Травневий дощ - Сторінка 2

Дірче взяла сулію і пішла за батьком, але перш, ніж спуститися за ним, озирнулася і ледь помітно махнула рукою. Мати біля плити бачила все це і немов застигла.

Я підвівся з-за столу, підійшов до плити, проминувши матір, взяв залізну кочергу. Та водила своїми вибалушеними очима то по мені, то по Дірче, але мовчала.

— Дірче, Дірче! — гукав із льоху батько.

— Йду! — відповіла вона.

Пригадую, як востаннє мене потягло до неї, коли вона ступала по драбині, похитуючи стегнами і схиливши в отворі льоху свою округлу білу шию.

Цієї хвилини двері, що виходили в сад, відчинилися, і в кімнату зайшов чоловік з великим мокрим мішком на спині. То був візник. Не дивлячись на мене, він попросив:

— Хлопче, може, допоможеш мені?

Я машинально, з кочергою в руці, пішов за ним. Неподалік від нас будували стайню, і вантажений камінням віз загруз посеред дороги — кінь ніяк не міг зрушити його з місця.

Візник просто навіснів од люті. Я поклав кочергу на кам'яну тумбу, підклав під колеса два великі камені і заходився штовхати воза, а візник тягнув коня за вуздечку. Дощ періщив по густих і зелених кущах бузини та по квітучих акаціях, від яких линув гострий солодкий аромат. Віз не зрушував з місця, і візник сипав прокльонами. Він узяв батіг і став лупцювати ним коня. Та віз — ані руш. Вкрай розлючений, він схопив залізну кочергу, що я поклав на тумбу. Певно, його довели до відчаю не тільки той віз, а й важке життя, і тепер у коні він бачив свого найлютішого ворога. Я подумав: "Зараз він його вб'є", — і хотів крикнути: "Кинь кочергу!" Але потім майнула думка, що, коли він уб'є коня, я буду врятований. Мені здалось, що вся моя несамовита лють перейшла у того візника, що наче оскаженів. І справді, він кинувся до дишля, шарпонув його іще раз, а тоді торохнув коня залізякою по голові. Я заплющив очі, але чув, як вів усе б'є і б'є коня; все попливло у мене перед очима, і я майже знепритомнів. Коли ж розплющив очі — побачив коня, що впав на коліна, а візник усе бив його, вже не для того, щоб підняти, а щоб убити зовсім. Кінь упав на бік, похвицяв слабенько ногами, а потім безвільно опав головою в грязюку. Задиханий і знетямлення, візник віджбурнув кочергу і рвонув до себе коня, але якось боязливо, бо ж знав, що убив його. Я пройшов повз візника, намагаючись не торкнутися його, і повільно побрів по дорозі. Задзеленчав трамвай, що йшов до центру Рима, і я вскочив у нього, озирнувся і серед буйного листя, омитого травневим дощем, востаннє побачив напис: "Остерія мисливців, власник — Антоніо Токкі".