Трапери Арканзасу - Сторінка 12

Він був непритомний.

— Еге! — промурмотів капітан.— Та він, хай йому чорт, у поганому стані! Хто ж це його так підкував?

Балакунове обличчя було бліде, аж синє, скроні вкривав холодний піт, а з рани на грудях юшила кров.

Як і всі, хто живе в прерії, Уактено сяк-так знався на медицині й зумів подати пораненому першу допомогу. І, коли Балакун опритомнів, став його розпитувати.

— Кажи, що сталось? — наказав він, як тільки поранений, глибоко зітхнувши, розплющив очі.

— Все загинуло! — ослаблим голосом прошепотів провідник.

— Тисяча чортів! — люто тупнувши ногою, вилаявся Уактено.— Чому?

— Ця дівчина справжній демон! — ледве чутно прошепотів поранений.

Життя його згасало, і він уже зовсім не мав сил.

— Скажи, хто тебе вбив,— не зрозумівши значення Балакунових слів, зажадав капітан,— і я за тебе жорстоко помщусь!

Балакунові губи перекривила болісна гримаса.

— Хто мене вбив? — перепитав він, хрипло видихаючи з грудей повітря.— Мене вбила донья Люс.

— Донья Люс? — у свою чергу перепитав вражений капітан.— Ти збожеволів! Цього не може бути!

— Не перебивайте мене, капітане, і, може, я ще встигну вам все розповісти,— простогнав Балакун.

Він говорив таким тихим голосом, що Уактено, щоб чути його, довелося стати на коліна.

— Як бачите, донья Люс зовсім не квола дівчинка,— закінчуючи свою кілька разів переривану непритомністю розповідь, сказав Балакун.— Вона вбила Кеннеді і уторувала стежку на той світ мені. Відмовтесь від свого наміру, капітане... Полювання на цю дичину занадто небезпечне. Вам ніколи не вдасться оволодіти нею...

Уактено зневажливо знизав плечима.

— Каррамба! — вигукнув він.— Невже ти гадаєш, що я так легко відмовлюсь від свого наміру? Навпаки, тепер я ще більше намагатимусь домогтись свого. На світанні ми вирушаємо!..

Балакун уже не чув його слів. Знесилений надмірним напруженням волі, яке йому довелося зробити, щоб розповісти про недавні події в таборі мандрівників, він знову знепритомнів, і свідомість до нього вже не поверталась.

. . . . . . . . . .

Тим часом у таборі мексиканців кипіла робота. Генерал і капітан Агвіляр зробили все, щоб приготуватися до нападу бандитів. Однак час минав, а вони не з'являлись, і мексиканці поволі стали заспокоюватись. Їм уже почало здаватись, що тривога була марною. Тільки донья Люс відчувала дедалі більший неспокій. Чекаючи повернення лікаря або появи Чорного Лося та його друзів, вона пильно оглядала рівнину, але там нікого не було, і це починало її турбувати.

Раптом вона помітила, що в кількох місцях прерії колишеться трава. Помітили це й дозорці, що стояли перед укріпленнями. Ніде не було найменшого вітерцю, і тому це здавалося неприродним і підозрілим.

Бувалий солдат, генерал, хоч йому й не траплялося досі зустрічатися з індійцями, багато чув про їх звички та військові хитрощі, і в нього виникла підозра, що тут діють саме вони.

Так чи інакше, треба було вирушати на рекогносцировку. Солдатів було обмаль, і генерал вирішив іти сам. Та тільки-но він зібрався перейти укріплення, як його чемно спинив капітан Агвіляр.

— Генерале,— сказав він,— вам не слід залишати табір. Ви командир, і ваша присутність тут необхідна. Крім того, якщо ви загинете, що станеться з вашою племінницею? Подумайте про неї. Я розумію, що причину цього підозрілого колихання трав конче треба вияснити, але це зроблю я. Обіцяю вам бути обережним.

Капітан мав рацію, і, зрештою, генерал змушений був йому поступитися, хоч і зробив це дуже неохоче.

Перестрибнувши через рівчак, молодий офіцер на прощання відсалютував генералові рукою і швидким кроком подався в прерію. Генерал стежив за ним, поки його було видно, а тоді повільно, в глибокій задумі, повернувся до табору. Він відчував небезпеку й був дуже стурбований. Викриття Балакуна й Кеннеді було серйозною пересторогою, і бойовий досвід генерала підказував йому, що нехтувати цією пересторогою аж ніяк не можна. Якоюсь мірою його заспокоювало те, що капітан Агвіляр був рішучим і хоробрим солдатом. Загартований в багатьох мексиканських війнах, він умів сполучати в своїх діях сміливість і обережність.

Відійшовши від табору на певну відстань, молодий офіцер ліг на землю і плазом добрався до чималої скелі, за якою на випадок небезпеки можна було сховатись. Уважно оглянувши все навколо й нічого не виявивши, він, вважаючи, що генерал помилився й ніякої небезпеки нема, хотів уже повертатись назад, коли з трави вистрибнула лань і, явно чимсь наполохана, промчала повз нього майже впритул.

"Ого! — подумав він собі.— Це підозріло. Може, небезпека насувається з іншого боку?"

Агвіляр повільно випростався й обережно ступив кілька кроків вперед, щоб ще раз уважно оглянути місцевість. Аж раптом трава заворушилась і, відрізавши йому відступ до скелястого укриття, його оточило щось із десятеро схожих на чортів людей.

— Чудово! — безстрашно вигукнув капітан.— Тепер я принаймні знаю, з ким маю справу. Ви — пірати прерій!

Бандити рушили на нього, але він зробив неймовірний стрибок назад і, перекинувши двох з них на землю, щодуху побіг в напрямі до табору.

Бандити на мить розгубились. Стріляти вони не хотіли, щоб не викликати в таборі тривогу й тим не ввести нанівець свій план раптової атаки. Отже, вони кинулись за капітаном навздогін. Тим часом він випередив їх кроків на тридцять і мчав далі що було сили.

Якийсь час утікач і переслідувачі бігли на одній відстані, та зрештою бандити стали наздоганяти. Однак капітан опинився вже в йолі зору вартових табору, і йому залишалося тільки привернути їх увагу. Анітрохи не вагаючись, юнак прихилився до дерева, що самотньо стояло поблизу, вихопив з-за пояса два пістолети й, стріляючи майже впритул, убив двох негідників. Наче відгомін на його постріли, з табору грізно пролунав одностайний залп з карабінів генералових солдатів, і слідом за двома першими впало ще кілька бандитів. Усі інші з несамовитим, звірячим ревом кинулися на капітана. Сили були надто нерівні і, після короткочасної боротьби, доблесний капітан Агвіляр упав під ударами ножів.

З табору раз у раз лунали залпи, і бандити, не витримавши вбивчого вогню мексиканців, панічно відступили.

Втрати Уактено були такими значними, що підступно задуману атаку йому довелося відкласти.

XIII. НЕУВАЖНІСТЬ УЧЕНОГО. ТРАПЕРИ ЙДУТЬ НА ДОПОМОГУ

Виїхавши з табору з непохитним наміром якнайшвидше виконати доручення доньї Люс, лікар Дюр'є спершу прямував до ранчо Чорного Лося, нікуди не звертаючи і, щоб не забути, раз у раз повторюючи сказані йому дівчиною слова: "Ждемо Щире Серце".

Він робив це до такої міри зосереджено, що навіть не дивився на свої улюблені камінці й трави, яких по дорозі траплялася сила-силенна. Та десь уже зовсім поблизу ранчо Чорного Лося його увагу привернула одна дуже рідкісна квітка. Хвилинку повагавшись, він не витримав і зліз з коня, щоб її зірвати.

Нахилившись до землі, він побачив навкруги таку силу різноманітних лікувальних трав, рослин і квітів, що очі в нього розбіглися, і він, відразу забувши про все на світі, захоплено кинувся їх збирати.

Минав час, слід було б уже побувати у Чорного Лося і повертатись до табору, а Дюр'є було зовсім не до цього. Назбиравши всяких рослин мало не цілий оберемок, він, з головою сховавшись у високій траві, вмостився під деревом і, порозкладавши назбиране на колінах, заходився класифікувати свої скарби.

Раптом щось закрило йому сонце і на трави, що лежали у нього на колінах, упала тінь.

Він підвів голову. Перед ним, спираючись на рушницю й дивлячись на нього з жартівливою серйозністю, стояв високий чоловік.

Це був Чорний Лось.

— Гей, шановний! — гукнув він до товстуна.— Що ви тут робите? Помітивши колихання трави, я вирішив, що тут ховається дика коза і мало не всадив у вас кулю.

— Що?! — злякано глянувши на трапера, скрикнув товстун,— та ви ж могли мене вбити!

Але тут-таки, побачивши під ногами Чорного Лося ще якусь рідкісну рослину, він з криком: "Обережно! Не розтопчіть!" порачкував її зірвати.

— Скажіть,— відступаючи й посміхаючись, спитав Чорний Лось,— невже цей бур'ян має для вас таку велику цінність?

— Бур'ян? Ви невіглас! — визвірився на трапера обурений лікар.— Та чи знаєте ви, що це одна з різновидностей Chiroste mon pentadactylon, рід якої належить до Flora mexicana.

— Ну, ну, не сердьтесь,— примирливо сказав Чорний Лось,— і пробачте мені за зневажливе ставлення до вашої флори. Я ж справді невіглас і зовсім на цьому не розуміюсь.

Доброму товстуну відразу стало соромно за свою різкість.

— Даруйте! — промурмотів він розгублено.— Я не хотів вас образити.

— Нічого, нічого,— добродушно посміхнувся трапер,— зате я тепер знатиму, що таке Flora mexicana. Ну, не буду вам більше заважати. Щасливо!

Свиснувши собак, він зробив кілька кроків, але зараз же повернувся.

— Пробачте, шановний докторе, я заберу у вас ще хвилинку уваги. У вас у таборі є молода сеньйора. Вона нещодавно разом з генералом була у мене в ранчо. Чи ви не знаєте...

— Ах, боже мій! — перебив його лікар.— Який же я забудько! Я ж зовсім забув...

— Що забули? — насторожився мисливець.

— Я ж, власне, їхав до вас, та ось... — показуючи рукою на трави, розгублено промурмотів Дюр'є.— Донья Люс просила мене негайно переказати вам оці три слова... три слова... оці ось... Стривайте, я зараз пригадаю...

Чорний Лось відразу став серйознішим.

— "Ждемо Щире Серце"? — підказав він лікареві.

— От, от! — зрадів той.— Вони крутилися в мене на язиці, але...

Трапер схопив його за плече й струснув.

— Безумець! — скрикнув він гнівно,— коли вас просили прийти до мене?

— На світанку,— знетямлено вимовив Дюр'є.

— Ви знаєте, що ваша легковажність може коштувати життя всім вашим друзям?

— Я вас не розумію,— злякано, але з ноткою недовір'я в голосі сказав Дюр'є.— В прерії спокій і тиша. Що ж може їм загрожувати? Індійці?

— Пірати прерій! — приголомшив його трапер.— З ними у змові ваш провідник Балакун.

— Боже мій! — зрозумівши, нарешті, свою провину і мало не плачучи, прошепотів товстун.— Що ж робити?

— Тільки не рюмсати! — різко обірвав його трапер.— Я зроблю все можливе, щоб негайно організувати їм допомогу. А ви повертайтесь до табору і, якщо тільки вам удасться туди проскочити, заспокойте сеньйориту.