Тріумфальна арка - Сторінка 50

Він і так ще вдосталь намучиться.

— Я тепер не можу йти додому сама.

— Тобі не доведеться довго бути самій.

— Ні, я сама. Вже кілька днів. Він поїхав. Його немає в Парижі.

— Он що… — спокійно сказав Равік. — Принаймні ти відверта. З тобою завжди знаєш, на чому стоїш.

— Я прийшла не тому.

— Звичайно.

— Я ж могла тобі цього не казати.

— Так, могла.

— Я не хочу йти додому сама, Равіку.

— То я проведу тебе.

Джоан поволі відступила на крок.

— Ти вже мене не кохаєш… — сказала вона тихо, майже з погрозою.

— Ти прийшла сюди для того, щоб дізнатися про це?

— Так… для цього теж. Не тільки… але й для цього.

— О господи, — нетерпляче мовив Равік. — У такому разі, Джоан, ти щойно почула найвідвертіше освідчення в коханні.

Вона мовчала, тільки не зводила з нього погляду.

— Якби я тебе не кохав, то, думаєш, так довго вагався б, лишити тебе тут чи ні, хоч ти й живеш із іншим? — додав він.

На обличчі в неї поволі проступила усмішка. Власне, не усмішка, а якесь сяйво, що випромінювалося з неї, помалу здіймаючись до очей, ніби хтось засвітив у ній ліхтар.

— Дякую, Равіку, — сказала вона. Потім обережно додала, все ще дивлячись на нього: —Ти не кинеш мене?

— Навіщо ти питаєш це?

— Ти чекатимеш? Не залишиш мене?

— Думаю, що для тебе це не буде великим горем. Так мені підказує наш із тобою досвід.

— Дякую.

Джоан стала цілком інакша. Як вона швидко втішається, подумав Равік. Та чому їй не втішатися? їй здається, що вона досягла того, чого хотіла, навіть якщо й не залишиться тут.

Джоан поцілувала його.

— Я знала, що ти будеш такий, Равіку. Ти повинен бути такий. Тепер я піду. Не проводь мене. Я можу тепер дійти й сама.

Вона вже стояла на порозі.

— Не приходь більше, — сказав Равік. — І нічим не журися. Ти не пропадеш.

— Не буду. На добраніч, Равіку.

— На добраніч, Джоан.

Він увімкнув світло. "Ти повинен бути такий". Равік ледь здригнувся. Всі вони зліплені з глини й золота, подумав він. Із брехні і зворушення. З шахрайства і безсоромної правди. Він сів біля вікна. Знизу й досі долинало тихе монотонне голосіння. Жінка, що зраджувала свого чоловіка, як він був живий, оплакує його, бо він помер. А може, вона голосить тільки тому, що цього вимагає її релігія? Равік здивувався, що не почуває себе нещаснішим, ніж був досі.

XXIII

— От я й повернулася, Равіку, — мовила Кет Гегстрем.

Вона сиділа в номері готелю "Ланкастер". За цей час вона схудла. Щоки запалися, ніби хтось тоненьким скальпелем вишкрябав з-під них м'язи. Риси обличчя загострилися, а шкіра стала мов шовк, що от-от порветься.

— Я думав, що ви ще у Флоренції… Або в Канні… Або вже в Америці,— сказав Равік.

— Я весь цей час жила у Флоренції. У Ф'єзоле. Аж поки стало несила. Пригадуєте, як я вмовляла вас поїхати зі мною? Зваблювала книжками, вечорами біля каміна, тишею і спокоєм. Книжки були, і вогонь у каміні був… А от тиші… Навіть місто Франціска Ассізького стало крикливим. Крикливим і неспокійним, як і вся Італія. Там, де він проповідував птахам любов, тепер крокують колони людей в уніформі, заражених гучними фразами, опанованих манією величності та безпідставною ненавистю.

— Так завжди було, Кет.

— Ні, так не було. Ще два роки тому мій управитель був привітним чоловіком у вельветових штанях і в личаках.

А тепер він герой у чоботях, чорній сорочці, обвішаний позолоченими кинджалами. Він виступає з доповідями, в яких проголошує, що Середземне море повинне стати італійським, Англію треба знищити, а Ніццу, Корсіку й Савою повернути Італії. Равіку, цей ласкавий народ, що давно вже не вигравав жодної війни, наче збожеволів після того, як йому дали змогу перемогти в Абіссінії та Іспанії. Мої друзі ще три роки тому були розважними людьми, а тепер щиро вірять, що Англію можна перемогти місяців за три. Вся Італія вирує. Що сталося? Я втекла з Відня від сказу коричневих сорочок, а тепер залишила Італію, рятуючись від шалу чорних… Кажуть, десь уже носять зелені сорочки, а в Америці, звичайно, будуть сріблясті… Невже весь світ опанувала манія сорочок?

— Мабуть, що так. Але скоро все зміниться. Єдиним кольором стане червоний.

— Червоний?

— Авжеж. Червоний, як кров.

Кет визирнула на подвір'я. Просіваючись крізь листя каштанів, лагідне світло надвечірнього сонця ставало зеленим.

— Аж не віриться. Дві війни за двадцять років… Таки забагато. Ми ще надто втомлені від першої.

— Втомлені тільки переможці. А не переможені. Перемога робить людей безтурботними й необережними.

— Може, й так. — Кет глянула на нього. — І скоро це станеться?

— Боюся, що скоро.

— Як ви думаєте, я доживу до того часу?

— А чому ж ні?

Равік уважно подивився на Кет. Вона витримала його погляд.

— Ви бачили професора Фіолу? — спитав він.

— Так. Двічі чи тричі. Він один із небагатьох не заражений чорною чумою.

Равік мовчав, чекаючи, що вона ще скаже.

Кет узяла зі столу разок перлів і почала бавитися ними. В її тонких довгих пальцях ті перли скидалися на коштовні чотки.

— Я ніби Вічний Жид, — мовила вона. — Шукаю спокою. Але, мабуть, вибрала не той час. Спокою немає вже ніде. Ще хіба тут… і то мало.

Равік дивився на перли. Вони утворилися в незграбних сірих молюсках, подразнених чужим тілом, якоюсь піщинкою, що попала між стулки, абощо. Випадкове подразнення породило таку мерехтливо-ніжну красу. Яке це диво, подумав він.

— Ви ж хотіли виїхати до Америки, — сказав він. — Кожен, хто може залишити Європу, повинен виїхати звідси, Кет. Для багатьох уже пізно про це й думати.

— Ви хочете спекатися мене?

— Боронь боже. Але останнього разу ви самі казали, що хотіли владнати тут свої справи й повернутися до Америки.

— Хотіла. А тепер уже не хочу. Ще не хочу. Побуду трохи тут.

— Улітку в Парижі гаряче й не дуже приємно.

Кет відклала перли.

— Приємно, якщо це останнє літо, Равіку.

— Як останнє?

— Так. Останнє перед від'їздом.

Равік замовк. Що вона знає? Що їй сказав Фіола?

— Як там "Шехерезада"? — спитала Кет.

— Я давно туди не заходив. Морозов каже, що кожного вечора там нема де ногою ступити. Як і в усіх інших нічних клубах.

— Серед літа?

— Авжеж, серед літа, коли більшість таких закладів звичайно стоять зачинені. Дивно, правда?

— Ні. Кожен хоче ще взяти від життя все, що може, поки настане кінець.

— Так, — погодився Равік.

— Візьмете мене колись туди?

— Звичайно, Кет. Коли захочете. Я думав, що вона вже вам набридла.

— Я теж так думала. Але змінила свою думку. І я хочу взяти від життя все, що можу.

Равік знов пильно глянув на неї.

— Добре, — сказав він. — Коли захочете, тоді й підемо.

Він підвівся. Кет провела його до дверей. Вона прихилилася до одвірка, тоненька, з такою шовковистою, сухою шкірою, що здавалося — торкнись до неї, і вона зашелестить. Очі в неї були ясні, аж прозорі, й ще більші, ніж раніше. Вона подала йому руку. Рука була гаряча й теж суха.

— Чому ви мені не сказали, що зі мною? — спитала вона, ніби між іншим, наче йшлося про погоду.

Він знов пильно глянув на неї, але нічого не сказав.

— Я б витримала, — мовила вона, і на її обличчі майнула легенька іронічна посмішка, в якій не було й натяку на докір. — До побачення, Равіку.

Чоловік без шлунка помер. Останні три дні він безперестанку стогнав. Морфій уже мало допомагав. Равік і Вебер знали, що він помре. Вони б могли звільнити його від цієї триденної муки, але не звільнили, бо є релігія, що проповідує любов до ближнього й забороняє скорочувати йому муки. І є закон, який захищає цю релігію.

— Ви послали телеграми родичам? — спитав Равік.

— В нього їх немає,— відповів Вебер.

— А якимось знайомим?

— І знайомих немає.

— Нікого?

— Нікого. Приходила лише консьєржка з того будинку, де він мешкав. Він ніколи не отримував листів, самі каталоги універсальних крамниць та медичні брошури про алкоголізм, туберкульоз, венеричні хвороби тощо. І ніхто його не відвідував. За операцію і за чотири тижні перебування в клініці він заплатив наперед. Два тижні не долежав. Консьєржка сказала, начебто він заповів їй усе, що має, бо вона піклувалася про нього. Хотіла, щоб їй вернули гроші за невикористані два тижні, бо вона була для нього як мати. Аби ви були побачили ту матір. Вона каже, що багато витратила на нього. Заплатила замість нього за помешкання. Я їй сказав, що коли він за клініку заплатив наперед, то за житло й поготів мав би заплатити. Зрештою, все з'ясує поліція. У відповідь вона мене добре вилаяла.

— Гроші,— мовив Равік. — Чого тільки люди не вигадають задля них.

Вебер засміявся.

— Повідомимо поліцію. Нехай подбає про все. І про похорон також.

Равік іще раз глянув на чоловіка без рідні й без шлунка. За ці хвилини його обличчя змінилося дужче, ніж за всі тридцять п'ять років його життя. Крізь застиглу передсмертну судому поволі проступало лице смерті. Все випадкове щезало, ознаки смерті стиралися, і на скривленому болем звичайному обличчі тихо проступала маска вічності. За якусь годину на ньому тільки вона й лишиться.

Равік вийшов з палати. В коридорі йому трапилася нічна сестра. Вона саме прийшла на чергування.

— Пацієнт із дванадцятої палати помер, — сказав він. — Півгодини тому. Вам уже не треба буде сидіти біля нього. — Побачивши розчарування на її обличчі, Равік спитав: — Він вам щось залишив?

Сестра завагалася.

— Ні. Він був дуже непривітний. А останніми днями майже зовсім не озивався.

— Так, йому було не до розмов.

Сестра хазяйновитим оком глянула на Равіка.

— У нього був чудовий несесер, усе срібне. Аж надто вишуканий для чоловіка. Він більше личив би дамі.

— Ви йому сказали про це?

— Ми якось про це балакали. Вночі проти вівторка, коли йому трохи полегшало. Та він сказав, що срібло личить і чоловікові. І що щітки дуже добрі. Таких, мовляв, тепер уже не роблять. А загалом він був маломовний.

— Те срібло тепер забере поліція. В нього не було ніяких родичів.

Сестра кивнула головою: мовляв, усе розумію.

— Шкода! Срібло почорніє. І щітки зіпсуються, коли ними не користуватися. А перед тим їх треба було б вимити.

— Так, шкода, — погодився Равік. — Хай би краще дісталися вам. Хоч комусь була б із них радість.

Сестра вдячно всміхнулася.

— Нічого. Я й не сподівалася ні на який подарунок від нього. Смертельно хворі рідко щось дарують. Не так, як ті, що одужують. Вони не хочуть повірити, що помирають.