Три товариші - Сторінка 66
- Еріх Марія Ремарк -Я виліз із таксі, взяв свій ключ і ввімкнув запалювання.
— Все в порядку, Густаве, — сказав я. — Спасибі, що підвіз мене сюди.
— А чи не зайти нам кудись випити по маленькій? — запитав він.
— Ні, сьогодні ні. Завтра. Мені треба швидше рушати звідси.
Я сунув руку в кишеню, щоб заплатити йому за проїзд.
— Ти збожеволів? — образився він.
— Ну, то спасибі, Густаве. Не затримуватиму тебе. До побачення.
— А що якби нам підстерегти й злапати того молодця, що стибрив машину — га?
— Ні, ні, він, певно, давно вже втік. — Мене раптом охопила шалена нетерплячка. — До побачення, Густаве!
— А в тебе ще є бензин?
— Є, досить. Я вже перевірив. Ну, доброї ночі!
Він поїхав. Я почекав деякий час, потім теж рушив, а вибравшись на Менкештрасе, ввімкнув третю швидкість і поїхав повільніше вздовж вулиці. Коли знову повернувся назад, на розі вже стояв Кестер.
— Що це значить?
— Сідай, — квапив я. — Тобі нічого стояти тут. Альфонс пронюхав раніше. Він... він уже знайшов його
— Ну?..
— Все... — сказав я.
Кестер мовчки сів у машину. Але не до керма. Він сів поруч зі мною, дещо підупалий, а я вів "Карла".
— Заїдемо до мене додому? — спитав я.
Він кивнув. Я дав газ і спрямував машину вздовж каналу. Вода лежала широкою срібною смугою. Склади на протилежному березі стояли в густій чорній тіні, але бруківка мерехтіла блідим ясноблакитним відблиском, і машина линула по ньому, наче по невидимому снігу. Товсті куполи собору в стилі барокко пропливали над дахами. Вони відсвічували зеленкуватосрібним лиском на фоні глибокого іскристого неба, в якому висів місяць, наче велика сигнальна ракета.
— Отто, я радий, що все так вийшло, — промовив я.
— Я ні... — відповів він.
У пані Залевської ще горіло світло. Коли я відімкнув двері, вона вийшла з вітальні.
— Вам телеграма, — сказала вона.
— Телеграма? — спитав я здивовано.
Мої думки все ще були поглинуті подіями вечора. Потім я збагнув і побіг до своєї кімнати. Телеграма лежала посеред столу, біла, як вапно, в яскравому світлі. Я зірвав наклеєну обгортку, серце в мене стислося, літери розпливалися в очах і знову сходились докупи. Я глибоко зітхнув, заспокоївся і передав телеграму Кестеру.
— Ну, слава богу. А я вже думав...
Там було всього три слова: "Роббі, швидше приїжджай".
Я знову взяв аркушик. Полегшення пройшло. Повернувся страх.
— Що б там могло статись, Отто? Боже, чому вона не подзвонила по телефону? Мабуть, сталося що-небудь!
Кестер поклав депешу на стіл.
— Коли ти востаннє мав од неї вісточку?
— Тиждень тому... Ні, більше.
— Замов розмову по телефону. Якщо там щось скоїлось, ми зараз же поїдемо туди. Машиною. У тебе є розклад поїздів?
Я замовив санаторій і приніс із салону Залевської розклад поїздів. Поки ми чекали, Кестер листав книжку.
— Перший поїзд у тому напрямі йде тільки завтра опівдні, — сказав він. — Буде краще, якщо ми сядемо в машину і проїдемо, скільки встигнем. А там завжди можемо пересісти на ближчий поїзд. Так ми напевно виграємо кілька годин. Ти як гадаєш?
— Так, у всякому разі виграємо. — Я не міг собі уявити, як витримати довгі бездіяльні години в поїзді.
Задзвенів телефон. Кестер взяв залізничний довідник і пішов у мою кімнату. На проводі був санаторій. Я спитав про Пат. Через хвилину сестра з комутатора сказала, що Пат краще не підходити до телефону.
— Що з нею? — закричав я.
— Кілька днів тому була невелика кровотеча. А сьогодні вона температурить.
— Перекажіть їй, що я їду! — гукнув я. — 3 Кестером на "Карлі". Ми зараз виїжджаємо. Ви зрозуміли?
— З Кестером на Карлі, — повторив голос.
— Так. Але передайте їй негайно. Ми зараз виїжджаємо.
— Я зараз передам їй...
Я повернувся до своєї кімнати. Мої ноги були якісь на диво легкі. Кестер сидів за столом і виписував потрібні нам поїзди.
— Готуй свій чемодан, — сказав він. — Я поїду додому і візьму свій. За півгодини буду тут.
Я зняв із шафи чемодан. Це був той самий чемодан Ленца з кольоровими наклейками різних готелів. Я швидко спакувався й попередив про свій від'їзд пані Залевську та хазяїна кафе "Інтернаціональ". Потім сів у своїй кімнаті біля вікна чекати Кестера. Навколо була глибока тиша. Я думав про те, що завтра ввечері буду у Пат, і мене раптом заполонило гаряче, нестримне почуття близької зустрічі, перед яким зблідло усе: страх, турботи, сум, розпач. Завтра ввечері я буду з нею, — це було невимовне щастя, щось таке, в що я майже не вірив. З часу нашого побачення так багато всього втрачено...
Я взяв свій чемодан і пішов униз. Усе раптом здалося мені приємним і близьким — сходинки, затхлий запах біля вхідних дверей, холодний, сірий, як гума, відблиск асфальту, по якому саме підкотив "Карл".
— Я захопив з собою ковдри, — сказав Кестер. — Буде холодно в дорозі. Закутайся як слід.
— Будемо вести машину по черзі, так? — спитав я.
— Добре. Але поки що поведу я. Я ж поспав після обіду.
Через півгодини місто лишилося позаду і велична тиша ясної місячної ночі поглинула нас. До самого обрію перед нами білою смужкою простягалося шосе. Було так видно, що ми могли їхати, не вмикаючи фар. Звуки мотора нагадували глухі тони органа; вони зовсім не порушували тиші, а робили її помітнішою.
— Ти б трохи поспав, — порадив Кестер.
Я хитнув головою:
— Не можу, Отто.
— То принаймні хоч ляж, щоб на ранок був свіжіший. Ми ж маємо проїхати всю Німеччину.
— Я й так відпочину.
Я лишився сидіти поруч з Кестером. Місяць поволі плив у небі. Поля поблискували перламутром. Час від часу мимо пролітали села, іноді якесь місто — заспане, порожнє; ущелини вулиць між рядами будинків були наповнені примарним місячним сяйвом, через що ніч здавалась якимсь нереальним фільмом.
Над ранок похолодніло. На луках миготів іній, дерева на фоні зблідлого неба стояли, ніби відлиті із сталі; в лісах тягнуло вітерцем, і подекуди з димарів над будинками здіймався димок. Ми помінялися місцями, і я вів машину до десяти годин. Потім ми нашвидкуруч поснідали в якійсь харчевні при дорозі, і я повів машину далі, до дванадцяти. З дванадцяти Кестер уже не вставав від керма. Ми рухалися швидше, коли він сам вів.
Пополудні, коли вже почало смеркатися, ми прибули в передгір'я. У нас були ланцюжки для скатів і лопата; ми розпитали, як далеко можна пробратися в гори.
— З ланцюжками можна спробувати, — сказав секретар автоклубу. — В цьому році дуже мало снігу. Але я точно не знаю, як там останні кілька кілометрів. Можливо, що й засядете.
Порівняно з поїздом ми значно виграли в часі й вирішили спробувати добратися на саму гору. Було холодно, і туман не загрожував нам. Машина йшла зигзагами вгору, як годинник. Піднявшись наполовину, ми приладнали ланцюжки. Дорога була розчищена від снігу, але місцями обледеніла, і машина підскакувала й ковзала в боки. Час від часу засідали в снігу, й доводилося розкопувати машину. В останньому селі ми попросили відро піску, бо тепер ми вже були вище санаторію і боялися, що, коли їхатимемо вниз, можуть трапитися вкриті ожеледицею повороти. Стало зовсім темно, над нами височіли в темряві круті й голі гори, гірський прохід звужувався, мотор ревів уже на першій швидкості, і ми поворот за поворотом просувалися вниз. Раптом світло фар ковзнуло з косогору в порожняву, гори розступились, і ми побачили перед собою внизу цілий рій вогнів населеного пункту.
Машина гриміла між магазинами головної вулиці, освітленими барвистими вогнями. Пішоходи розбігалися в боки, злякані незвичайним видовищем, коні жахались, одні сани злетіли з дороги, а машина покружляла поворотами нагору до санаторію і зупинилась перед порталом.
Я вискочив з машини; обличчя, люди, канцелярія, ліфт — усе було ніби в тумані; потім побіг білим коридором, рвонув двері й побачив Пат — такою, як бачив її сто раз уві сні і в мріях; вона пішла мені назустріч, і я тримав її в обіймах, як саме життя, навіть більше, ніж саме життя...
— Слава богу, — отямившись, вимовив я, — я думав, ти лежиш у постелі.
Вона захитала головою на моєму плечі. Потім випрямилася, обхопила моє обличчя руками й пильно подивилась на мене.
— Ти приїхав!.. — шепотіла вона. — Ти, нарешті, приїхав...
Вона поцілувала мене — обережно, серйозно й дбайливо, ніби щось таке, що боялась розбити. Відчувши її губи, я весь затремтів. Надто швидко все це трапилось, я ще й не осягнув усього, що сталося, я ще не зовсім був тут — ще жив дорогою, у мені ще гуркотів мотор, в очах ще маячило нескінченне шосе. Я почував себе, як людина, що з холодної ночі ввійшла в теплу кімнату: вона відчуває тепло на шкірі, бачить теплий затишок, але сама ще не зігрілась.
— Ми швидко їхали, — вимовив я.
Вона не відповіла. Все ще мовчки дивилась на мене. Її серйозне обличчя мало зворушливий вираз, її очі — майже впритул біля мого обличчя, і здавалося, вона шукає очима, хоче знову знайти щось дуже важливе. Мені стало ніяково. Я поклав руки їй на плечі й опустив очі.
— Тепер ти залишишся тут? — спитала вона.
Я кивнув головою.
— Скажи мені зараз же. Скажи мені, чи ти знову поїдеш, щоб я точно знала...
Мені хотілось відповісти, що я ще й сам не знаю і що, очевидно, через кілька днів я змушений буду поїхати, бо в мене немає грошей, щоб лишитись тут. Але я не міг цього сказати. Я не міг їй цього сказати, коли вона так дивилась на мене.
— Так, — відповів я, — лишусь тут. Буду тут, поки нам обом можна буде виїхати звідси.
Її обличчя не поворухнулось. Але воно раптом стало світлим, ніби його хто освітив зсередини.
— Ах, — шепотіла вона, — я б не знесла твого від'їзду...
Я намагався через її плече прочитати температурну криву на дошці, прикріпленій в узголів'ї ліжка. Вона помітила це, миттю висмикнула аркушик, зім'яла його й кинула під ліжко.
-Тепер це вже не має значення, — сказала вона.
Я запам'ятав собі, де лежав зібганий папірець, і вирішив потім, коли вона не бачитиме, сховати його в кишеню.
— Ти нездужала? — спитав я.
— Трошки. Але тепер це вже минуло.
— Що ж кажуть лікарі?
Вона засміялась:
— Не питай мене зараз про лікарів. Взагалі не питай нічого. Ти тут, і цього досить!
Вона якось раптом змінилась. Я не знав, чи це мені здалося тому, що я довго не бачив її, але вона була ніби не та, що раніш. Її рухи були м'якші, шкіра-тепліша, навіть те, як вона підійшла до мене, було іншим...