Трава нічого не ховає - Сторінка 19

Пан Люсі Лунде вийшла зі свого дому на схилі Голменколена вчора годині о дев'ятнадцятій і не повернулась. її родина хвилюється, чи з нею чогось не сталося. Усіх, хто б щось знав пре неї просимо дзвонити в кримінальну поліцію міста Осло, телефон сорок два нуль шість п'ятнадцять, або в найближчу поліційну дільницю.

А зараз передамо концерт Ставангерсьхого ансамблю..."

Я немов почув, як легенько клацнуло, — уявив собі, як полковник Лунде вимкнув приймач.

Люсі з синіми, мов проліски, очима. Люсі, яка ганялася за матеріальним добром, Люсі, в якої був гарний голос, але не вистачило мужності йти тернистою дорогою мистецтва. Вона вибрала коротшу дорогу — вийшла заміж за полковника Лунде й носила наліпку: "Самовпевненість".

І та коротша дорога завела її в глухий кут.

Хто скривдив Люсі? Xоч яка вона легковажна й слабка духом, а однаково не заслужила, щоб її кривдили.

— Ти не слухаєш, що я кажу, Мартіне.

Я підвів очі. І побачив матір. Звідки вона тут?

Ага, правда. Я ж удома в Блакке.

— Я не виконав свого обов'язку, — сказав я.

Мати нічого не відповіла. Вона швидко зібрала аркуші з кресленням притулку для старих. Кілька з них вона кинула в камін, тоді поклала на них двоє березових полін, і вони зразу зайнялися

Мати нічого не питала. Що я сказав? Що не виконав свого обов'язку? Мати мовчки дивилася на мене.

— Бачу, ти нічого не хочеш мені розповісти, Мартіне, — мовила нарешті вона. — Ну що ж, я не знаю, які в тебе труднощі. Не розповідай про них, якщо вважаєш, що так треба. Але... чи не можу я тобі чимось допомогти?

— Що ви думаєте про Люсі, мамо?

— Мені її шкода.

— Через... через те? — я кивнув на приймач.

— Ні... не зовсім через те. Я ще не думала про те. Але мені її завжди було шкода. Я пам'ятаю її ще дівчинкою. Коли ви з Крістіаном запрошували її до нас у гості...

Мати мала добру пам'ять. Але мала й ще дещо. Я й раніше [330] знав про це. Вона вміла розпізнавати, що сховане за зовнішнім виглядом людини.

— Якою вона була тоді, мамо? Звичайно, я пам'ятаю, якою вона мені здавалася, але ми з Крістіаном були ще дуже молоді... а крім того, закохані в неї. Всі були закохані в неї. Та якою вона була насправді?.. Якою здавалася дорослим?

Мати взяла сірника й почала ламати його на шматочки.

— Люсі завжди викликала жаль до себе.

— Жаль до себе? Таж усі хлопці ладні були стелитись їй під ноги!

— Вона скрізь почувала себе чужою, Мартіне. Ви, хлопчаки, не могли цього помітити, ви були надто молоді. Інші дівчата були простіші, старосвітськіші, вихованіші, вони чемно присідали переді мною, були в простеньких сукенках, із разком намиста на шиї... Завжди переказували вітання від матері й батька. А Люсі...

— Що?

— Люсі ні від кого не переказувала вітання. Я не знаю, звідки вона. Вона вирізнялася серед інших. Була краще вбрана за них, завжди чіпляла всілякі оздоби. Так звані оздоби. І це робило її дуже жалюгідною. А ще той її погляд. Вічно він чогось шукав.

— Так, я теж помітив це. Правда, аж як став дорослий.

— Я лише можу здогадуватися, чого вона шукала тим поглядом. Хоч здогадатися й не важко. Думаю, що вона шукала опори в житті. А тоді вийшла заміж за полковника Лунде...

— Мені треба вертатися до міста, мамо. Спробую допомогти Люсі.

— Уже пізно.

— Ви вважаєте... вважаєте, що хтось її скривдив, мамо?

— Не розумію, за що б її мав хтось кривдити? Мартіне, ти аж позеленів на виду. Іди лягай, синку. Прокинешся рано і зможеш відразу поїхати. Приготувати тобі сніданок?

— Ні, дякую. Але мамо... як мені її шукати?

Не знаю. Не знаю... та думаю, що, мабуть, почати треба з того, хто хоче її скривдити... На добраніч, синку.

— На добраніч, мамо.

Цікаво, коли Карл Юрген з'являється на службу? О пів на дев'яту? О дев'ятій? Чи раніше?

Але я не мав терпцю чекати. О сьомій я вже виїхав з Бакке. Я не відчував навколо березневого ранку, тільки бачив [331] його ознаки. Бачив, що дорога слизька після нічного при морозку, що поля вже чисті, осяяні сонцем, а в темному ліс ще лежить товстий шар снігу.

Я поїхав через Гріні, і, як завжди, мене вразила Pea зі своїми забудовами, бо вони раптово вигулькують перед очима, тільки-но переїдеш через пагорба. Тієї ж миті я побачив і трамплін на Голменколені.

Крістіан. ї маленька панна Лунде. А тепер Люсі.

Я машинально зменшив швидкість і далі вже слухняно їхав як належало, п'ятдесят кілометрів на годину. Я не глянув праворуч, коли проїздив повз цвинтар Вестре. Але подумав про пані Вікторію Лунде.

Виїхавши на Майорстюенвай, я побачив будинок Філіпса, що яснів, наче велетенський зелений смарагд, а поряд — баню кінотеатру "Колізей", наче білясту шапку гриба.

Раптом мені спала одна думка.

Я згадав про свого приятеля каменяра.

Він сидів так, як і минулого разу, але тепер у майстерні було ясно. В єдине вікно падало скісне проміння сонця.

Він хвилину дивився на мене короткозорими очима за товстими скельцями окулярів, тоді впізнав і всміхнувся.

— Доброго ранку, доценте Бакке.

— Доброго ранку, — відповів я, сідаючи на найближчий камінь. — Я прийшов тільки нагадати вам, що я є на світі.

Він відклав свій різець.

— Я завжди про вас згадував, доценте Бакке... а надто тепер. Я думав... тобто... сподівався, що ви прийдете.

Я запропонував йому сигарету й закурив сам. Он як, він сподівався, що я прийду!

— Отже, ви теж чули повідомлення? — запитав я.

— Так.

Він знов узяв різець і почав обертати його у міцних гарних руках. А я знову втупив очі в той різець.

— Останнього разу я забув запитати вас про одне. Ви знайомі з пані Люсі Лунде?

На мить він відвів погляд.

— Не можу сказати, що знайомий. Але мене раз відрекомендовували їй. Я співав у хорі Норвезької опери, а вона там мала невеличку партію.

— Невеличку партію?

— Так. На більше її не вистачало.

Я похопився, що сиджу перед знавцем, який може оцінити [332] вокальні можливості Люсі. Ми посиділи, покурили. Я глянув на напис, вибитий на камені: "Спочивай у міфі".

— А тепер вона десь зникла, — сказав я.

Каменяр опустив очі. Тоді зняв окуляри й заходився протирати їх. А протираючи, дивився на мене, і я вперше чітко побачив його очі — ясні, сірі очі, з дивним, спрямованим на мене поглядом, як у всіх короткозорих людей, коли вони знімуть окуляри й дивляться на тебе, не усвідомлюючи цього. В жінок той погляд здається просто вимогливим.

Каменяр знов надяг окуляри, і погляд його став звичайним.

— Ви її бачили? — запитав я. — Тобто чи бачили після того, як зустрічалися в опері?

— Так.

— Коли?

Він знов узяв у руки різець. Це був його рятівний пояс, неусвідомлений привід зробити паузу.

— Позавчора ввечері, — відповів він.

Дивина. Така дивина, що майже неможливо було повірити в неї.

Він прочитав мої думки.

— Мені також дивно, — мовив він. — Я замкнув майстерню й пішов додому. Перетнув перехрестя біля Майорстюена, бо мені треба було на Кіркензаєн. А пані Люсі саме поминула мене...

— Вона вас бачила? Впізнала?

— Не думаю. Вона дивилася просто поперед себе.

— Який у неї був вигляд?

— Такий, як описано в повідомленні.

— Я маю на думці обличчя... вираз її обличчя?..

— Не знаю. Все сталося так швидко... Я дуже короткозорий.

— І ви повідомили про це поліцію?

— Так. Відразу повідомив кримінальну поліцію міста Осло, тільки-но почув оголошення. В мене вдома немає телефону. Довелося дзвонити з кіоску.

Каменяр зробив усе, що належало. Повівся як порядний громадянин. Зрештою, нічого іншого я й не сподівався від нього.

Мені треба їхати далі, — сказав я. — Хочу вам тільки ще одне нагадати. Ви пам'ятаєте, що обіцяли мені? Що приїдете, коли я почую "голос" і покличу вас.

— Так.

Тоді я не знав, що скоро пошлю по нього й що саме цей худорлявий каменяр з різцем у міцних гарних руках, який відкладав гроші, щоб навчатися співу, остаточно допоможе нам відгадати загадку.

Карл Юрген сидів за столом і диктував.

Біля нього, тримаючи в руці записник, стояв поліцай у формі. Олівець швидко бігав по аркуші. Я не знав, що поліцаї вміють стенографувати. Видно, я ніколи не зрозумію до кінця, які, власне, обмежені мої знання.

— Я покличу вас потім, — сказав Карл Юрген. Поліцай згорнув записник, сховав його разом з олівцем до кишені на грудях, старанно застебнув її і, докірливо глянувши на мене, вийшов.

Я сів. Не почекав, поки мене запросять сісти.

На стомленому обличчі Карла Юргена проступали зморшки.

— У тебе такий вигляд, паче ти не спав, — сказав я.

— Кляті репортери... Видно, хтось із них пронюхав, що ми були на могилі Вікторії Лунде. А тепер ще й пропала Люсі Лунде. Я з жахом чекаю вечірніх газет. Мені вже ввижаються заголовки...

— "Полковник Лунде — Синя борода"? — мовив я.

— Щось таке.

— А як решта членів родини?

Карл Юрген креслив рисочки і кружальця.

— То дуже дивні люди... Я сам був у них, тобто сам поїхав туди, коли надійшла заява, що пані Люсі Лунде звикла. Тільки взяв із собою ще одного поліцая, що мав записувати все. Ми відразу передали прикмети: я подзвонив в управління з дому полковника... Про це повідомлено всі патрульні машини, всі поліційні дільниці в країні. А також радіо і телебачення...

— Ти говорив про родину Лунде, Карле Юрген. Що означають твої слова: "То дуже дивні люди"?

Карл Юрген визирнув у вікно.

— Вони дуже витримані, — мовив він. — Хоч би що сталося, а по них цього не видно. Завжди коли говориш із ними — а я вже мав нагоду не раз говорити з ними, — жодне не міняє виразу обличчя. Всі холодні й байдужі.

— Хіба вони не стурбовані?

— Якщо й стурбовані, то принаймні мені цього не показали.

— А хто з них повідомив прикмети? Тобто хто з них знав, як Люсі була вдягнена і коли пішла з дому?

— Панна Лунде. Але аж після того, як полковник Лунде і Вікторія цілу хвилину мовчки дивилися в простір. Нарешті панна Лунде, видно, вирішила, що треба щось сказати. Вона спостережливий свідок. Добре запам'ятала, як пані Люсі Лунде була вбрана, і знала, коли вона вийшла. [334]

— І ця подія ніяк на них не вплинула?

— Зовні не вплинула. Вони належать до давньої школи.

А давня школа вимагає від людини, щоб вона вміла володіти собою. По-моєму, всі Лунде, вся родина вважає, що негарно, коли в їхньому колі стається якесь неподобство.

— Нічого собі неподобство! — сказав я. — Два замахи на життя і одне зникнення.

На письмовому столі задзвонив телефон.