Три товариші - Сторінка 54

Я ледве стримався, щоб не дати їй ляпаса.

— Бідний Гассе, — зітхнула пані Залевська.

В коридорі було зовсім темно.

— Ви досить грубо поставилися до графа Орлова, — сказав я фінансовому чиновникові. — Чи некраще було б, з вашого боку, попросити вибачення у нього?

Старий вирячився на мене. Потім пихато заявив:

— Справжній німець вибачення не просить! І вже ні в якому разі у якогось там азіата! — і з гуркотом зачинив за собою двері своєї кімнати.

— Що сталося з цим нещасним філателістом? — здивовано запитав я. — Він же завжди був лагідний, як ягнятко.

— Він уже місяців зо два бігає на всі передвиборні збори, — почувся голос Георга з темряви.

— Ах, он як!

Орлов і Ерна Беніг уже розійшлися в свої кімнати.

Раптом пані Залевська почала плакати.

— Не сприймайте ви це собі так близько до серця, — сказав я. — Однак сльозами ви нічого не зміните.

— О, як це жахливо, — схлипувала вона. — Я мушу переселитися звідси, не переживу цього...

— Якось переживете, — заспокоював я. — Мені якось довелося бачити кілька сот таких трупів. Отруєних газом англійців. Я навіть і це пережив.

Я подав руку Георгу на прощання і пішов до кімнати. Там було темно. Перш ніж ввімкнути світло, я мимоволі поглянув на вікно. Потім прислухався до суміжної кімнати. Пат спала. Я підійшов до шафи, вийняв пляшку з коньяком і налив собі чарку. То був добрий коньяк, і добре було те, що він був у мене. Я поставив пляшку на стіл. Останній раз із неї пив Гассе. Я подумав про те, що краще було б не залишати його на самоті. Мене гнітила ця думка, але я не міг докоряти собі. Я так багато пережив на своєму віку, що знав: або за все, що б ти не робив, можна докоряти собі, або взагалі ні за що. Нещастя Гассе полягало в тому, що горе спіткало його в неділю. В робочий день він би пішов до своєї контори і, можливо, все б переборов у собі.

Я випив ще чарку коньяку. Думати далі про це було безглуздо. Як знати, що у нас самих ще було попереду. Ми іноді оплакуємо людину, не знаючи того, що колись, може, назвемо її щасливою. Наперед нічого не можна знати напевне.

Почувши, що Пат повернулася в ліжку, я пішов до неї. Вона ніби винувато дивилась на мене.

— І що це зі мною робиться, Роббі! — сказала вона. — Я знов так міцно спала.

— Але ж це добре, — відповів я.

— Ні, — вона сперлася на лікоть. — Я не хочу спати так багато.

— Чому ні? Мені іноді хотілося б проспати наступні років п'ятдесят.

— Але при тому ти не хотів би постаріти на п'ятдесят років!

— Цього сказати не можу. Відповідь на таке питання можна дати лише потім, коли прокинешся...

— Ти чогось сумуєш? — запитала вона.

— Ні, — відповів я. — Навпаки. Я саме вирішив, що ми зараз одягнемось і підемо десь поїмо на славу. Візьмемо все, що ти любиш поїсти. А до того ж і трохи нап'ємося.

— Чудово, — сказала вона. — Це теж буде частиною нашого великого банкрутства?

— Так, — сказав я, — і це теж.

XXI

Якось в середині жовтня Жафе покликав мене до себе. Було десять годин ранку, але так пасмурно, що в клініці ще горіло електричне світло Змішуючись із туманним світанком знадвору, воно якось блякло, хоробливо освітлювало приміщення.

Жафе сидів сам один у своєму великому кабінеті. Коли я зайшов, він підняв свою лису, блискучу голову і похмуро кивнув у бік великого вікна, в яке періщив дощ.

— Що ви скажете про цю кляту погоду?

Я здвигнув плечима:

— Будемо сподіватися, що скоро перестане...

— Тепер уже не перестане.

Він мовчки поглянув на мене. Потім узяв олівець, оглянув його знічев'я, постукав ним по столу і знову поклав на місце.

— Я здогадуюсь, навіщо ви покликали мене, — сказав я.

Жафе щось промурмотів.

Почекавши секунду, я знову сказав:

— Мабуть, Пат скоро повинна їхати?..

— Так...

Жафе роздратовано дивився поперед себе.

— Я розраховував на кінець жовтня. Але при такій погоді... — Він взяв у руки срібний олівець.

Під поривом вітру дощ зливою заперіщив у шибки. Це звучало так, ніби десь далеко стукотів кулемет.

— Коли, на вашу думку, їй треба вирушати? — запитав я.

Він раптом глянув знизу вверх прямо мені в очі і сказав:

— Завтра.

На якусь мить я ніби втратив грунт під ногами. Повітря, мов вата, прилипло до моїх легенів. Потім остовпіння пройшло, і я спитав якомога спокійніше, хоч мій голос ніби долинав здалеку, наче питав хтось інший:

— А що, так раптом ій значно погіршало?

Жафе енергійно похитав головою і встав.

— Якби це було так, вона взагалі не могла б виїхати, — люб'язно пояснив він. — Просто їй краще їхати

зараз. При такій погоді кожен день зволікання небезпечний. Простуда і таке інше...

Він взяв із стола кілька листів.

— Я вже все підготував. Вам лишається тільки їхати. Головного лікаря санаторію я знаю ще з студентських літ. Він дуже здібний лікар. Я його про все докладно поінформував.

Жафе передав мені листи. Я взяв їх, але не сховав до кишені. Він подивився на мене, потім зупинився передо мною і поклав руку мені на плече. Рука була легка, як пташине крило, я навіть не відчував її на собі.

— Важко, — тихо сказав він ніби не своїм голосом, — я знаю. Тому-то я й зволікав, поки можна було.

— Ні, неважко... — заперечив я.

Він підняв руку:

— Облиште...

— Ні, — сказав я, — я не про те. Я хочу знати лише одне: вона повернеться назад?

Жафе секунду мовчав. Його вузькі, темні очі поблискували в каламутному жовтому світлі.

— Чому ви хочете знати про це зараз? — запитав він через якийсь час.

— Бо інакше їй краще не їхати зовсім, — сказав я.

Він зміряв мене швидким поглядом:

— Що ви сказали?

— В противному разі їй краще лишитись тут.

Він подивився на мене великими очима.

— А знаєте ви, до чого б це неминуче привело? — знову спитав він мене тихо, але різко.

— Знаю, — відповів я. — Це значило б, що їй би не довелося вмирати самотній. А що це таке, я теж знаю.

Жафе підняв плечі так, ніби його морозило. Потім підійшов до вікна й почав дивитися крізь дощ. Коли він повернувся до мене, його обличчя було подібне до маски.

Він зупинився майже впритул передо мною.

— Скільки вам років? — раптом спитав мене.

— Тридцять, — відповів я, не розуміючи, що він хоче від мене.

— Тридцять... — повторив він якось дивно, ніби говорив сам до себе, не зрозумівши мене. — Тридцять... Боже мій! — Потім підійшов до письмового столу й зупинився; на фоні величезного, блискучого стола він здавався маленькою, випадковою тут людиною. — Мені ось скоро шістдесят, — сказав він, не дивлячись на мене, — але я б не міг... Я б іще і ще раз спробував усі можливості, знову і знову, навіть коли б напевно знав, що це безнадійно...

Я мовчав. Жафе все ще стояв, ніби забувши про все навколо. Потім поворухнувся, і його обличчя змінило свій вираз. Він усміхнувся.

— Яз певністю можу вам сказати, що там, у горах, вона добре перенесе зиму.

— Лише зиму? — спитав я.

— Я сподіваюся, що потім, весною, їй можна буде спуститися вниз.

— Сподіваєтесь... — сказав я. — А що таке сподівання?

— Це — все, — відповів Жафе. — Це завжди все. Більше я вам тепер не можу сказати. Все інше — різні можливості. Подивимось, як вона почуватиме себе там, у горах. Я напевно сподіваюсь, що весною вона зможе повернутися сюди.

— Напевно?

— Так. — Він обійшов навколо столу і пнув ногою відкриту шухляду так, що в ній забряжчали склянки. — Та зрозумійте ж, молодий чоловіче:, мені самому боляче від того, що вона має їхати звідси! — пробурмотів він.

Ввійшла сестра. Жафе показав їй рукою, щоб вона вийшла. Проте сестра стояла — присадкувата, незграбна, з обличчям бульдога під сивим волоссям.

— Потім, — пробурчав Жафе, — зайдете потім!

Сестра сердито повернулась. Виходячи, вона вимкнула електричне світло. У велику кімнату раптом проникло сіромолочне світло дня. Обличчя Жафе одразу стало бляклим.

— Стара відьма, — сказав він. — Уже двадцять років збираюся вигнати її. Тільки що надто вже старанна. — Потім звернувся до мене: — Ну, то як?

— Ми поїдемо сьогодні ввечері, — сказав я.

— Сьогодні?

— Так. Якщо це вже неминуче, то краще сьогодні, ніж завтра. Я сам одвезу її туди. На кілька днів я вже зможу вирватися звідси.

Він кивнув і подав мені руку.

Я пішов. Шлях до дверей здався мені дуже довгим.

На вулиці я зупинився. Тільки тут звернув увагу на те, що й досі тримав листи в руці. Дощ періщив по паперу. Я обтер їх і поклав у нагрудну кишеню. Потім оглянувся довкола. Прямо перед клінікою зупинився автобус. Він був переповнений, з нього юрбою висипали люди. Кілька дівчат у чорних, блискучих дощовиках сміючись перекидалися словами з кондуктором. Він був молодий, білі зуби поблискували на його засмаглому обличчі.

"Ні, це не годиться, — подумав я, — це ж несправедливо! Навколо стільки життя, а Пат мусить піти з нього!.."

Автобус задзвенів і поїхав далі. З-під його коліс на тротуар снопом бризнула вода. Я пішов далі, щоб про все домовитися з Кестером і купити квитки на поїзд.

Опівдні я прийшов додому. Все було підготовано, навіть телеграму в санаторій послав.

— Пат, — сказав я прямо з дверей, — ти встигнеш спакувати свої речі до вечора?

— Я повинна їхати?

— Так, — сказав я. — Так, Пат.

— Сама?

— Ні. Поїдемо разом. Я відвезу тебе туди.

Її обличчя знову посвіжіло.

— А на коли я повинна бути готова? — запитала вона.

— Поїзд відходить сьогодні ввечері о десятій.

— А ти знову підеш кудись?

— Ні. Я лишусь тут, поки й поїдемо.

Вона глибоко зітхнула.

— Тоді це дуже просто, Роббі, — сказала вона. — Давай зразу почнемо?

— У нас іще досить часу.

— А я б хотіла зараз почати. Тоді зберемося ми вчасно.

— Гаразд.

Я швидко спакував ті кілька речей, що мав узяти з собою, і за півгодини вже був готовий. Потім зайшов до пані Залевської і попередив її, що ми ввечері від'їжджаємо. Я домовився з нею, що до першого листопада звільню кімнату, якщо вона не зможе раніше здати її кому-небудь. Пані Залевська була схильна розпочати довгу розмову, але я швиденько повернувся назад.

Пат стояла на колінах біля свого великого чемодана-гардероба, навколо висів її одяг, на ліжку лежала білизна, а вона саме укладала свої черевики. Я пригадав, що вона так само стояла на колінах, коли вселилася в цю кімнату і розпаковувала речі, і мені здавалося, ніби це було десь дуже давно і в той же час — ніби лише вчора... Вона підвела голову.

— Ти і своє срібне плаття візьмеш? — запитав я.

Вона кивнула.

— Що ж нам робити з усіма іншими речами, Роббі? З моїми меблями?

— Я вже переговорив з пані Залевською.