Три товариші - Сторінка 11

— флегматичне відповіла Фріда так, ніби я ніколи й не думав дати їй марку.

— Гарна обручка у вас на руці, справді чудова обручка, — сказав я. — Та ну-бо подумайте як слід, може ж якраз і пригадаєте...

— Ні, — відповіла Фріда, і злорадна посмішка так і сяяла на її обличчі.

— Ну то повісся, чортове помело! — гримнув я на неї та й пішов собі геть.

Рівно о шостій годині вечора я прийшов додому. Відчинивши двері, побачив досить незвичайну картину. Посеред коридора стояла пані Бендер — няня з притулку для немовлят; пансіонські дами щільно обступили її.

— А йдіть-но сюди! — гукнула пані Залевська. Зібралися вони всі, як виявилося, навколо причепуреного бантами немовлятки, якому було, може, з півроку. Пані Бендер привезла його у візочку з будинку, де служила. Було це звичайне собі дитинча, але дами скупчилися над ним і так несамовито виказували своє захоплення, ніби це було перше немовля, яке побачило світ. Вони цмокали над ним, ляскали пальцями перед очима бідолашного створіння, витягували до нього губи. Навіть Ерна Беніг у своєму драконовому кімоно брала участь у цій оргії платонічного материнства.

— Хіба ж це не чарівне створіння?, — запитувала пані Залевська, закочуючи очі.

— Це буде видно років через двадцять-тридцять, — відповів я, скоса поглядаючи на телефон. Хоч би не подзвонили саме тепер, коли тут оце збіговисько.

— Але ж подивіться на нього як слід, — закликала мене пані Гассе.

Я подивився. Немовля як немовля. Нічого особливого. Хіба що неймовірно маленькі рученята — дивно було подумати, що й сам колись був такий мацюпенький.

— Бідна крихітка, — сказав я, — він ще не має уяви. що тільки його чекає! Цікаво, під яку нову війну він саме виросте...

— Жорстока ви людина, — відрізала мені пані Залевська. — Серця у вас нема!

— Аж надто, — відповів я, — інакше б мені таке і на думку не спало.

Я повернувся та й пішов геть до своєї кімнати. Через хвилин десять задзвонив телефон. Почувши своє ім'я, я вийшов. Так я й знав — усе товариство було ще там. Вони не розійшлися й тоді, коли я, взявши трубку, почув голос Патріції Гольман, що дякувала за квіти. Немовля, що, очевидячки, було найрозумніше з них усіх, раптом, знудившися з їх вихилянь, заревло на всю силу.

— Пробачте, — сказав я у розпачі до телефонної трубки, — я нічого не чую, тут галасує немовля; тільки воно, звісно, не моє...

Дами засичали, як гадюче гніздо, щоб заспокоїти крикуна, але добилися тільки того, що він ще більше роз-приндився. Тільки тепер я помітив, що це й справді було особливе немовля — легені були в нього, мабуть, чи не до колін, інакше не можна було зрозуміти, звідки брався цей трубний голос. Становище моє було досить складне: очима я кидав злісні погляди на цю материнську комедію, що розігрувалася передо мною, а устами намагався говорити в трубку привітні слова, — отже, від маківки до носа я був, як гроза, а від носа до підборіддя — як весняний краєвид, залитий сонцем... Не можу і збагнути, як я попри все це зумів умовитися з дівчиною на наступний вечір.

— Вам треба завести собі звуконепроникливу телефонну будку, — звернувся я до пані Залевської. Та вона була язиката.

— А це навіщо?! — насипалась вона на мене. — Про які це таємниці ви збираєтеся говорити у будці?!

Я замовк і прикусив язика. Розбурхані материнські почуття зачіпати не слід, — адже на їх боці одвічна мораль!

Ми умовилися зібратися ввечері у Готфріда. Повечерявши в маленькому ресторанчику, я попрямував до нього. По дорозі купив собі в елегантному галантерейному магазині чудовий новий галстук — треба ж було відзначити урочистість дня! Мені все ще видавалося неймовірним, що все склалося так добре. Я заприсягнувся бути завтра таким серйозним, як генеральний директор похоронного бюро.

Готфрідова комірчина нагадувала музей. Вся вона була завішена сувенірами, які він привіз з Південної Америки. На стінах — барвисті килими, маски, засохлий людський череп, якісь кумедні глечики, списи і, нарешті, — вінець усього — чудова колекція фотографій, що займала стіну: індіанки та креолки, вродливі, смуглясті, гнучкі створіння-незбагненна грація і невимушеність!

Окрім Ленца й Кестера, я застав там ще Браумюллера і Грау. Тео Браумюллер — загорілий, як мідний казан, — сидів на диванному валику і захоплено розглядав Готфрідову колекцію фотографій. Він був гонщиком від автозаводу і здавна приятелював з Кестером. Шостого числа Браумюллер мав узяти участь в тих перегонах, на які Отто записав "Карла".

Масивна, роздута фігура Фердінанда Грау спиралася на стіл; він був уже добре напідпитку. Побачивши, що я тут, він своєю широкою лапою потягнув мене до себе.

— Роббі, — сказав він глухим голосом, — чого тобі треба тут, серед загиблих? Тобі тут немає чого робити! Іди собі геть! Рятуй себе — ще не пізно!

Я глянув на Ленца, той підморгнув мені.

— Фердінанд — на висоті! Уже два дні як пропиває тут одну небіжчицю... Продав портрет і гроші зараз же отримав...

Фердінанд Грау був художник. Та проте він давно вмер би з голоду, коли б не спеціалізувався на одній справі — по фотографії він чудово малював життєвірні портрети померлих. Замовляли їх шанобливі родичі. З цього він і жив та й непогано жив. А його прекрасні пейзажі ніхто не купував. Через те його розмова завше мала дещо песимістичний присмак.

— На цей раз це був шинкар, Роббі, — розповідав Грау, — шинкар та його тітка, померла в маринаді з оцтом та олією; вона лишила йому спадщину... — Він здригнувся всім тілом: —Аж моторошно!

— Слухай-но, Фердінанде, — втрутився Ленц, — не слід би тобі вживати таких різких виразів. Адже ти сам заробляєш на одній з найпрекрасніших людських властивостей — на шануванні ближніх.

— Дурниці, — відповів Грау, — я заробляю на усвідомленні людьми своєї провини. Шанування — це ж не що інше, як усвідомлення своєї провини. Хочуть люди виправдатись за те, що вони любенькому небіжчику накоїли та напобажали за все його життя...

Череп його палав, Грау повільно провів по ньому рукою.

— Ось подумай собі, скільки разів отой мій шинкар накликав своїй тітці смерть, а тепер звелів намалювати її найвитонченішими фарбами та й повісив собі над диваном. Такою вона йому більш до вподоби. Шанування! Мало хороших властивостей у людини; та й про них вона згадує тільки тоді, коли вже запізно. Тоді її зворушує думка: яким же ж я міг бути благородним... Отож вважатиму себе за доброчесну людину... Доброчесність, доброта, благородство, — він махнув своєю могутньою лапою, — всіх цих властивостей люди щиро бажають іншим, щоб їх легше обдурити...

Ленц усміхнувся.

— Ти підриваєш основи людського суспільства, Фердінанде!

— Основи людського суспільства — це жадоба, страх і корупція, — відрізав Грау. — Людина — зла, але любить добро, коли його чинить хтось інший.

Він простяг до Ленца руку з бокалом.

— А тепер налий мені та не базікай цілісінький вечір — дай іще комусь слово сказати.

Я переліз через диван до Кестера. Мені раптом щось спало на думку.

— Отто, зроби-но мені послугу — дай мені завтра на вечір кадилака.

Браумюллер припинив надто уважний розгляд фотографії якоїсь дуже легко одягненої креолки-танцюристки.

— А ти вже вмієш робити повороти? — спитав він. — Я досі думав, що ти вмієш їхати тільки по прямій та ще коли хтось за тебе тримає руля.

— Заспокойся, Тео, — відповів я, — з тебе ми на перегонах шостого зробимо котлету! Браумюллер заквоктав од сміху.

— Ну то як же ж, Отто? — наполягав я.

— Машина не застрахована, Роббі, — сказав Кестер.

— Я повзтиму, як слимак, а гучатиму, як автобус. Мені тільки на кілька кілометрів тут у місті...

Отто примружив очі так, що лишилась тільки маленька шпаринка, і посміхнувся.

— Гаразд, Роббі, про мене то й візьми...

— Тобі машина потрібна, мабуть, чи не до нового галстука, — підійшовши, спитав Ленц.

— Замовкни, — відказав я, відпихаючи його. Але він не відступився.

— Покажи-но, дитинко! — Він обмацав шовкову тканину. — Чудово! Наше дитинча в амплуа танцюриста! Здається, чи не збираєшся ти на оглядини?

— Сьогодні твої дотепи мені не дошкуляють, ти, ілюзіоністе з цирку! — відповів я.

— Оглядини? — Фердінанд Грау підвів голову. — А чому б йому й не піти на оглядини? — Він ніби ожив, во-вернувся до мене, сказав: — Іди, іди, Роббі, іди спокійненько! У тебе є з чим іти. Адже щоб кохати, треба бути простецьким хлопцем. А ти такий. Бережи свою наївність і простоту. Це — божий дар. Хто його втратить, ніколи вже не набуде.

— Не уболівай надто за цим, — осміхнувся Ленц. — Народитися дурненьким — це хіба сором? Ось умерти таким — це вже хіба щось інше.

— Помовчи, Готфріде. — Грау ніби відкинув його кудись геть одним рухом своєї могутньої лапи. — про тебе мова. Ти ж тиловий романтик. Тебе й не шкода.

— Тобі треба спокійно виговоритись, Фердінанде, — сказав Ленц. — Як виговоришся, то й на душі стане легше.

— Ти шкурник, — промовив Грау, — патетичний шкурник і дезертир.

— А ми всі такі, — всміхнувся Ленц, — ми живемо хіба тільки ілюзіями, живемо в кредит.

— Слушно, — сказав Грау і оглянув нас усіх по черзі з-під своїх кущуватих брів. — Живемо ілюзіями з минулого та в кредит на майбутнє. — Тоді, звертаючись знову до мене: — Наївність і простота, так я сказав, Роббі? Тільки заздрісні люди звуть це глупотою. Не ображайся на це. Це не вада, це — хист.

Ленц хотів щось сказати, але Фердінанд вів далі:

— Ти ж розумієш, куди я веду. Простецький характер, не зіпсований скепсисом та надмірною інтелектуальністю. Парсіфаль був дурний. Бо якби він був розумний, то ніколи не здобув би чаші святого Грааля. Тільки дурний перемагає в житті, а розумний бачить всілякі перешкоди, і поки ще до діла, то він уже вагається. У важкі часи наївність і простота — найкоштовніші блага, це — шапка-невидимка, під нею не видко небезпеки, на яку ніби під гіпнозом наражається зарозумілий.

Він випив ковток, подивився на мене своїми великими блакитними очима, що, наче клапоть неба, сяяли на його порізаному зморшками обличчі, а тоді сказав:

— Не жадай знати надміру, Роббі! Чим менше знаєш, тим легше жити. Знання — це воля, але це й нещастя. Ходи-но сюди, випий зі мною за наївність, простоту, глупоту та за те, що з ними переплетене: за кохання, за віру в майбутнє, за мрії про щастя...