Три мушкетери - Сторінка 20

В ту ж мить двері відчинилися й знову зачинились: чергова жертва піймалася в мишоловку.

Д'Артаньян кинувся до того місця, де було розібрано паркет, ліг долілиць і почав дослухатися.

Незабаром долинув крик, потім стогін, який намагалися заглушити. Про допит не було й мови.

"Хай йому чорт! — подумав Д'Артаньян. — Здається, це жінка: її обшукують, вона чинить опір… Це насильство… Мерзотники!.."

І Д'Артаньян, хоч який був обережний, ледве стримувався, щоб не кинутись на допомогу.

— Та я ж вам кажу, панове, що я господиня цього дому; я кажу, що саме я і є пані Бонасьє; я кажу, що служу королеві! — кричала бідолашна жінка.

— Пані Бонасьє! — прошепотів Д'Артаньян. — Невже я такий щасливий, що знайшов ту, кого не може знайти ніхто?

— Якраз на вас ми й чекали, — відповіли поліцейські.

Голос жінки звучав тихіше й тихіше; шум боротьби долинав крізь дерев'яну стелю. Жертва відбивалась, але чи довго може жінка боротися з чотирма чоловіками?

— Пустіть, панове, пус… — прошепотіла вона востаннє, і більше нічого не стало чути.

— Вони затикають їй рота, вони зараз поведуть її геть! — вигукнув Д'Артаньян і зірвався на ноги. — Моя шпага! Так, вона при мені. Планше!

— Слухаю вас, пане!

— Біжи по Атоса, Портоса та Араміса. Кого-небудь з них ти напевно застанеш удома, а може, й усіх трьох. Хай беруть зброю, хай поспішають, хай біжать сюди!.. Стривай, я згадав: Атос у пана де Тревіля.

— Але ж куди ви йдете, пане?

— Я спущуся через вікно — так буде швидше; тим часом ти прикрий дірку в паркеті, підмети підлогу, виходь дверима й біжи, куди я тобі звелів.

— О пане, пане, ви можете вбитися! — вигукнув Планше.

— Мовчи, дурню! — гримнув Д'Артаньян.

Спершися рукою на підвіконня, він зіскочив з другого поверху, який, на щастя, був не дуже високий, так що юнак навіть не забився. Він загрюкав у двері, промовляючи сам до себе: — Зараз у мишоловку піймаюсь я, і горе тим котам, які зважаться зачепити таку мишу!..

Тільки-но він стукнув молотком у двері, як гомін миттю ущух. Долинули притишені кроки, двері відчинились, і Д'Артаньян, зі шпагою в руці, увірвався до помешкання пана Бонасьє, двері якого, маючи, мабуть, пружину, відразу ж зачинилися за ним.

За якусь мить усі мешканці злощасного будинку Бонасьє та його найближчі сусіди почули відчайдушні зойки, тупотіння ніг, брязкіт шпаг, гуркіт повалених меблів. Люди, стривожені шумом, повихилялися з вікон, щоб довідатись, у чім річ; і от вони побачили, як двері відчинилися знову і четверо вбраних у чорне людей не вийшли, а, наче зграя переляканих круків, шугонули з них, лишаючи на підлозі й на кутах столів пір'я своїх крил, чи то пак, клапті одягу та шмаття плащів.

Треба сказати, що Д'Артаньян здобув перемогу без особливих зусиль, бо тільки один поліцейський був озброєний, та й той захищався лише для годиться. Решта троє, правда, намагалися оглушити юнака, кидаючи в нього стільці, ослони і навіть горщики; але дві чи три подряпини шпагою гасконця нагнали на них страху. Десяти хвилин було цілком досить, щоб поліцейські визнали свою поразку, і Д'Артаньян залишився переможцем на полі бою.

Сусіди, які повідчиняли вікна зі спокоєм тогочасних парижан, що звикли до безнастанних бойовищ і сутичок, зачинили їх одразу після втечі чотирьох чоловіків у чорному: вони збагнули, що тут уже все закінчено.

Та вже було й пізно, а тоді, як і тепер, у Люксембурзькому кварталі лягали спати ще завидна.

Залишившись сам з пані Бонасьє, Д'Артаньян обернувся до неї; бідолашна жінка сиділа в кріслі майже непритомна. Юнак кинув на неї швидкий допитливий погляд.

Це була чарівна жінка років двадцяти п'яти — двадцяти шести, чорнявка з блакитними очима, маленьким носиком і чудовими зубками. Личко в неї було сніжно-біле з ніжним рум'янцем. На цьому, правда, й вичерпувалися риси, за якими її можна було вважати вельможною дамою. Руки в неї були білі, але досить грубі; ноги також не свідчили про високе походження. На щастя, Д'Артаньяна ще не турбували такі дрібниці.

Розглядаючи пані Бонасьє і, як ми вже сказали, зупинивши погляд на її ніжках, юнак помітив долі батистову хусточку, машинально підняв її і впізнав вигаптуваний на ріжечку герб — такий самий, що його бачив колись на хусточці, яка мало не спричинилася до дуелі з Арамісом.

А що відтоді Д'Артаньян остерігався хусточок з гербами, то він мовчки згорнув її й непомітно поклав до кишені пані Бонасьє.

Тої ж миті пані Бонасьє опритомніла, розплющила очі, перелякано озирнулась довкола й побачила, що вона сама зі своїм визволителем. Вона простягла до нього руки і всміхнулась. У пані Бонасьє була найпрекрасніша в світі усмішка.

— Ах, добродію! — сказала вона. — Це ви врятували мене; дозвольте вам подякувати.

— Шановна пані, — відповів Д'Артаньян, — я зробив тільки те, що на моєму місці зробив би будь-який інший дворянин, і тому вам нема за що мені дякувати.

— О ні, добродію, ні! І я сподіваюсь довести вам, що не лишуся невдячною. Але чого хотіли від мене ці люди, про яких я спочатку подумала, що вони злодії, і чому тут немає пана Бонасьє?

— Ці люди, пані, страшніші за злодіїв, бо вони — агенти пана кардинала; ну, а вашого чоловіка, пана Бонасьє, немає тут тому, що вчора його арештували й відвели до Бастилії.

— Мій чоловік у Бастилії! — вигукнула пані Бонасьє. — О Боже! Що він скоїв? Бідолашний! Адже він — сама невинність!

І щось схоже на усмішку осяяло ще й досі перелякане обличчя молодої жінки.

— Що він скоїв, пані? — спитав Д'Артаньян. — Я гадаю, єдиний його злочин — це те, що він має водночас щастя і нещастя бути вашим чоловіком.

— Отже, добродію, ви знаєте, що…

— Я знаю, пані, що вас викрали.

— Але хто? Це вам відомо? О, коли відомо, то скажіть мені!

— Незнайомець років сорока — сорока п'яти, чорнявий, засмаглий, зі шрамом на лівій скроні.

— Так, так; але його ім'я?

— Його ім'я? Воно мені невідоме.

— І мій чоловік знав, що мене викрали?

— Він довідався про це з листа, якого написав йому сам викрадач.

— А чи не підозрює він, — ніяково спитала пані Бонасьє, — чого мене викрали?

— Наскільки пригадую, він приписував це політичним міркуванням.

— Я в це спочатку не вірила, але тепер пристаю до тієї ж думки. Отже, мій любий пан Бонасьє ні на хвилину не підозрював мене?

— О ні, пані, він надто гордий з вашої розсудливості, а особливо з вашого кохання.

Ледь помітна усмішка вдруге перебігла по рожевих губках чарівної молодої жінки.

— Але, — вів далі Д'Артаньян, — як вам пощастило втекти?

— Мене на хвилинку лишили саму, а що я вже зранку знала про причину мого викрадення, то зв'язала два простирадла й спустилася по них з вікна; сподіваючись застати чоловіка вдома, я відразу ж побігла сюди.

— Щоб шукати в нього захисту?

— О ні! Я добре знаю, що мій бідолашний чоловік не здатен мене захистити; та оскільки він усе-таки міг стати нам у пригоді, я вирішила його попередити.

— Про що?

— Це вже не моя таємниця, і тому я не можу вам її довірити.

— Але ж, — зауважив Д'Артаньян, — даруйте, пані, що я, звичайний гвардієць, насмілююсь закликати вас до обережності, але ж, здається мені, тут не підходяще місце для того, аби звіряти таємниці. Люди, яких я примусив тікати, можуть незабаром повернутися з підкріпленням; коли вони нас тут застануть — ми загинули. Я, правда, послав по трьох моїх друзів, але хтозна, чи вони зараз удома!

— Так, ви маєте слушність! — перелякано вигукнула пані Бонасьє. — Тікаймо, рятуймося!

З цими словами вона схопила Д'Артаньяна за руку й потягла його до виходу.

— А куди ж тікати? — спитав Д'Артаньян. — І як рятуватися?

— Спершу тікаймо подалі від цього будинку, а там видно буде. І вони, вибігши з дому й навіть не зачинивши за собою дверей, швидко подалися вулицею Могильників униз, вибігли на вулицю Фосселе-Пренс і зупинилися тільки на площі Сен-Сюльпіс.

— Що нам робити далі? — спитав Д'Артаньян. — Куди накажете вас одвести?

— Я й сама до пуття не знаю, — сказала пані Бонасьє. — Я збиралася через свого чоловіка зв'язатися з паном де Ля Портом і довідатись від нього про те, що сталося в Луврі за останні три дні та чи безпечно для мене туди з'явитися.

— Але я теж можу піти попередити пана де Ля Порта, — зауважив Д'Артаньян.

— Безперечно. Тільки ось у чім біда: пана Бонасьє знають у Луврі і його туди напевно пропустять, а вас ніхто не знає; отже, двері перед вами будуть зачинені.

— І що з того? — вигукнув Д'Артаньян. — Поза всякими сумнівами, ви маєте біля якого-небудь входу до Дувру відданого воротаря, який, почувши пароль…

Пані Бонасьє пильно глянула на юнака.

— А якщо я скажу вам цей пароль, — спитала вона, — чи забудете ви його відразу після того, як скористаєтеся ним?

— Слово честі, слово дворянина! — вигукнув Д'Артаньян з такою щирістю, яка не лишала місця для сумнівів.

— Гаразд, я вам вірю; ви здаєтеся мені славним юнаком, але пам'ятайте: можливо, саме зараз ваше щастя залежить од вашої скромності.

— Мені не потрібні обіцянки, і я по совісті зроблю все, що зможу, аби прислужитися королю та бути приємним королеві, — сказав Д'Артаньян. — Отже, розпоряджайтеся мною, як своїм другом.

— А куди ви подінете мене, поки повернетеся?

— Чи немає у вас кого-небудь знайомого, до якого пан де Ля Порт міг би прийти по вас?

— Ні, я нікому не хочу довірятись у цій справі.

— Стривайте! — сказав Д'Артаньян. — Ми саме біля домівки Атоса. Це якраз те, що нам треба.

— Хто такий Атос?

— Один з моїх друзів.

— Але якщо він удома й побачить мене?

— Його немає вдома; крім того, відвівши вас до нього, я заберу з собою ключ.

— А якщо він повернеться?

— Він не повернеться; зрештою, йому скажуть, що я привів якусь жінку і що ця жінка зараз в його квартирі.

— Але ж це може дуже скомпрометувати мене!

— Хай це вас не обходить! Вас ніхто не знає; до того ж, ми перебуваємо зараз у такому становищі, що можемо й знехтувати закони пристойності!

— Ну що ж, ходімо до вашого друга. Де він мешкає?

— На вулиці Феру, за два кроки від цього місця.

— Ходімо.

І вони пішли далі. Атоса й справді не було вдома; Д'Артаньян узяв ключ (як другові Атоса, ключ йому завжди давали без зайвих балачок), піднявся сходами і ввів пані Бонасьє до помешкання, яке ми вже раніше змалювали.

— Будьте як удома, — сказав він. — Замкніть двері зсередини й нікому не відчиняйте, принаймні, поки не постукають тричі ось так.