Трістан - Сторінка 3

Радниця Шпац також засміялась і згодилась, що це дивно, але не сказала, що може зрозуміти його.

Вітальня в "Затишку" була велика й гарна. Високі білі двійчасті двері до сусідньої більярдної, де розважалися добродії з неслухняними ногами й інші пацієнти, стояли відчинені навстіж. З другого боку крізь засклені двері видно було терасу й сад. Збоку від дверей стояло піаніно. Був тут і оббитий зеленим сукном ломберний стіл, за яким генерал-діабетик і ще декілька чоловіків грали у віст.

Дами читали або вишивали. Опалювали вітальню залізною грубою, але погомоніти найприємніше було коло вишуканого каміна, в якому лежав штучний жар, обліплений смужками яскраво-червоного паперу.

— Рано ви любите вставати, пане Шпінель,— сказала дружина пана Клетеріана.— Я вже двічі або й тричі випадково бачила, як ви о пів на восьму ранку виходили з дому.

— Я люблю рано вставати? Ох, якраз навпаки, шановна пані. Я, бачите, рано встаю тому, що люблю довго поспати.

— Ви повинні пояснити мені це, пане Шпінель. Радниця Шпац також зажадала пояснення.

— Ну... Якщо людина любить рано вставати, то їм, по-моєму, зовсім не треба так зарані схоплюватися. Вся справа в сумлінні, шановна пані... Біда з тим сумлінням! Я і такі, як я, ціле життя тільки те й робимо, що намагаємось обдурити своє сумління, якось перехитрувати його й дати йому хоч малесеньку радість. Ми непотрібні істоти: я і такі, як я, нам рідко випадає в житті добра година, ми завжди зранені й пригнічені почуттям своєї непотрібності! Ми ненавидимо все потрібне, знаємо, що воно нице й негарне, і захищаємо цю істину, як захищають лише вкрай необхідні істини. І все ж таки нас геть замучило сумління. Та ще й наше внутрішнє життя, наш світогляд, наш спосіб праці такі, що вони підточують наш організм, руйнують його й нищать, а це ще погіршує справу. Ну от, ми і шукаємо хоч якихось заспокійливих засобів, бо без них просто не витримали б. Дехто з нас, наприклад, відчував потребу в певному режимі, гігієнічно суворому способі життя. Рано, немилосердно рано вставати, приймати холодну ванну, гуляти по снігу... Завдяки цьому ми хоч якусь годину буваємо задоволені собою. А якби я дав собі волю, то, повірте мені, до обіду пролежав би в постелі. Коли я рано встаю, то це, властиво, лицемірство.

— Ну чому ж, пане Шпінель! Я вважаю, що це сила волі... Правда ж, пані Шпац?

Радниця погодилась, що це сила волі.

— Лицемірство чи сила волі, шановна пані,— кому яке слово більше подобається. Я схильний судити свої вчинки з такою сумною щирістю, що...

— В тім-то й річ. Ви, напевне, надто часто сумуєте.

— Так, шановна пані, я часто сумую.

Погода стояла гарна. Чисті й чіткі в тихому морозяному повітрі, яскраві, аж сліпучі, підведені синюватими тінями, біліли земля, гори, будинок і сад, а над ними здіймалося ніжно-блакитне, осяйне шатро неба, в якому, здавалося, танцювали міріади мерехтливих світлячків і блискучих кристаликів. Дружина пана Клетеріана почувала себе в ці дні краще; вона вже не мала гарячки, майже не кашляла і Тла без особливої огиди. В сонячну морозяну погоду вона часто цілими годинами, як їй було й приписано, сиділа на терасі. Сиділа серед снігів, уся загорнута в ковдри й хутра, і з надією вдихала чисте крижане повітря, таке корисне для її горла. Інколи вона бачила в саду пана Шпінеля, також тепло вдягненого, в чоботях на хутрі, що надавали його ногам просто фантастичних розмірів. Він сторожко ступав по снігу, обережно, з якоюсь застиглою грацією тримаючи руки біля тулуба, шанобливо вітався, підходячи до тераси, підіймався на кілька східців і розпочинав розмову.

— Сьогодні, гуляючи вранці, я бачив гарну жінку... Боже, яка вона була гарна! — казав він, схиливши голову на плече й розчепіривши пальці.

— Справді, пане Шпінель? Змалюйте ж мені її!

— Ні, не можу. Це була б спотворена картина. Проходячи повз жінку, я ледве скинув на неї оком, навіть не бачив її по-справжньому. Але досить було невиразної тіні, яка майнула переді мною, щоб збудити мою уяву, і я поніс із собою її чудовий образ — Боже, який чудовий!

Вона засміялася.

— Ви завжди так дивитесь на гарних жінок, пане Шпінель?

— Авжеж, шановна пані, і це краще, аніж грубо й приземлено пасти її очима й залишатися під враженням недосконалої дійсності...

— Приземлено... Чудне слово! Справді, письменницьке слово, пане Шпінель! Але, знаєте, на мене воно справляє враження. В ньому є глибокий зміст, і я його трохи розумію. Воно будить думку про щось вільне й високе, навіть викликає неповагу до дійсності, хоч дійсність треба поважати дужче, ніж будь-що, може, навіть тільки її єдину... І я починаю розуміти, що, крім речей реальних, відчутних на дотик, є й щось ніжніше...

— Я знаю тільки одне обличчя,— сказав він раптом незвичайно радісним, зворушеним голосом, піднісши до рівня плечей стиснуті в кулаки руки й показавши в захопленій усмішці спорохнявілі зуби.— Я знаю тільки одне обличчя, яке в житті має такі благородні риси, що було б просто гріх виправляти його уявою. Я б дивився на нього, милувався б ним не хвилинами, не годинами, а ціле своє життя, я б весь потонув у ньому й забув усе земне...

— Так, так, пане Шпінель. Але все ж таки в панни фон Остерло трохи стирчать вуха.

Він замовк і низько похилив голову. Коли він знов випростався, очі його із збентеженим, болісним виразом зупинилися на маленькій хворобливій жилці, що своїм блакитним розгалуженням дивно порушувала чистоту майже прозорого лоба.

Дивак, хтозна-який дивак! Дружина пана Клетеріана інколи думала про нього, бо в неї було дуже багато часу на роздуми. Чи то перестала діяти зміна клімату, чи з'явився якийсь інший шкідливий вплив, але здоров'я її погіршало, дихальне горло, здавалося, було не в найкращому стані, вона почувала себе кволою, стомленою, втратила апетит, часто мала гарячку; доктор Леандер най-рішучіше звелів їй дотримуватись цілковитого спокою і нічого не брати до серця. Отже, коли їй не треба було лежати, вона сиділа з радницею Шпац, мовчала і, поклавши на коліна руки з вишиванням, віддавалася всіляким думкам.

Так, він викликав у неї багато думок, той химерний пан Шпінель, і найдивовижніше було те, що думала вона не стільки про нього, скільки про себе саму; він якимось чином збудив у ній чудну, не знану їй досі цікавість до самої себе. Якось, серед розмови, він сказав:

— Загадкові все-таки істоти жінки... Знаєш це віддавна, а проте дивишся на них і не можеш надивуватися. Ось перед тобою чудесне створіння, сильфіда, запашна квітка, не дівчина, а мрія. І що ж вона робить? Іде й віддається ярмарковому борцеві чи різникові. Потім з'являється під руку з ним або навіть схиливши голову йому на плече і позирає навколо з хитрою усмішкою, ніби хоче сказати: "Будь ласка, тепер сушіть собі голови!" І ми сушимо собі голови...

До цих слів не раз верталася думками дружина пана Клетеріана.

Іншого разу, на диво радниці Шнац, між ними відбулася така розмова.

— Дозвольте вас запитати, шановна пані, хоч, може, це й нескромно: як вас звати, тобто як ваше прізвище?

— Ви ж знаєте, що моє прізвище Клетеріан, пане Шпінель!

— Гм... Це я знаю. Скоріше, заперечую це. Я, звичайно, маю на увазі ваше власне, дівоче прізвище. Будьте справедливі, шановна пані, і визнайте, що того, хто зве вас "пані Клетеріан", варто відшмагати.

Вона так щиро засміялася, що блакитна жилка в неї над бровою проступила страхітливо чітко, надавши її ніжному, милому обличчю напруженого, болісного виразу, що викликав у серці глибоку тривогу.

— Господи, ну й вигадали ж, пане Шпінель! "Відшмагати"! Хіба Клетеріан — таке жахливе прізвище?

— Так, шановна пані, я всім серцем зненавидів це прізвище, тільки-но почув його. Воно смішне й понад усяку міру негарне. І називати вас, на догоду звичаєві, прізвищем вашого чоловіка — просто варварство й підлість.

— Ну, а Екгоф? Хіба Екгоф краще? Прізвище мого батька — Екгоф.

— О, бачите! Екгоф — це вже зовсім інша річ. Навіть один великий актор мав прізвище Екгоф. Ви згадали тільки про батька. Хіба ваша мати...

— Так, моя мати померла, як я була ще малою.

— Он що. Розкажіть же мені трохи про себе, прошу вас. Та якщо вас це стомлює, то не треба. Тоді мовчіть, а я розповідатиму про Париж, як минулого разу. Але ви могли б говорити зовсім тихо, навіть пошепки, від цього ваша розповідь стане тільки ще чудеснішою... Ви народилися в Бремені? — Це запитання він вимовив майже нечутно, з таким шанобливим і значущим виразом, наче Бремен —— місто, якому немає рівних, місто, де на кожному кроці трапляються неймовірні пригоди і відкривається прихована краса, а всі народжені в ньому несуть на собі печать якоїсь таємничої вищості.

— Так, уявіть собі! — мимоволі сказала вона.— Я з Бремена.

— Я колись був там,— задумливо мовив він.

— Боже мій, ви й там були? Ви, пане Шпінель, мабуть, бачили геть усе — від Туніса аж до Шпіцберген"!

— Так, я колись був там,— повторив він.— Лише кілька годин, увечері. Я пам'ятаю старовинну вузеньку вулицю, над стрімкими дахами якої криво й чудно висів місяць. Потім я був ще в пивниці, де тхнуло пивом і цвіллю. В мене аж серце щемить від цього спогаду...

— Справді? Де ж це могло бути? Так, я теж народилася в такому сірому будинку із стрімким дахом, у старому купецькому будинку з лунким вестибюлем і білою полакованою галереєю.

— То ваш батько купець? — спитав він, на хвилю завагавшись.

— Так. Але, крім того, ще й митець. І, мабуть, насамперед митець.

— Ах, он як! І в якій же царині?

— Він грає на скрипці... Але це ще нічого не означає. Важливо, як він грає, пане Шпінель! Деякі речі він грав так, що я кожного разу плакала, слухаючи його. Ніщо в житті не викликало в мене таких пекучих сліз! Ви не повірите...

— Я вірю! Ох, ще й як вірю!.. Скажіть мені, шановна пані, ваш рід, мабуть, старовинний? Напевне, вже не одне покоління жило, працювало й попрощалося зі світом у тому сірому будинку зі стрімким дахом?

— Так... А чому, власне, ви питаєте?

— Бо часто буває, що рід з практичними, міщанськими, тверезими традиціями наприкінці своїх днів ще раз спалахує в мистецтві.

— Хіба? Так, щодо мого батька, то він напевне більший митець, аніж багато хто з тих, що називають себе так і живуть зі своєї слави. А я тільки трохи граю на роялі.