. Лупа, знаєте…

— Можна. Ходімо, я покажу, — заклопоталась Мати Нареченої. — А ти, Катрусю, зготуй поки на стіл. А ти, батьку, збігай у магазин…

Лизунов пішов і заспівав:

Гей, Одарко, не сварися…

Тут Чарівник узяв у Песиміста чарівну паличку і повів нею. Стіни житла зімкнулися.

— Ти помиляєшся, Алику! — вигукнув Оптиміст і почав схвильовано ходити біля лавки. — І звідки в тебе це?! Звідки?

— Ка-ка-ка!.. — засміявся Песиміст.

Тим часом Чарівник перевів свій чарівний годинник назад на дві години й віддав гілочку Оптимістові.

— Тепер ти. Час повернувся назад на дві години — подія та сама: прийдуть сватати Наречену. Покажи, як ти це бачиш.

Оптиміст повів гілочкою й сказав:

"Не ховайтесь, відчинітесь,

Не соромтесь, покажітесь.

Гілочко, гілочко, покажи нам людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, Едуард, бачу".

Щойно він так сказав, як стіна житла Нареченої з тріском розкололася.

Все так само, як ми вже бачили, й одначе все не так. Люди ті самі й водночас зовсім інші. І в кімнаті все наче так само, та не так…

— Ну й любите ви поїсти, папашо! — весело сказала Мати Нареченої на вухо Дідові.

— Га?

— Апетит у вас, кажу, чудовий!

— Не скаржуся, не скаржуся. Бувало, в імперіалістичну об заклад барана з'їдав. Зате й силу мав! Посаджу, бувало, трьох ворогів на багнет — і через себе.

— Ви б написали про це, дідуню, — сказала Наречена. — У вас таке багате життя.

— А я й пишу, внучко. Пишу книжку. Називатиметься: "Руки вгору, вороги!" Якщо хочеш, почитаю після вечері.

— З задоволенням послухаю, — згодилась Наречена.

— Їжте, папашо, їжте, — пригощала його Мати Нареченої. — Потім нам усім почитаєте. Ми всі з задоволенням послухаємо.

Вулицею, простуючи до житла, проходить родина Жениха, і з ними ще хтось — Незрозуміло хто.

— Ну, рояль, холодильник, телевізор — це все забирайте, — казав батько Жениха. — Ви молоді, вам це потрібно.

— Спасибі, батьку! — з почуттям сказав Жених. — Але я б хотів придбати все на свої зароблені гроші.

Батько Жениха всміхнувся хорошою усмішкою.

— Розумію — гордість! Ось таким я й хотів бачити свого сина.

Мати відвела сина вбік і сказала пошепки:

— Батько хоче вам стару "Победу" купити на свої заощадження.

— "Победу"?!

— Тс!.. Тільки ти ні слова про це. Він хоче піднести сюрприз.

Син наздогнав Батька, — обійняв його й поцілував у щоку.

— Це що таке? — спитав Батько з чоловічою, доброю суворістю. — За що?

— За все, тату!

Мати Жениха й Незрозуміло хто йдуть іззаду.

— Який у вас чудовий син! — сказав Незрозуміло хто.

Мати схлипнула, та одразу ж витерла сльози. Усміхнулась.

Увійшли в під'їзд.

А в кімнаті Мати Нареченої розповідала:

— Сьогодні посварилася з Марією Миколаївною.

— Що таке? — запитав чоловік. — Чому?

— Вона каже, що сьогодні її черга залишатися з сусідською дівчинкою, а я кажу — моя.

— Мамо, та ви ж учора залишалися з нею, — сказала дочка. — Правда за Марією Миколаївною.

— Так, але дівчинка до мене звикла, — стала виправдуватись Мати. — Крім того, ми з дівчинкою не дочитали повість "Жилін і Костилін".

— Яка повість! — сказав Дід. — Умів закручувати граф Толстой. Га? Майстер, майстер! Біографія тільки… теє, а так — майстер.

— Майстер, — згодився Батько Нареченої. — І що дивно — все дуже ясно й лапідарно!

— В тім-то й річ. Я, наприклад, у своїй книжці "Руки вгору, вороги!" також хочу викласти події дуже простою мовою. Але важке це діло! Ох, важке! Я розумію Толстого з його "Не можу мовчати!". Інколи так розхвилюєшся, думаєш: краще б я йому в морду дав, негативному героєві якому-небудь, хочеться, вибачте, матом крити, а доводиться писати, що називається, коректно! Тьху!., а слово яке…

— Коли ви думаєте закінчити книжку, дідуню? — спитала Наречена.

— Думаю, через п'ять років закінчу. Це буде мій скромний подарунок прийдешнім поколінням.

У двері постукали.

— Ввійдіть! — сказав Батько Нареченої.

Ввійшла родина Жениха.

Жених: —Добрий вечір!

Батько Жениха: — Здрастуйте!

Мати Жениха: — Добрий вечір! Смачного!

Незрозуміло хто: — Здрастуйте, товариші!

Наречена: — Здрастуйте!

Батько Нареченої: — Вечір добрий!

Мати Нареченої: — Ласкаво просимо!

Дід: — До нашого куреня!

— Вибачте, що в таку пізню годину, — обізвався Батько Жениха. — Але діло не терпить, щоб відкладати.

— Будьте ласкаві! — вигукнув Батько Нареченої. — Які можуть бути розмови? Сідайте до нас.

— Спасибі за запрошення: ми щойно повечеряли — й відразу сюди.

Жених і Наречена перезираються. Наречена зашарілась. Дід з такою хитрою лукавинкою стежить за молодими.

— Тож яке діло привело вас, товариші? — спитав Батько Нареченої: він справді не розуміє, в чому справа.

— Привело нас дуже, можна сказати, делікатне діло, — мовив Батько Жениха, помітно хвилюючись. — Молоді люди — ваша дочка й мій син, — виявляється, люблять одне одного.

Батько Нареченої дуже здивувався, а Мати Нареченої не здивувалась, але вона також була помітно схвильована. А Дід усміхався хорошою дідівською усмішкою — хитрою й доброю. Наречена опустила долу очі.

— Я зі свого боку серйозно й докладно розмовляв із сином, — вів далі Батько Жениха. — Думаю, до одруження він готовий.

Батько Нареченої, помітно хвилюючись, ходив по кімнаті.

— Ох, коза-дереза!.. А я, старий дурень, живу й нічогісінько не знаю!.. А я думаю, що вона в нас усе ще дівчинка, а вона ось що!.. Чому ти не сказала мені, що в тебе є хлопець і що ви хочете побратися? Чому? Невже я консерватор якийсь?

— Папулю, мені було якось соромно про це казати. Я просто не знаю… Я знала, що ви не консерватор, і однаково… Мені й зараз страшенно соромно, товариші… Просто не знаю. — Наречена також помітно схвильована.

— Як же так, дочко? Я здивований, я тобі чесно кажу: я здивований. Не сказати батькові…

— Ну, чого ти до неї присікався, Миколо, — заступився за внучку Дід. — Молодість диктує свої закони, які нам не завжди дано зрозуміти. Ти також свого часу не сказав мені…

— Тоді був інший час, батьку.

— Я б хотіла тільки звернути увагу молодих людей на той факт, що одруження — це дуже й дуже відповідальний крок, діти мої, — сказала Мати Нареченої. — Я не проти того, щоб ви побрались. Я знала про те, що ви дружите… Мені про все розповідали сусіди й ваші вчителі. Але ви не уявляєте, діти мої, який це серйозний і відповідальний крок. — Вона схлипнула.

— Вгамуйся, мати, — сказав Батько Нареченої. — Життя є життя: молоді ростуть, старі старіють. А чи давно, здається, ми з тобою стояли на пероні вокзалу… Я їхав тоді на Крайню Північ… Ох, час, час! — Батько витер скупу сльозу.

— Так, так… І ми теж стояли колись на пероні вокзалу, — Батько Жениха також витер скупу сльозу.

Незрозуміло хто підійшов до Діда й запитав:

— Я чув, ви книжку пишете, дідуню?

— Пишу, хлопче, пишу.

— "Спогади літньої людини"?

— Га?

— Я кажу, називатиметься "Спогади літньої людини"?

— Кепсько ви про нас думаєте, хлопче, — образився Дід. — Які ж ми літні?! Хіба роки можуть зістарити людину?

Незрозуміло хто знітився.

— Ні, я не в тому смислі сказав… Я розумію, що роки тут ні до чого.

— Отож-бо! Я в свої сімдесят дев'ять років молодший декого з вісімнадцятилітніх. А чому? Та тому, що не відстаю від життя. А ось дехто… Ану, молоді люди!.. — (Це до батьків). — Чого рюмсаєте?! Вище голови! Вдаримо, братці, хвацьку!

Всі голосно засміялися.

Стукіт у двері.

— Ввійдіть, — сказав Батько Нареченої.

Ввійшов літній Громадянин із енциклопедією в руках.

— Добрий вечір, товариші!

Батько Нареченої:— Здорово, сусіде!

Мати Нареченої: — Здрастуйте, Семене Кузьмовичу!

Дід: —До нашого куреня, Кузьмовичу!

Наречена: —Здрастуйте, дядечку Семене.

Батько Жениха: — Здрастуйте!

Мати Жениха: — Здрастуйте!

Жених: —Здрастуйте!

Незрозуміло хто: — Здрастуйте!

— А я чую: у вас якесь торжество, дай, думаю, зайду, — сказав Громадянин.

— А ось вони, винуватці торжества, — сказав Батько Нареченої й показав на Жениха й Наречену. — Моя дочка виходить заміж.

— Та що ви кажете! — здивувався Громадянин. — Катрусю, люба!.. Вітаю тебе, дитя моє, вітаю! — Підійшов, поцілував Наречену в лоба. — А де ж?..