Тріумфальна арка - Сторінка 18

Але ви знаєте краще за мене. Я беззастережно вірю вам.

— Правда, — мовила Джоан. — Ми замовляли тоді "Лоран", зелені.

— Бачите, дама має кращу пам'ять, ніж ви, пане.

— Це ще не відомо. В кожному разі, сигарети нам знадобляться.

Равік відкрив пачку й подав її Джоан.

— Ви мешкаєте в тому самому готелі? — спитав він.

— Так. Тільки перебралася в більшу кімнату.

Зайшло кілька водіїв. Вони сіли за сусідній столик і завели голосну розмову.

— Може, підемо? — спитав Равік.

Джоан кивнула головою.

Він підкликав офіціанта й розрахувався.

— Вам справді не треба вертатися в "Шехерезаду"?

— Ні.

Він подав їй манто. Джоан не надягла його, тільки накинула на плечі. Це була дешева норка, може, навіть штучна, — але на Джоан вона не здавалася дешевою. Дешеве лише те, що носиш без почуття впевненості в собі, подумав Равік. Він не раз уже бачив справжніх соболів, що здавалися зовсім дешевими.

— Ну, а тепер доправимо вас до вашого готелю, — сказав Равік, коли вони вийшли надвір, на тихий дощ.

Вона повільно обернулася.

— Хіба ми йдемо не до тебе?

Задерши голову, вона дивилася знизу на нього. Її обличчя, освітлене ліхтарем перед дверима, було зовсім близько. На косах блищали дрібні краплі дощу.

— До мене, — сказав він.

Під'їхало таксі й спинилося. Водій трохи почекав. Потім цмокнув язиком, гучно ввімкнув швидкість і поїхав далі.

— Я чекала на тебе. Ти знав про це? — спитала Джоан.

— Ні.

Світло ліхтаря відбивалося в її очах. Погляд тонув у них, наче в криниці. Вони здавалися бездонними.

— Я тебе побачив сьогодні вперше, — сказав він. — Раніше то була не ти.

— Ні, не я.

— Раніше взагалі нічого не було.

— Не було. Я нічого не пам'ятаю.

Він відчував легенькі приливи й відпливи її подиху. Той невидимий, невагомий подих, ніжний і тремтливий, плив йому назустріч, сповнений готовності й довіри, — чуже життя серед чужої ночі. А ще він раптом відчув, як у нього в жилах пульсує кров. Вона все прибувала й прибувала, і була вже не тільки кров'ю, а самим життям, сотні разів проклятим й однаково бажаним, утраченим і знов віднайденим… Ще годину тому — суха пустеля, гола й невтішна, просякнута минулим, а тепер — знов бурхливий плин, знов близько та загадкова мить, якої він уже ніколи не сподівався. Він знов був першою людиною на березі моря, і з глибини зринало щось біле й осяйне, питання й відповідь заразом, воно все напливало й напливало, і перед очима знялася буря…

— Тримай мене, — сказала Джоан.

Він глянув у те відхилене назад обличчя і обняв її. Її плечі попливли йому назустріч, немов корабель, що поспішає до гавані.

— Тримати й далі тебе? — спитав він.

— Так.

Вона притулила долоні йому до грудей.

— Я вже тебе не пущу.

— Добре.

Біля них загальмувало друге таксі, черкнувши об край тротуару. Водій із довгими, білими, як льон, вусами незворушно дивився на них. На плечі в нього сидів песик у плетеній жилетці.

— Поїдемо? — хрипко сказав він.

— Глянь, — мовив Равік. — Він ні про що не здогадується. Не помічає, що нас торкнулось диво. Дивиться на нас і не бачить, що ми змінилися. Який божевільний світ: ти можеш обернутися в архангела, в блазня, в злочинця, і ніхто цього не помітить. Та коли в тебе відірветься гудзик — помітять усі.

— Він не божевільний, а добрий. Не турбує нас, хоче, щоб ми лишилися самі собою.

Равік подивився на неї. Ми, подумав він. Яке слово! Найтаємничіше слово на світі.

— Поїдемо? — нетерпляче прохрипів водій, уже голосніше, й закурив сигарету.

— Сідаймо, — сказав Равік. — Цей не відчепиться. Досвідчений.

— Нащо нам їхати. Ходімо пішки.

— Але ж починається дощ.

— Який там дощ. Це туман. Я не хочу сідати в машину. Хочу йти з тобою.

— Добре. То я хоч поясню йому, в чім річ.

Равік підійшов до таксі й сказав кілька слів водієві. Той розцвів усмішкою, галантно помахав рукою Джоан, як уміють у таких випадках тільки французи, й поїхав.

— Як ти йому пояснив усе? — спитала вона, коли Равік вернувся.

— Грошима. Найпростіший спосіб. Ті, хто працює вночі,— всі циніки. Миттю збагнув. Поставився до нас прихильно, але з відтінком поблажливої зневаги.

Джоан, усміхнувшись, пригорнулася до нього. Равік відчув, як у ньому розпукалось і розцвіло щось тепле, лагідне, безмежне, щось таке, що безліччю рук потягло його вниз. Ноги раптом стали надто малою, ненадійною опорою, було нестерпно тяжко стояти отак, кумедно випроставшись, насилу утримуючи рівновагу, замість того щоб забутися, зануритись у глибину, скоритись воланню тіла, покликові з сивої давнини, коли ще нічого не існувало — ні розуму, ні нерозв'язних питань, ні мук, ні сумнівів, а було саме лише темне щастя крові.

— Ходімо, — сказав він.

Вони рушили під дрібним дощем порожньою сірою вулицею, і, коли дійшли до кінця, перед ними зненацька відкрилася велика, безмежна площа, а на ній знову важко здіймалася вгору сіра, ніби вилита зі срібла, Тріумфальна арка.

IX

Равік повернувся до готелю. Вранці, коли він виходив, Джоан ще спала. Він сподівався вернутись за годину, а загаявся на три.

— Агов, докторе! — гукнув його хтось на сходах між другим і третім поверхом.

Равік озирнувся. Бліде обличчя, копиця чорного буйного чуба, окуляри. Він не знав цього чоловіка.

— Альварес, — сказав той. — Хаїме Альварес. Ви мене не пригадуєте?

Равік похитав головою.

Чоловік нахилився й закотив холошу штанів. Уздовж литки до самого коліна виднів шрам.

— Тепер пригадали?

— Я вас оперував?

Чоловік кивнув головою.

— На кухонному столі, біля самої лінії фронту. В польовому лазареті під Аранхуесом. Невеличка біленька вілла в мигдалевому гаю. Тепер пригадали?

Равік раптом відчув задушливий запах квітучого мигдалю. Йому здалося, ніби той запах підіймається темними сходами, нудний, гнилявий, змішаний зі ще нуднішим і гнилявішим запахом крові.

— Так, — відповів він. — Пригадав.

На залитій місячним світлом терасі рядами лежали поранені. їх покосили німецькі й італійські літаки. Діти, жінки, селяни, пошматовані осколками бомб. Дитина без обличчя, вагітна жінка з розпанаханим по самі груди животом, старий чоловік, що боязко тримав відірвані пальці однієї руки в другій, думаючи, що їх можна буде пришити. А над усім цим — важкі пахощі ночі й чисті краплини роси.

— З ногою все гаразд? — спитав Равік.

— Начебто. Тільки погано згинається. — Чоловік усміхнувся. — Принаймні через Піренеї я нею перейшов. А Гонсалес загинув.

Равік забув, хто такий Гонсалес. Але тепер згадав молодого студента, що допомагав йому.

— А що сталося з Маноло?

— Попав у полон. Розстріляний.

— А Серна, командир бригади?

— Загинув. Під Мадрідом. — Альварес знов усміхнувся, неживою, машинальною усмішкою, що з'явилась у нього сама собою, без будь-яких почуттів. — Мура й Ла Пенья попали в полон. Розстріляні.

Равік уже не міг згадати, хто такі були Мура й Ла Пенья. Він пробув в Іспанії шість місяців і покинув її, коли фронт був прорваний і лазарет розформували.

— Карнеро, Орта і Гольдштейн у концтаборі,— повів далі Альварес. — У Франції. Блацький також живий. Ховається десь поблизу кордону.

Равік пам'ятав тільки Гольдштейна. Надто багато було тоді навколо нього людей.

— Ви тепер мешкаєте в цьому готелі? — спитав він.

— Так. Переїхали позавчора. Наші номери там, — він показав на коридор третього поверху. — Нас довго тримали в прикордонному таборі. Але врешті випустили. Ми ще мали гроші.— На обличчі в нього знов з'явилась усмішка. — Тут є ліжка, справжні ліжка. Добрий готель. Навіть портрети наших вождів на стінах.

— Авжеж, — сказав Равік без крихти іронії.— Мабуть, це все приємне після того, що було там.

Він попрощався з Альваресом і пішов до своєї кімнати.

Кімната була прибрана й порожня. Джоан пішла. Равік оглянувся навколо. Нічого не залишила. Та він і не сподівався, що вона щось залишить.

Він подзвонив. За хвилину з'явилась покоївка.

— Дама пішла, — сказала вона, не чекаючи на його запитання.

— Я й сам бачу. Звідки ви знаєте, що тут хтось був?

— Ну що ви, пане Равіку! — мовила дівчина і більше нічого не додала. В неї був такий вигляд, немов її тяжко образили.

— Вона снідала?

— Ні, я її не бачила. А то б подбала про сніданок. Я ж пам'ятаю, що вона снідала того разу.

Равік подивився на неї. Її останні слова йому не сподобалися. Він витяг кілька франків і всунув їх дівчині в кишеню фартуха.

— Добре. Робіть так і далі. Приносьте сніданок тільки тоді, як я вас сам попрошу. І не заходьте прибирати в кімнаті, поки не будете цілком певні, що там нікого нема.

Дівчина по-змовницькому всміхнулася.

— Гаразд, пане Равіку.

Його прикро вразила та усмішка. Він знав, що покоївка подумала. Що Джоан заміжня й не хоче, щоб її бачили. Раніше він би тільки посміявся з цього, але тепер йому було неприємно. А, власне, чому?

Він здвигнув плечима й підійшов до вікна. Готель це готель. Тут нічого не зміниш.

Равік відчинив вікно. Був полудень. Над будинком нависло вкрите хмарами небо. В ринвах цвірінчали горобці. На поверх нижче сварилося якихось двоє голосів. Мабуть, подружжя Гольдбергів. Чоловік, гуртовий торговець зерном із Бреслау, був на двадцять років старший за дружину.

Вона жила з емігрантом Візенгофом і думала, що про це ніхто не знає. Насправді про це знали всі, крім Гольдберга.

Равік зачинив вікно. Вранці він оперував за Дюрана чийсь жовчний міхур. Анонімний жовчний міхур. Шмат живота невідомого чоловіка, якого він різав, заміняючи Дюрана. Гонорар — двісті франків. Потім ходив поглянути на Кет Гегстрем. У неї була температура. Надто висока. Він посидів у неї годину. Кет спала, тільки дуже неспокійно. Нічого особливого, а все-таки краще, якби температури не було.

Равік невидющими очима дивився у вікно. Дивне почуття порожнечі, що завжди настає потім. Ліжко, яке вже ні про що не свідчить. Новий день, що немилосердно шматує вчорашній, немов шакал шкуру антилопи. Гаї кохання, вичарувані темрявою, тепер знову безмежно далекі, марево над пустелею часу…

Він відвернувся від вікна. На столі лежала адреса Люсьєни Мартіне. Її недавно виписали. Стан її трохи непокоїв його. Він був у неї два дні тому. Сьогодні можна було ще не оглядати її, але Равік більше не мав роботи й вирішив знов навідатися до неї.

Люсьєна мешкала на вулиці Клавель. Унизу в будинку була крамничка, де торгували м'ясом. Кремезна жінка вимахувала сокирою, розрубуючи окіст.