Тоніо Креґер - Сторінка 5

Це, бачите, нейтральна зона, яку не зачіпає зміна пір року, так би мовити, відчужена, висока сфера літератури, де до тебе приходять тільки благородні думки…" І він пішов у кав'ярню. Мені, мабуть, треба було піти з ним.

Лизавета весело засміялася.

— Дуже добре, Тоніо Креґере. "Найнепристойніший лоскіт" — це дуже добре. І він по-своєму має рацію, весною справді багато не напрацюєш. Але зараз ви побачите, як я все-таки закінчу цю маленьку річ, маленьку деталь, і врахую її дію, як сказав би Адальберт. Потім ми перейдемо до "вітальні" пити чай, і ви матимете нагоду вибалакатись, бо я ж добре бачу, що ви сьогодні — як бочка з порохом. А поки що сідайте де-небудь, он хоча б на тому ящику, коли не боїтеся за свій патриціанський одяг…

— Ох, дайте спокій моєму одягові, Лизавето Іванівно! Невже ви хочете, щоб я розгулював у подертій оксамитовій куртці або в червоному жилеті? Митець і без того в душі авантурник. Тож треба, хай йому біс, хоч добре одягатися і поводитись як порядна людина… Ні, пороху в мені немає, — мовив він, дивлячись, як вона змішує фарби на палітрі. — Ви ж чули, що мене мучить, не дає мені працювати тільки ця проблема, це протиріччя… То про що ж ми говорили? Ага, про новеліста Адальберта і про те, який він гордий, рішучий чоловік. "Весна — найгірша пора року", — заявив він і пішов у кав'ярню. Бо треба знати, чого хочеш, правда ж? Бачите, мене теж нервує весна, теж бентежить чарівна тривіальність спогадів і почуттів, які вона викликає; тільки я не можу лаяти і зневажати її за це, і не можу тому, що мені соромно перед нею, соромно перед її чистою безпосередністю, перед її переможною молодістю. І я не знаю, чи мені заздрити Адальбертові, чи зневажати його за те, що він не розуміє цього… Справді, весною робота посувається погано, а чому? Бо прокидаються почуття. А той, хто вважає, що творець має право почувати, — той просто нічого не розуміє. Кожен справжній, чесний митець тільки посміється з такої наївності простака, — може, сумно, але посміється. Бо те, що ми кажемо, ніколи не може бути головним, це тільки матеріал, що сам собою нічого не означає, і лише холодно піднявшись над ним, митець граючись творить з нього естетичну картину. Коли те, що ви хочете сказати, надто обходить вас, надто близько лежить вам до серця, то вас напевне спіткає цілковите фіаско. Ви вкинетесь у патетику, в сентиментальність, і з ваших рук вийде щось важке, незграбне, недоладне, без іронії і запаху, нудно-банальне. Люди залишаться байдужі, а самі ви — розчаровані й зажурені… Так воно буває, Лизавето: почуття, тепле, щире почуття, завжди банальне і ні на що не придатне, мистецьку вартість має тільки роздратування і холодний екстаз зіпсованої нервової системи художника. Треба бути якимсь нелюдом, стояти десь поза цим світом, щоб дивитися цілком байдуже, ніби з якоїсь далекої далечини, на все людське, щоб зуміти чи принаймні спробувати взятися за нього, обіграти його, зобразити так, щоб у ньому відчувався смак і воно впливало на читача. Володіння стилем, формою і висловом вже само собою є передумовою такого холодного, вибагливого ставлення до всього людського, а воно ж, власне, означає певне збіднення, спустошення натури митця, бо здорове, сильне почуття — завжди несмак, це безперечно. Митець перестає існувати, як тільки він зробиться людиною, навчиться почувати. Адальберт зрозумів це, а тому й пішов у кав'ярню, у "відчужену сферу", авжеж!

— Ну й Бог з ним, голубе, — мовила Лизавета, миючи руки в бляшаній мисці. — Вам же не обов'язково йти й собі туди.

— Ні, Лизавето, я не піду туди, але тільки з однієї причини: часом мені ще соромно перед весною, що я митець. Бачите, я інколи отримую листи, написані чужою рукою, хвалу і подяку своїх читачів, захоплені відгуки схвильованих людей. Я читаю ці листи і мимоволі буваю зворушений простими, теплими людськими почуттями, які в них викликало моє мистецтво, мені навіть стає ніби жаль наївного захвату, який промовляє з тих рядків, і я червонію від думки, яка була б розчарована ця щира людина, коли б заглянула за лаштунки, коли б вона, невинна душа, зрозуміла, що чесні, здорові, порядні люди взагалі не пишуть, не грають на сцені, не компонують музики… Але все це мені не заважає використовувати її захват, який стимулює і зміцнює мій хист, та ще й корчити страшенно поважну міну, ніби мавпа, що вдає з себе великого пана… Ох, не сперечайтеся зі мною, Лизавето! Запевняю вас, що я часто відчуваю смертельну втому, зображаючи людські почуття, яких сам не маю… І взагалі, чи митець — чоловік? Про це треба спитати жінку! Мені здається, що ми, митці, якоюсь мірою всі поділяємо долю препарованих папських співаків… Ми співаємо надзвичайно зворушливо й гарно. А самі…

— Посоромилися б, Тоніо Креґере. Ходімо краще пити чай. Вода зараз закипить, а ось вам циґарки. Ви спинилися на чоловічому сопрано, можете говорити далі. Але все-таки посоромилися б. Якби я не знала, з якою гордою пристрастю віддаєтесь ви своєму покликанню…

— Не кажіть мені про "покликання", Лизавето Іванівно! Література — взагалі не покликання, а прокляття, запам'ятайте собі. Коли ви починаєте відчувати на собі це прокляття? Рано, страшенно рано. В той час, коли ще легко жити у мирі і в злагоді з Богом і зі світом. Ви починаєте відчувати на собі знак, свою загадкову неподібність до інших, звичайних, правильних людей, прірва іронії, невіри, опору, пізнання, почуттів, що відділяє вас від них, стає дедалі глибша, ви самітні й ніколи вже не зможете з ними порозумітися. Страшна доля! Звичайно, якщо ваше серце ще досить живе і здатне любити, щоб розуміти, яка вона страшна!.. Самолюбство виростає понад усяку міру, бо ви одні серед тисяч маєте на чолі цей знак і відчуваєте, що всі його бачать. Я знав одного геніального актора, якого в житті, поза сценою, мучила хвороблива несміливість і непевність. Так впливала на перебільшене почуття власного "я" цього чудового митця і нещасної людини відсутність ролі, сценічного завдання… Справжнього митця, не такого, для якого мистецтво тільки фах, а покликання й прокляття, легко можна впізнати серед натовпу. На його обличчі написане почуття відчуженості й окремішності, свідомість того, що його впізнали і спостерігають, якась королівська гордість і водночас збентеження. Мабуть, такий вираз можна побачити на обличчі володаря, коли він переодягнений проходить у юрбі. Але йому не допоможе ніяке перевдягання, Лизавето! Перевдягайтесь як хочете, вбирайтеся, як аташе чи гвардійський лейтенант у відпустці, — вам досить звести очі й сказати одне слово — і кожен зрозуміє, що ви не людина, а щось чуже, стороннє, інакше…

Але що таке митець? На жодне запитання людство не відповідає так мляво, одноманітно, як на це. "Людина, що має такий хист", — покірно кажуть простаки, які відчувають на собі вплив митця, а оскільки вони наївно уявляють, що радісний і високий вплив повинен мати таке ж радісне й високе джерело, то нікому з них і на думку не спадає, що то може бути дуже сумнівний, дуже небезпечний "хист"… Відомо, що митці дуже вразливі, але й відомо також, що вразливість звичайно не властива людям з чистим сумлінням і досить обґрунтованим почуттям власної гідності… Розумієте, Лизавето, в глибині душі — звісно, в плані духовному — я маю до типу митця не меншу підозру, ніж будь-хто з моїх шановних предків там, на півночі, в тісному, старому місті, мав би до якогось штукаря чи дрібного актора, що зайшов би в наш дім. Слухайте далі. Я знаю одного банкіра, сивого ділка, який має хист новеліста. На дозвіллі він пише новели, і деякі з них справді чудові. І незважаючи — я свідомо кажу "незважаючи" — на ці високі нахили, репутація в нього не зовсім бездоганна; навпаки, він досить довго просидів у в'язниці, і з вагомих причин. Якраз у в'язниці він і усвідомив своє обдарування, і враження з того часу стали основним мотивом усіх його новел. Звідси можна зробити висновок, хай трохи сміливий, що треба пожити у якомусь виправному закладі, щоб стати письменником. Але хіба тут же не виникає підозра, що джерел його творчості треба шукати не стільки в переживаннях, винесених з в'язниці, скільки в тому, що привело його туди? Банкір, що пише новели, — рідкість, правда ж? Але порядного, бездоганного, солідного банкіра, що пише новели, взагалі не буває… Ви ось смієтеся, а я все-таки не зовсім жартую. Немає на світі боліснішої проблеми, ніж проблема художньої творчості і її впливу на людей. Візьміть, наприклад, дивовижний твір найтиповішого і тому найвпливовішого митця, такий хворобливий, в основі своїй двозначний твір, як "Трістан і Ізольда", і простежте, як він впливає на молоду, здорову людину з цілком нормальними почуттями. Ви побачите піднесення, прилив сил, гарячий, щирий захват, може, навіть потяг до власної "художньої" творчості… Бідолашний дилетант! У нас, митців, усе це має зовсім інший вигляд, такий, як йому з його "гарячим серцем" і "щирим ентузіазмом" і не снилося. Я бачив митців, оточених захопленою молоддю, яка молилася на них, а я про них таке знав… У всьому, що стосується мистецтва, його походження, умов його виникнення і побічних явищ, які його супроводжують, доводиться робити дедалі нові й нові, дивовижні відкриття.

— Робити ці відкриття в інших митцях, Тоніо Креґере, чи, пробачте мені, не тільки в інших?

Він мовчав, нахмуривши свої розгонисті брови і щось тихо насвистуючи.

— Давайте свою чашку, Тоніо. У вас дуже рідкий чай. І візьміть ще одну циґарку. Між іншим, ви й самі добре знаєте, що не обов'язково дивитися на речі так, як дивитесь ви…

— Це відповідь Гораціо, люба Лизавето. "Це означало б дивитися на речі надто пильно", правда ж?

— Ні, я тільки хочу сказати, що на них можна дивитися інакше, Тоніо Креґере. Я просто немудра жінка, що малює картини, і коли я взагалі знаходжу якесь заперечення вам, коли мені вдається хоч трохи захистити від вас ваше власне покликання, то, звичайно, не тому, що висловлюю якісь нові для вас думки, — я тільки нагадую вам те, що ви й самі добре знаєте… Отже, вважати, що література очищує і освячує людину, що пізнання і слово втишує пристрасть, що література — це шлях для всерозуміння, всепрощення і любові, що мова має спасенну владу, що дух письменника — це взагалі найблагородніший вияв людського духу, що літератор — довершена людина, святий — словом, дивитися так на речі, означає дивитися на них не досить пильно?

— Ви маєте право так говорити, Лизавето Іванівно, про твори ваших письменників, бо російська література справді варта найбільшої пошани, це та свята література, про яку ви казали.