Три товариші - Сторінка 73

— Деталі чудові, а все в цілому-безглузде. Наче створене тим, хто, побачивши дивну розмаїтість життя, нічого кращого не придумав, як знову знищити його.

— І створювати знов, — додала Пат.

— І в цьому я не бачу ніякого сенсу, — відповів я. — Від цього воно досі кращим не стало.

— А все ж, мій любий, — сказала Пат, — з нами він добре зробив. Краще не могло й бути. Лише надто мало... Надто мало...

Через кілька днів я відчув, як щось закололо мені в грудях, і почав кашляти. Головний лікар, ідучи коридором, почув шум і просунув голову в мою кімнату.

— А зайдіть-но до мене в кабінет.

— Я тільки кашлянув, і більше нічого, — відповів я.

— Це не має значення, — сказав він. — 3 таким кашлем вам не можна сидіти у фройляйн Гольман. Ходімте зараз зі мною.

В кабінеті я з незвичайним задоволенням скинув сорочку. Тут, у гірському санаторії, здоров'я здавалося якоюсь майже несправедливою перевагою; здорова людина дивилася сама на себе, як на спекулянта або дезертира.

Головний лікар здивовано поглянув на мене:

— Та ви ще, здається, й радієте чомусь, — сказав він, наморщивши лоба.

Потім уважно вислухав мене. Оглядаючи блискучі речі на стінах, я дихав то глибоко, то швидко й коротко, то вдихав, то видихав, як він наказував мені. При цьому я відчував, як у грудях знов щось кольнуло, і був задоволений з того, що тепер не далеко відстав од Пат.

— Ви застудилися, — констатував лікар. — Полежте день чи два у ліжку або принаймні не виходьте з кімнати. До фройляйн Гольман вам заходити не можна. Не ради вас — ради фройляйн Гольман.

— А можна розмовляти з нею крізь двері? — спитав я. — Або з балкона?

— З балкона — можна, але всього кілька хвилин, і, коли вже вам так хочеться, крізь двері теж, якщо добре прополощете горло. Крім простуди, у вас іще й катар горла від куріння.

— А легені? — Я чомусь сподівався, що там хоч трохи негаразд. Тоді б я краще почував себе перед Пат.

— Ваших легенів вистачило б на трьох, — заявив головний лікар. — Ви найздоровіший з людей, яких я зустрічав протягом багатьох років. Але у вас дуже тверда печінка. Мабуть, ви забагато п'єте.

Він щось прописав мені, і я повернувся до кімнати.

— Роббі, — спитала Пат із своєї палати. — Що він сказав?

— Мені не можна заходити до тебе поки що... — відповів я, зупинившись на дверях. — Суворо заборонено. Є небезпека, що може передатися хвороба...

— От бачиш, — злякано мовила вона, — я вже давно не хотіла цього...

— Небезпечно для тебе, Пат. Не для мене.

— Облиш дурниці, — сказала вона. — Поясни мені як слід, що сталося.

— Я правду кажу тобі. Сестро! — Я кивнув черговій сестрі, що саме принесла мені медикаменти. — Скажіть фройляйн Гольман, хто з нас двох небезпечніший.

— Пан Локамп, — пояснила сестра, — йому не можна виходити, щоб не заразив вас.

Пат недовірливо дивилась то на сестру, то на мене.

Я показав їй крізь двері медикаменти. Вона повірила, що це так, і почала сміятися, — дедалі дужче, аж поки в неї сльози виступили на очах і не закашлялась так болісно, що сестра мусила побігти до неї і підняти вище її голову.

— Боже, любий мій, — шепотіла вона, — ой, як це смішно. А як ти пишаєшся!

Пат була весела весь вечір. Звичайно, я не лишив її саму, а, одягши тепле пальто і закутавши добре шию, сидів до півночі на балконі, — сигара в одній руці, чарка — в другій, з пляшкою коньяку в ногах, — і розповідав їй усілякі пригоди з свого життя; Пат час від часу перебивала мене тихим пташиним сміхом і заохочувала розповідати далі, а я брехав і брехав, щоб викликати посмішку на її обличчі. Я радів своєму кашлю, бухикав, як міг, і випив пляшку до дна, а на ранок уже був здоровий.

Знову повіяв альпійський вітер. Од нього деренчали вікна; зсуваючись докупи, низько спускалися хмари, а лапастий сніг цілі ночі стукав у шибки; хворі лежали збуджені, нервові й не могли заснути, прислухаючись до погоди. На затишних схилах почали цвісти крокуси, а на дорогах поміж санками з'явилися перші екіпажі на високих колесах.

Пат дедалі слабішала. Вона вже не могла встати. Ночами часто в неї були приступи задухи. Тоді вона блідла від страху перед смертю. Я тримав її вологі, безсилі руки.

— Тільки б пережити цю годину! — задихалась вона. — Лише цю годину, Роббі. В цей час помирають...

Пат боялася останньої години перед світанком. Вона вважала, що наприкінці ночі невідомий струмінь життя слабне і майже згасає — і тільки цієї години боялась і хотіла, щоб я був з нею. А взагалі Пат була така мужня, що мені не раз доводилося міцно зціплювати зуби.

Я попросив перенести своє ліжко до неї в палату, і сідав до неї, коли вона прокидалась і коли її очі сповнювались відчайдушного благання. Я нерідко думав про ампули морфію у мене в чемодані і вдався б до них без жодних вагань, якби вона не була така вдячна за кожен новий день життя.

Я сидів біля її ліжка і розповідав усе, що спадало мені на думку. Пат не можна було багато говорити, і вона охоче слухала, коли я розповідав про своє життя-буття. Найбільше вона любила слухати історії з моїх шкільних років. Іноді, тільки-но переборовши новий приступ, бліда й розбита, сидячи в подушках, знову просила, щоб я зобразив їй когось із моїх учителів. Розмахуючи руками й погладжуючи удавану руду бороду, я ходив по кімнаті, сопів і скрипучим голосом виголошував професорські мудрості. Щодня я вигадував щось нове, і Пат поступово взнавала всіх забіяк і баламутів з нашого класу, які завдавали учителям найбільше неприємностей. Одного разу, почувши громовий бас нашого ректора, наскочила чергова нічна сестра... Потрібен був час, поки я, на прохання Пат, переконав її, що я не збожеволів, хоч і скакав серед ночі по кімнаті в пелерині і каплоухому капелюсі й давав прочухана якомусь Карлу Оссеге, що підступно підпиляв кафедру.

Денне світло поволі проникало в палату. Гостро вимальовувались чорні силуети гір. Бліде й холодне небо за ними починало відступати вдалину. Нічна настільна лампа ставала блідожовтою, і Пат клала своє вологе обличчя мені на руки.

— Пройшло, Роббі. Тепер у мене знову є ще один день.

Антоніо приніс мені свій радіоприймач. Я підключив його до електропроводки, заземливши до батареї парового опалення, і ввечері в палаті Пат почав настроювати. Приймач гарчав і квакав, та раптом із хрипіння прорвалась ніжна, ясна музика.

— Що це, любий? — спитала Пат.

Антоніо дав також радіожурнал. Я погортав його.

— По-моєму, Рим.

Тут прозвучав і глибокий, металевий голос диктора:

— Радіо Рома — Наполі — Фіренце...

Я повернув кнопку настройки. Соло на фортепіано.

— Цього мені не треба шукати в журналі, — сказав я. — Це Вальдштайнівська соната Бетховена. Колись я теж умів грати її — у ті часи, коли ще сподівався стати радником народної освіти, професором або композитором. Тепер я вже давно забув її. Краще повернемо далі. Нічого приємного вона не нагадує.

Теплий альт, дуже тихий і улесливий: "Parlez moi d'amour" (1).

— Париж, Пат.

Лекція про боротьбу з філоксерою... Я повернув далі.

Рекламні об'яви. Квартет.

— Що це? — спитала Пат.

— "Прага. Смичковий квартет. Опус п'ятдесят дев'ять, два, Бетховен", — прочитав я вголос.

Я почекав, поки скінчиться музична фраза, повернув далі, і раптом зазвучала скрипка, дивна скрипка.

— Це буде Будапешт, Пат. Циганська музика.

Я точніше встановив шкалу. Повно і м'яко линула мелодія над потоком звуків оркестру з цимбалів, скрипок і волинок.

— Прекрасно, Пат, правда?

Вона мовчала. Я обернувся. Вона плакала широко розкритими очима. Я ривком вимкнув приймач.

— Що з тобою, Пат? — Я поклав руку на її худенькі плечі.

— Нічого, Роббі. Звичайно, це безглуздо... Але коли почуєш таке — Париж, Рим, Будапешт... Боже, а я була б рада ще хоч раз побувати внизу, в селі...

— Але ж, Пат...

Я говорив їй усе, що міг, аби відвернути її од цих думок. Та вона хитала головою:

— Я не сумую, любий. Ти не повинен так думати. Я не сумую, коли плачу. Це находить на мене іноді, але ненадовго. Зате я надто багато думаю.

— Про що ж ти думаєш? — спитав я, цілуючи її волосся.

— Про єдине, що в мене може бути на думці, — про життя і смерть. І коли при цьому я стаю сумною і вже нічого не розумію, то переконую себе в тому, що краще вмирати, коли ще хочеться жити, ніж тоді, коли хочеться вмерти... Ти як гадаєш?

— Не знаю...

— Авжеж. — Вона прихилила голову до мого плеча. — Коли хочеться жити, тоді щось є таке, що любиш. Це важче, але й легше водночас. Подумай: так чи інакше я мусила б померти, і тепер я вдячна, що у мене є ти. Адже я могла бути самотня і нещасна. Тоді б я вмирала з охотою. Тепер мені тяжко; але я сповнена любові, як бджола меду, коли повертається увечері до вулика. Якби я могла вибирати — я б вибрала знову те саме... щоб як тепер...

Вона поглянула на мене.

— Пат, — сказав я, — але ж є ще й третє: коли альпійський вітер стихне, тобі буде краще, і ми поїдемо звідси.

Вона все ще допитливо дивилась на мене.

— Я боюсь за тебе, Роббі. Тобі набагато тяжче, ніж мені.

— Давай більше не говорити про це, — сказав я.

— Я сказала для того, щоб ти не думав, ніби я сумую, — відповіла вона.

— Та я й не думаю, що ти сумуєш.

Вона поклала свою руку на мою:

— Ти більше не хочеш, щоб знову грали цигани?

— Ти хочеш їх послухать?

— Хочу, любий.

Я знову ввімкнув приймач, і в кімнаті тихо, потім дедалі гучніше зазвучали скрипки з флейтами і приглушені арпеджіо цимбал.

— Прекрасно, — сказала Пат. — Як вітер. Як вітер, що несе тебе кудись...

Це був вечірній концерт з ресторану одного з будапештських парків. Крізь музику іноді чути було голоси відвідувачів ресторану, час від часу лунали дзвінкі, веселі вигуки. Можна було припустити, що на каштанах острова Маргарити розпустились перші листочки, що вони блідо миготять у місячному сяйві, ніби їх колише вітерець од скрипок. Можливо, вже теплий вечір, і люди сидять на вільному повітрі, а перед ними — бокали з жовтим угорським вином, у своїх білих кітелях бігають туди й сюди офіціанти, грають цигани... Згодом, стомлені, зеленими весняними сутінками люди йдуть додому... А тут посміхаючись лежить Пат, і ніколи вже не вийде знову з цієї палати, ніколи вже не встане з цього ліжка...

Потім, якось раптом, усе пішло дуже швидко. Її обличчя ніби тануло. Вилиці загострились, а на висках проступили черепні кістки.