Три товариші - Сторінка 50

Всі ці місяці після нашого повернення з моря у мене було якесь дивне відчуття: весь час, кожну годину я знав, що восени Пат має поїхати від мене, але знав це так, як знаєш усе в житті: що роки минають, люди старішають і що вічно жити неможливо. Дійсність була сильніша від дум, вона завжди відтісняла їх на задній план, і поки Пат була зі мною, а дерева стояли в пишному вбранні, такі поняття, як осінь, від'їзд і розлука, означали не більше, ніж бліді тіні на обрії, завдяки яким ще сильніше відчувалося щастя нашої близькості, нашого сумісного життя.

Я дивився з вікна на мокрий, залитий дощем цвинтар, на могильні плити, вкриті брудним, коричньовим листом. Туман, наче якийсь блідий звір, висотав за ніч в зелений сік із листя дерев; воно висіло на гілках блякле й немічне, кожен порив вітру зривав усе нові й нові листочки і гнав поперед себе. І раптом я вперше відчув, ніби гострий, різкий біль, що вже скоро розлука, що вона ставала дійсністю, як осінь, що надворі прокрадалась крізь верховіття, лишаючи по собі жовтий слід.

Я прислухався до суміжної кімнати. Пат іще спала. Я підійшов до дверей і зупинився на секунду. Вона спала спокійно і не кашляла. На мить мене заполонила раптова надія — я уявив собі, що сьогодні або завтра чи ближчими днями Жафе подзвонить мені і скаже, що їй немає потреби їхати... але потім пригадав ті ночі, коли чув тихе шарудіння в її грудях, оте рівномірне, приглушене хрипіння, яке то наближалось, то віддалялось, ніби далекий шум тоненької пилки, —і надія погасла так само швидко, як і спалахнула.

Я повернувся до вікна і знову втупив очі в дощ за вікном. Потім сів за письмовий стіл і почав лічити свої гроші. Хотів підрахувати, на який час їх вистачить для Пат, але мені при цьому стало так боляче, що я знову вкинув їх у шухляду.

Я глянув на годинник. Було біля семи. У мене буде щонайменше дві години часу, поки прокинеться Пат, Я швиденько одягнувся, щоб виїхати попрацювати на, таксі. Це було краще, ніж лишатися в кімнаті наодинці з своїми думками.

Зайшов до майстерні, взяв наш візок і помаленьку поїхав вулицями. Перехожих було мало. В промислових кварталах стояли довгими рядами робітничі казарми — обдерті і занедбані, старі, сумні, ніби повії під дощем. Їхні фасади були облуплені й брудні, похмурі вікна безрадісно блимали назустріч ранку, а на потрісканій штукатурці, стін виднілось багато глибоких, сіро-жовтих дірок-так, наче її роз'їло наривами.

Перетнувши стару частину міста, я під'їхав до собору. Перед невеличкою хвірточкою зупинився і виліз з машини. Крізь важкі дубові двері, наче здалеку, долинали звуки органа. Саме був час ранкової меси, і по тому, що грав орган, я зрозумів: щойно почалося офірування, отже мало пройти щонайменше двадцять хвилин, поки скінчиться меса і почнуть виходити люди.

Я пройшов у церковний сад. Він тонув у сірій імлі. Трояндові кущі понуро схилилися під дощем, але на більшості з них ще були квіти. Мій плащ був досить широкий, і я добре міг сховати під нього зрізані гілки. Хоч була неділя, проте ніхто не пройшов мимо, і я без зайвих турбот відніс перший оберемок троянд у машину. Потім знову пішов у сад, щоб нарізати ще один. Тільки-но я це зробив і сховав букет під плащ, як у критому ході почулися кроки. Я притиснув ліктем квіти і зупинився ніби для молитви, перед зображенням одного з етапів хресного шляху.

Кроки наблизились, але далі не пішли... Хтось зупинився позаду. Мене кинуло в жар. Я побожно підняв очі на образ, перехрестився й, не кваплячись, пішов далі, до другого образа, що був неподалік від критого ходу.

Кроки послідували за мною і знов завмерли. Я розгубився: що мені робити? Зразу ж іти далі не можна було, я мусив лишитися на місці принаймні стільки часу, щоб десять разів проказати "Радуйся, діво" і один раз "Отче наш", інакше я б у ту ж мить зрадив себе. Лишившись на місці, я обережно і в той же час осудливо (мене ж бо потурбували під час молитви) зирнув убік, щоб пересвідчитися, що там скоїлось.

Побачивши привітне, округле обличчя пастора, я полегшено зітхнув. Знаючи, що за молитвою він мене не потурбує, я вже вважав себе врятованим. Аж раптом помітив, що — на своє нещастя — зупинився перед останньою сценою хресного шляху. Якщо навіть я молився б ще вдвоє повільніше, через кілька хвилин мусив би скінчити, а цього, як видно, і чекав пастор. Зволікати справу не мало ніякого сенсу. З байдужим виглядом я спокійно попрямував до виходу.

— Доброго ранку, — привітався пастор. — Слава Ісусу!..

— На віки слава, амінь! — відповів я згідно з формулою католицької церкви.

— Рідко трапляється тепер, щоб хтось у такий ранній час приходив сюди, — сказав він привітно, дивлячись на мене своїми ясними, як у дитини, голубими очима.

Я щось пробурмотів у відповідь.

— На жаль, це стало рідкістю, — додав він сумовито. — Особливо чоловіки — їх тепер ніколи не видно за молитвою в цьому місці. Ви просто порадували мене, і тому я заговорив з вами. У вас, напевно, якесь особливе прохання до Всевишнього, якщо ви так рано прийшли і в таку погоду...

"Еге ж, особливе, щоб ти скоріше йшов звідси", думав я, з полегшенням кивнувши головою. Досі він, здається, не помітив, що в мене під плащем квіти. Треба було якнайскоріше відкараскатись від нього, поки він нічого не запідозрив.

Пастор знов посміхнувся до мене:

— Я збираюсь зараз читати месу. То я і ваше прохання включу до своєї молитви.

— Спасибі, — сказав я, зніяковіло вражений.

— Ваша молитва — за спасіння душі померлого? — питав він.

Якусь мить я розгублено дивився на нього. Мої квіти під плащем почали сунутися вниз.

— Ні, — поквапно відказав я, притискуючи руку до плаща.

Він щиросердо дивився на мене своїми ясними очима, дошукуючись відповіді на моєму обличчі. Мабуть, чекав, що я скажу йому, про що йде мова. Але мені в ту мить нічого підхожого не спало на думку та й на душі було таке відчуття, що мені не слід брехати більше, ніж це необхідно. Тому я промовчав.

— То я помолюся, щоб бог допоміг невідомому в його нужді, — зрештою сказав він.

— Добре, — відповів я, — якщо ваша воля. А я вже буду вдячний вам за це.

Пастор застережливо підняв руку, посміхаючись:

— Вам нема чого дякувати мені. Всі ми в руці божій. — Він ще мить дивився на мене, трохи навкіс схиливши голову, і мені здалося, ніби на його обличчі промайнула тінь підозріння. — Ви лише віруйте, — додав він. — Отець небесний допоможе. Він завжди допомагає, навіть якщо іноді ми й не розуміємо цього. — Потім кивнув мені й пішов геть.

Я дивився йому вслід, аж поки не почув, як за ним грюкнули двері. "Еге ж, — подумав я, — коли б це було так просто! Він допоможе, він завжди допомагає! Але чи допоміг він Бернгарду Візе, коли той "божкав", лежачи в Гаутольстерському лісі з простріленим животом? Або Катчинському, що поліг у Гандземе, лишивши хвору дружину з дитям, якого ще й не бачив? Чи допоміг він Мюллеру, Леєру, Кеммеріху або маленькому Фрідману, Юргенсу, Бергеру і мільйонам інших? Достобіса — занадто багато пролилося крові на світі, щоб вірувати в отця небесного!"

Завізши додому квіти, я відвів машину в майстерню і повернувся додому. З кухні вже пахло свіжозавареною кавою й чути було, як вешталася Фріда. Якось дивно, — але запах кави завжди підбадьорював мене. Це мені було знайоме ще з війни: людину ніколи не втішали значні речі, а завжди лише дрібні, буденні.

Тільки-но я зачинив за собою коридорні двері, як вискочив з кімнати Гассе. Обличчя в нього було жовте, спухле, очі червоні від безсоння, а сам він мав такий вигляд, ніби спав у костюмі. Уздрівши мене, він надломлено зупинився. Його обличчя виказувало незвичайне розчарування.

— Ах так, це ви... — промимрив він.

Я здивовано глянув на нього:

— А ви так рано вже когось чекаєте?

— Так, — беззвучно відповів Гассе, — дружину. Вона ще й досі не приходила додому. Ви ніде не бачили її?

Я похитав головою:

— Я виходив усього на годину.

Він кивнув:

— Я лише думав... адже могло бути, що ви й побачили її.

Я знизав плечима:

— Очевидно, вона прийде трохи пізніше. Вона не дзвонила вам?

Гассе трохи ніяково дивився на мене:

— Вона вчора ввечері пішла до своїх знайомих.

Я точно не знаю, де вони й живуть.

— А прізвище знаєте? Тоді можна хоч у довідковому бюро спитати.

— Я вже пробував. Там такого прізвища не знайшли. — Погляд у нього був, як у побитого собаки. — Вона завжди таїлась від мене з своїми знайомими, а коли я одного разу спитав, раптом розгнівалась. Я й рукою махнув. Радий був, що в неї завелося хоч яке-небудь товариство. Вона завжди дорікала мені, ніби я хотів позбавити її і такої втіхи.

— Може, вона ще прийде, — сказав я. — Я навіть певен, що скоро прийде. Ви не дзвонили — на всякий випадок — на пункти швидкої допомоги або в поліцію?

Він похнюпився:

— Всюди дзвонив. Ніде нічого не знають.

— Ну, коли так, — заспокоював я його, — то вам зовсім нема чого хвилюватися. Може, вона ввечері почувала себе не зовсім добре і лишилася на ніч. Таке нерідко буває. Можливо, вона за годину-дві буде знову тут.

— Ви гадаєте?

Двері кухні розчинилися, і звідти вийшла Фріда з підносом.

— Для кого це? — запитав я.

— Для фройляйн Гольман, — відповіла вона, трохи роздратована моїм втручанням.

— А хіба вона вже встала?

— Мабуть, що так, — відповіла Фріда, наїжачившись, — інакше б не просила снідати!

— Хай вас бог благословить, Фрідо, — мовив я. — Іноді вранці говорити з вами — просто втіха. Чи не могли б ви перебороти себе і зразу ж приготувати каву і мені?

Вона щось буркнула й, зневажливо похитуючи задом, пішла по коридору. Це вона вміла. Вона була єдиною серед людей і тварин, у кого я спостерігав щось подібне так виразно.

Гассе все ще стояв. Коли я знову обернувся до нього і побачив його мовчазного й покірливого, мені раптом стало соромно.

— Я певен, за годину-дві скінчаться ваші турботи, — сказав я, подаючи йому руку.

Він не взяв руки, а якось дивно дивився на мене.

— А ми не могли б пошукати її? — стиха запитав він.

— Але ж ви не знаєте, де вона.

— Може, все ж таки пошукати б її, — повторив він. — Якби ми взяли вашу машину... я, звичайно, за все заплачу вам, — поспішив запевнити він.

— Не в тому справа, — заперечив я. — Тільки це ж безнадійно. Куди б же ми тоді поїхали? Та й вона в цей час навряд чи буде на вулиці.

— Не знаю, — сказав він знову так само тихо.