Три товариші - Сторінка 20

То я, виходить, запізнився, га?

— Ти ніколи не запізнюєшся. Альфонсе! — сказав Ленц.

— Хотів, власне кажучи, трохи підгодувати вас — оце буженина та трохи солонини — самі реберця. Я все вже нарізав.

— Давай-но сюди та сідай з нами, хлопчино! — гукнув Готфрід. — Зараз ми тобі все розповімо.

Він розгорнув пакет.

— Боже, — здивувалась Патріція Гольман, — цього вистачить на цілий полк!

— Це тільки потім буде видно, — зауважив Альфонс. — До речі, ось ще трохи холодного кюммелю...

Він вийняв дві пляшки.

— Пробки вже вийнято.

— Здорово, здорово, — вимовила Патріція Гольман.

Альфонс доброзичливо їй підморгнув.

Підкотився запінений "Карл", Кестер і Юпп вискочили з нього. Юпп пишався, ніби молодий Наполеон, вуха його світилися рожево, мов церковні вітражі. В руках він тримав велетенський срібний кубок, дібраний без будь-якого смаку.

— Це вже шостий, — сказав сміючись Кестер.

— Дивно, що людям ніколи не спаде на думку щось інше.

— Тільки оцей глек? — по-діловому запитав Альфонс. — А гроші?

— Є й гроші, — заспокоїв його Отто.

— Тоді в нас грошей — як сміття! — зауважив Грау.

— Буде, здається, непоганий вечір...

— У мене? — запитав Альфонс.

— Справа честі, — відповів Ленц.

— Гороховий суп з свинячим шлунком, вухами та ніжками, — почав Альфонс, смакуючи кожне слово так, що навіть на обличчі Патріції Гольман з'явився вираз глибокої пошани.. — Звичайно, я частую, — додав він.

Підійшов, проклинаючи свою невдачу, Браумюллер, він тримав цілу жменю замащених запалювальних свічок.

— Заспокойся, Тео! — гукнув до нього Ленц. — Перший приз на наступних перегонах дитячих візків тобі забезпечено.

— Можна мені взяти реванш коньяком? — запитав Браумюллер.

— Хоч би й у пивних кухлях! — сказав Грау.

— Навряд чи виграєте, пане Браумюллер, — авторитетно заявив Альфонс, — Кестера я ще ніколи не бачив п'яним.

— "Карла" я теж ніколи ще не бачив поперед себе, — відказав Браумюллер, — хіба що сьогодні.

— Терпи, не гнись, — сказав Грау. — Ось бери чарку, Вип'ємо за занепад культури через машину.

Рушивши в путь, ми хотіли забрати рештки Альфонсового провіанту — там лишалося ще не менш як на двох. Але ми побачили тільки папір.

— Що за чорт, — сказав Ленц, — ага, ось воно що! — він показав на Юппа, що зніяковіло всміхався — в нього були ще повні жмені їжі, а живіт вип'явся, як барабан. — І це рекорд!

Як на мене, то Патріція Гольман мала надто великий успіх у барі Альфонса. Грау я застукав на тому, що він знову набивався малювати її портрет. Вона сміялася й казала, що це для неї задовга справа, що сфотографуватися зручніше.

— Це йому якраз більше до фаху, — сказав я ущипливо. — Може, він потім за вашою фотографією намалює й портрет.

— Заспокойся, Роббі, — впевнено відказав Фердінанд, втупивши в Пат свої великі блакитні дитячі очі. — Ти від горілки лютієш, а я стаю людянішим. Ось у тому й різниця між нашими поколіннями.

— Він років на десять старший за мене, — подав я репліку.

— А це, на сьогодні, — різниця на ціле покоління! — вів далі Фердінанд. — На ціле життя! На ціле тисячоліття! Хіба ж ви, хлопці, знаєте, що таке життя? Ви ж боїтесь своїх власних почуттів. Ви не пишете листів — ви розмовляєте телефоном, ви не мрієте, ви їдете з коханою у недільну екскурсію, ви розсудливі у коханні і нерозсудливі в політиці — жалюгідне плем'я!

Я слухав його одним вухом, бо другим наслуховував, що казав Браумюллер. А він, дещо похитуючись, саме умовляв Патріцію Гольман учитися в нього водити машину. Він, мовляв, навчить її всім своїм трюкам.

Тільки трапилась нагода, як я одвів його осторонь.

— Дуже нездорово для спортсмена, Тео, приділяти стільки уваги жінкам.

— Мені це не завадить, — відказав він, — у мене залізне здоров'я!

— Добре. Тоді я скажу тобі про щось таке, що й для тебе буде здорово, як дістанеш оцією пляшкою по голові...

Він оскалив зуби.

— Кинь сокирку під лавку, хлопчику! Знаєш, по чому пізнають джентльмена? Він поводить себе пристойно, навіть коли і п'яний. А ти знаєш, хто я такий?

— Знаю. Хвалько!

Мене не турбувало, що хто-небудь з них насправді візьметься до дівчини; цього поміж нас не було. Але в мене не було такої впевненості щодо дівчини — могло статися, хтось із них раптом їй би дуже сподобався. Ми ще були надто мало знайомі для того, щоб я не відчував небезпеки. А коли взагалі можна не відчувати такої небезпеки?

— Давайте підемо собі непомітно, — запропонував я.

Вона погодилася.

Ми йшли вулицями. Мрячило. Туман, сріблястозелений туман насувався на місто. Взявши руку Пат, я засунув її до кишені свого пальта. Так ми ходили довго.

— Стомилися? — запитав я.

Вона похитала головою і посміхнулась.

Я показував на кафе, мимо яких ми проходили.

— Може, кудись зайдемо?

— Ні. Знову те саме — не хочеться.

Ми пішли далі, дійшли до цвинтаря. Він був наче тихий острів серед кам'яного потоку будівель. Дерева шуміли, але верхівок не було вже видно. Ми знайшли вільну лаву і сіли.

На обочині вулиці дрижали великі оранжеві плями — сяйво ліхтарів. Усе густіший насувався туман. Туман і світло — одвічна казка. Хрущі сп'яніло злітали з лип, кружляли навколо ліхтарів, з розбігу стукались об вогке скло. Туман заворожував навколо все, підносив кудись у височінь, пускав у глибину — готель навпроти нас був уже океанським пароплавом з освітленими каютами над чорним морем асфальту, сірий силует церкви став фантастичним парусним судном з високими щоглами, що губилися десь високо в сірочервоній заграві, а ось і каравани будинків почали рухатись, кудись пливли...

Ми мовчки сиділи рядом. У тумані все ставало нереальним, фантастичним, і ми — теж. Я подивився на дівчину — в її широко розкритих очах виблискувало сяйво ліхтарів.

— Іди ближче до мене, — сказав я, — бо туман понесе тебе геть...

Вона повернула до мене личко... Воно всміхалося, уста були напіврозкриті, зуби виблискували, великі очі дивилися на мене, але мені видавалося, ніби вони мене зовсім не бачать, ніби вона всміхається не мені, а сіро-сріблястим тіням, що пливуть повз нас, ніби її причарували подихи вітру у верхів'ях дерев, струмочки туману, що котилися вниз по стовбурах, ніби вона прислухається до глухого, неясного заклику, що лунає десь поза деревами, десь за краєм світу, ніби їй оце зараз треба встати й піти геть, крізь туман, впевненим кроком кудись просто себе, піти за глухим таємничим покликом землі і життя.

Ніколи не забуду цього обличчя, ніколи не забуду, як воно потім прихилилося до мене, як воно мовчки прибрало повного виразу, як сповнилось ніжності і ласки, тихого сяйва, наче розквітло; ніколи не забуду, як її губи розкрилися мені назустріч, як очі її наблизилися до моїх, як вп'ялися в них, запитливі, серйозні, великі і блискучі, як вони потім повільно закрилися, ніби здаючись...

А туман усе насувався... Хрести на могильних пам'ятниках неясно височіли за імлистою завісою. Я загорнув Пат до себе в пальто. Місто зникло. Час зупинився.

Так ми сиділи довго. Потроху міцнішав вітерець, тіні заколивалися перед нами в сірому тумані. Заскрипіли чиїсь кроки, почулося тихе мурмотіння, потім приглушене бренькання гітар. Я підвів голову. Тіні наближалися, перетворювалися на темні фігури, сходилися в коло. Запанувала тиша. І раптом пролунав голосний спів:

Я аж підскочив... Потім прислухався. Що це там таке? Хіба це ми десь на небі? Це ж бо був справжнісінький хор, жіночий двоголосий хор...

— Вставай-но, грішнику убогий... — залунало над кладовищем у ритмі полкового маршу.

— Це щось зовсім незрозуміле, — сказав я, витріщивши очі на Пат.

— Іди, покайся і молись, — прозвучало далі вже в швидкому темпі.

І раптом я здогадався:

— Святий боже, та це ж "армія спасіння"!..

— Тікай від згуби, гріх тамуй, — закликали знову тіні, переходячи до кантилени високих тонів.

У карих очах Пат заблимали вогники, губи її здригалися, плечі тремтіли.

Хор нестримно заревів з усієї сили:

— Пекла жар, вогненні муки-

Це для грішника розплата;

Бог до тебе простре руки —

Кайся, блудний сину й брате!

— Ану, тихо там, чорти б вас забрали! — проревів раптом чийсь сердитий голос із туману.

На мить запанувала тривожна тиша. Але "армія спасіння" звикла до обструкцій. Хор заспівав ще дужче.

— Чого жадаєш в світі ти, самотній? — зазвучало жалібно в унісон...

— Дівчат лапати жадаю, щоб вам добра не було, дайте хоч тут спокій, — залунав той самий сердитий голос.

— Бісове діло зваблює тебе, — прозвучало з несподіваним піднесенням у відповідь.

— Ви, старі шкапи, давно вже не можете мене звабити! — хутко відповіли з туману.

Я аж пирснув зо сміху. Та й Пат не змогла вже більше стримуватись. Ми аж затрусилися від сміху — адже на цвинтарі відбувалась справжня дуель. В "армії спасіння" добре знали, що лави тут були притулком для закоханих пар, які не мали куди дітись у великому місті. Отож "армія спасіння" взялася до солідної операції — зробила в неділю облаву на грішні душі. Побожно, благочестиво й голосно ревли любительські голоси свій текст, а гітари своїм бреньканням створювали гучний акомпанемент.

Цвинтар потроху оживав. З туману почулися вигуки, хихикання. Здавалося, ніби всі лави були зайняті. До самотнього борця за волю кохання приєдналися невидимі, але численні однодумці. Швидко організувався хор протесту. У цьому взяли участь, мабуть, і колишні військові, яких розбурхала мелодія маршу, бо незабаром могутньо залунала невмируща пісня:

— У Гамбургу я побував, там бачив світ прекрасний...

— О, не пручайся більше ти, — проверещав ще раз хор аскетів, капелюхи закивали — армія спасіння відчула себе в стані облоги.

І зло перемогло: з грубих горлянок у відповідь заревло на всю силу:

— Своє ім'я я не назву, бо я продажна дівка...

— От тепер час і нам піти, — звернувся я до Пат. — Пісню я цю знаю. В ній чимало куплетів, один кращий за інший. Ходімо звідси!

От і знову місто — гучали машини, гуділи колеса. Але воно було, як і раніш, заворожене. Туман перетворив автобуси на великих казкових звірів, автомашини нечутно сновигали вулицями, фари їх світилися, мов кошачі очі, вітрини видавалися барвистими безладними печерами.

Ми пішли вулицею повз цвинтар, перейшли товкучку. У замряченому повітрі височіли каруселі — галасливі башти, сповнені музики і блиску... Чортове колесо іскрилося пурпуром, золотом і сміхом; синіми вогнями мерехтів лабіринт.

— Благословенний лабіринт! — вирвалося в мене..

— Чому? — запитала Пат.

— Адже ми якось побували там удвох...

Вона кивнула головою.

— Мені видається, ніби це було колись дуже-дуже давно...

— Може, підемо туди ще раз?

— Ні, — сказав я, — тепер уже не треба.