Три мушкетери - Сторінка 71

Я знехтував його — і наступного дня зі мною скоїлося велике нещастя! Зникла Констанція. То ж хай буде, що буде, але я піду.

— Якщо ви так твердо вирішили — йдіть, — сказав Атос

— А Бастилія? — спитав Араміс.

— Байдуже! Ви визволите мене звідти, — зауважив Д'Артаньян.

— Безперечно, — відповіли Араміс і Портос так упевнено, наче це було само собою зрозуміло. — Звичайно, ми визволимо вас звідти.

Але післязавтра нам треба вирушати в похід, отже, було б краще, якби ви не лізли в Бастилію.

— Зробімо краще так, — мовив Атос — Не спускатимемо з нього очей весь вечір, і коли він піде в палац до кардинала, кожен з нас, узявши ще троє мушкетерів на підмогу, стане біля кожного виходу й чатуватиме. Якщо звідти виїде підозріла карета із заґратованими віконцями, ми нападемо на неї. Давненько ми вже не скубли пір'ячка гвардійцям пана кардинала, і пан де Тревіль, мабуть, гадає, що ми мертві.

— Їй-же право, Атосе, ви створені бути полководцем! — вигукнув Араміс — Що ви скажете про цей план, панове?

— Він просто чудовий! — разом відповіли молоді люди.

— Отже, — сказав Портос, — я біжу до казарм попередити товаришів, щоб вони були готові на восьму годину. Ми зустрінемося з ними всіма на площі перед палацом кардинала. Тим часом ви накажете слугам осідлати наших коней.

— Але в мене немає коня, — зауважив Д'Артаньян. — Правда, я міг би послати по коня до пана де Тревіля.

— Це ні до чого, — мовив Араміс, — ви можете взяти якогось з моїх.

— Скільки ж їх у вас? — спитав Д'Артаньян.

— Троє, — усміхаючись, відповів Араміс.

— Друже мій! — обізвався Атос — Я певен — кіньми ви забезпечені краще, ніж усі поети Франції та Наварри.

— Любий Арамісе, вам, мабуть, і самому невтямки, що робити з' трьома кіньми. Я просто не розумію, навіщо ви купили відразу трьох.

— Ні, третього коня мені привів сьогодні вранці якийсь слуга без лівреї. Він не схотів сказати, в кого служить, а тільки торочив, що має наказ од свого пана…

— Або від своєї пані, — перебив Д'Артаньян.

— Це однаковісінько, — сказав Араміс, зашарівшися. — Отже, слуга торочив, що має наказ од своєї пані привести мені коня й не казати, від кого саме.

— Такі речі трапляються тільки з поетами, — поважно мовив Атос.

— Ну, то давайте вирішувати. Якого коня берете ви: купленого чи подарованого? — спитав Д'Артаньян.

— Звичайно, подарованого; ви самі розумієте, Д'Артаньяне, що я не можу образити…

— Невідомого дарувальника, — підхопив Д'Артаньян.

— Або таємничу дарувальницю, — докинув слівце Атос.

— То куплений кінь вам уже не потрібен?

— Авжеж.

— Ви самі його вибирали?

— І до того ж якнайстаранніше; хто не знає, що безпека вершника майже завжди залежить від його коня!

— Так відступіть його мені за ту ціну, яку заплатили за нього.

— Я й сам збирався запропонувати його вам, любий Д'Артаньяне, і ви зможете віддати мені цей дріб'язок у будь-який зручний для вас час.

— Скільки ви заплатили за коня?

— Вісімсот ліврів.

— Ось вам сорок подвійних пістолів, любий друже, — сказав Д'Артаньян, виймаючи з кишені гроші. — Я знаю: саме такою монетою вам платять за ваші поеми.

— То ви багаті? — здивовано спитав Араміс.

— Багатий, дуже багатий, мій друже!

І Д'Артаньян забряжчав у кишені пістолями.

— Нехай Планше віднесе ваше сідло до мушкетерських казарм, і вам приведуть вашого коня разом з нашими.

— Чудово. Тільки незабаром уже п'ята година, і нам треба поспішати.

За чверть години в кінці вулиці Феру показався Портос на розкішному іспанському огирі. Слідом за ним їхав Мушкетон верхи на овернській конячині, меншій на зріст, але теж дуже гарній. Портос, здавалося, випромінював радість і пиху.

Через хвилину з другого кінця вулиці виїхав Араміс на чудовому англійському скакуні; за ним на руанській кобилі їхав Базен, ведучи на поводу могутнього мекленбурзького коня: то був кінь для Д'Артаньяна.

Мушкетери з'їхалися біля дверей; Атос і Д'Артаньян побачили їх з вікна.

— Хай йому чорт! — сказав Араміс — У вас чудовий кінь, мій любий Портосе!

— Авжеж, — відповів Портос — Це саме той, якого мені мали прислати з самого початку. Чоловік вирішив пожартувати й замінити його іншим, але, зрештою, дістав добрячого прочухана від своєї дружини. Тепер я цілком задоволений.

Тут з'явився Планше, а з ним і Грімо, який вів коня для свого пана.

Д'Артаньян і Атос вийшли з дому, скочили в сідла, і всі четверо рушили в путь: Атос на коні, яким він мав завдячувати своїй дружині, Араміс — коханці, Портос — дружині прокурора, а Д'Артаньян — своєму щастю, найкращій коханці в світі.

Як і передбачав Портос, кавалькада[183] справляла на перехожих неабияке враження, і коли б пані Кокнар зустріла зараз Портоса й побачила, як велично він сидить на своєму чудовому іспанському огирі, то, певно, не пошкодувала б про кровопускання, що його вона мусила зробити грошовій шафі свого чоловіка.

Поблизу Лувру друзі здибали пана де Тревіля; той повертався із Сен-Жермена. Він зупинив мушкетерів, щоб похвалити їхнє спорядження, і за якусь мить навколо них зібралася юрба цікавих.

Д'Артаньян скористався з нагоди й розповів панові де Тревілю про лист з великою червоною печаткою та герцогським гербом; про другий лист він, звичайно, не сказав жодного слова.

Пан де Тревіль схвалив прийняте друзями рішення і запевнив, що, коли Д'Артаньян не прийде до нього завтра, він сам знайде можливість його розшукати, хоч би де той був.

Аж тут годинник на Самаритянці вибив шосту. Пославшись на термінове побачення, четверо друзів перепросили пана де Тревіля й попрощалися з ним. Вони пустили коней чвалом і виїхали на Шайотську дорогу. Вже сутеніло, але карети ще проїздили повз них. Д'Артаньян тримався попереду, друзі, охороняючи його, відступили на кілька кроків назад. Юнак вдивлявся у кожну карету, проте не бачив жодного знайомого обличчя.

Так минуло чверть години. Вже зовсім смеркло. Раптом на дорозі з'явилася карета, яка швидко наближалася з боку Севра. Передчуття підказало Д'Артаньянові, що саме у цій кареті іде особа, яка призначила йому побачення: юнак і сам здивувався, відчувши, як закалатало в нього серце. Тої ж миті з віконця карети висунулася жіноча голівка; два пальчики, прикладені до губів, чи то вимагали мовчанки, чи то посилали йому поцілунок. Д'Артаньян не міг стримати радісного вигуку: ця жінка, або, точніше, це видіння, — бо карета промчала зі швидкістю блискавки, — була пані Бонасьє.

Не в силі опанувати себе і всупереч одержаному застереженню, Д'Артаньян пустив коня навскач і за якихось кілька секунд наздогнав карету. Але віконце було вже щільно завішене; видіння зникло.

Тільки тоді Д'Артаньян згадав про пересторогу: "Коли вам дороге ваше життя й життя тих, хто вас кохає, не рушайте з місця, наче ви нічого не бачили".

Він зупинився, пойнятий тривогою — не за себе, а за бідолашну жінку: це побачення, безперечно, загрожувало їй неабиякою небезпекою.

Тим часом карета швидко помчала далі; трохи згодом вона влетіла в Париж і зникла з очей.

Збентежений Д'Артаньян не знав, що подумати. Якщо він бачив пані Бонасьє і якщо вона повертається до Парижа — для чого це хвилинне побачення, цей миттєвий обмін поглядами, цей потаємний поцілунок? Коли ж він бачив не її — а це цілком імовірно, бо в сутінках легко помилитися, — тож коли він бачив не її, може, це початок чиєїсь помсти? Може, хтось хоче принадити юнака жінкою, яку він кохає? Адже свого кохання він ні від кого не приховував…

До Д'Артаньяна під'їхали друзі. Всі троє чудово бачили, як з віконця карети визирнула жіноча голівка, але ніхто, крім Атоса, не знав пані Бонасьє в обличчя. На думку Атоса, то, безперечно, була вона. Проте, на відміну від Д'Артаньяна, Атос помітив не тільки її гарненьке личко, а ще й чоловічу голову в глибині карети.

— Коли це так, — сказав Д'Артаньян, — то, певно, вони перевозять її з однієї в'язниці до іншої. Але що хочуть вони зробити з цією бідолашною жінкою? Чи зустрінусь я з нею ще коли-небудь?

— Затямте, друже, — серйозно мовив Атос, — тільки з мертвими не можна зустрітися тут, на землі. Ми з вами дещо знаємо про це, чи не так? Отож, коли ваша кохана не вмерла, коли ми бачили в кареті самі її, то ви її знайдете — рано чи пізно. І можливо, — додав він з властивою йому похмурістю, — можливо, це буде навіть раніше, ніж ви самі хотіли б.

Годинник вибив пів на восьму. Карета спізнилася хвилин на двадцять проти часу, зазначеного в листі. Друзі нагадали Д'Артаньянові: на нього чекає ще одне побачення, зауваживши, що ще не пізно від нього відмовитись.

Але Д'Артаньян був упертий і допитливий водночас. Він твердо вирішив піти в палац до кардинала й дізнатися, що хоче сказати його високопреосвященство. Ніяка сила не могла примусити його змінити це рішення.

Друзі поскакали на вулицю Сент-Оноре й на площі Кардинальського Палацу зустріли дванадцятьох мушкетерів, які вже чекали на них. Тільки тепер їм пояснили, що вони повинні робити.

Д'Артаньяна добре знали в славному полку королівських мушкетерів, де було відомо також, що незабаром він одягне мушкетерську форму; отож його вважали тут своїм товаришем.

Кожен охоче погодився прилучитися до справи, для якої його запросили. До того ж, ішлося, як можна було здогадатися, про те, щоб допекти кардиналові та його людям, а ці гідні дворяни завжди радо приставали на такі пропозиції.

Атос поділив усіх на три загони, взяв на себе командування одним з них, другий віддав Арамісові, третій — Портосові. Всі три загони засіли навпроти кожних воріт кардинальського палацу.

Що ж до Д'Артаньяна, то він хоробро попрямував до головного входу.

Дарма що юнак відчував за собою сильну підтримку — він усе-таки хвилювався, піднімаючись широкими сходами. Історію з міледі могли витлумачити тут як зраду; Д'Артаньян не мав жодного сумніву, що між цією жінкою і кардиналом існують якісь стосунки політичного характеру. До того ж, де Вард, з яким він так жорстоко повівся, теж був одним із прибічників його високопреосвященства, а Д'Артаньян знав: наскільки його високопреосвященство був нещадний до ворогів, настільки прихильний і щирий до своїх друзів.

"Якщо де Вард розповів кардиналові про всю нашу історію — а це, до речі, не підлягає сумніву, — і якщо він довідався, хто я, — бо й це теж цілком імовірно, — можна бути певним: покарання мені вже визначене, — міркував Д'Артаньян, похитуючи головою. — Але чому тоді кардинал зволікав до сьогоднішнього дня? Та дуже просто — міледі поскаржилась йому на мене з тим святенницьки-сумним виглядом, який так їй личить, і це було останньою краплею, яка переповнила чашу його терпіння… На щастя, — подумки додав Д'Артаньян, — мої щирі добрі друзі стоять за ворітьми й не дозволять арештувати мене, не спробувавши відбити в охорони.