Тріумфальна арка - Сторінка 58

І йди собі.

Джоан пропустила його слова повз вуха.

— Хто та повія, з якою я тебе сьогодні бачила?

Равік ледь підвівся на ліжку.

— Геть звідси, а то я шпурну тобі щось у голову!

— Он як… — Вона пильно глянула на нього. — Он як! Уже так далеко зайшло!

Равік схопив сигарету.

— Не виставляй себе на сміх. Сама живеш з іншим, а мені влаштовуєш сцени ревнощів. Іди до свого актора й дай мені спокій.

— Там зовсім інше, — сказала вона.

— Ну певне!

— Звичайно, там інше! — Джоан раптом вибухнула — Ти добре знаєш, що там інше! Я з тим нічого не можу вдіяти. Сама не рада. Не знаю, як воно на мене найшло…

— У таких випадках завжди не знають, як воно найшло.

Джоан не зводила з нього очей.

— А ти… ти завжди був такий упевнений! Такий упевнений, що здуріти можна! Як стіна, яку нічим не проб'єш!

Я ненавиділа твою перевагу! Ох, як, бувало, ненавиділа! Мені треба, щоб мною захоплювалися! Щоб хтось шаленів через мене! Щоб жити без мене не міг! А ти можеш! Завжди міг! Я тобі не потрібна. Ти холодний! Порожній! Ти не знаєш, що таке кохання! Ти ніколи не цінував мене! Я тоді збрехала тобі, коли сказала, що так вийшло, бо тебе два місяці не було. Однаково так вийшло б, якби ти й був тут! Не смійся! Я бачу різницю між тобою і ним, усе бачу, знаю, що той інший не дуже розумний і зовсім не такий, як ти, але задля мене він готовий на все. Для нього, крім мене, не існує нічого на світі, він тільки про мене й думає, тільки мене й хоче, тільки мене й знає, а це саме те, чого мені треба!

Джоан, важко дихаючи, стояла біля його ліжка. Равік дістав пляшку кальвадосу.

— То чого ж ти прийшла сюди? — спитав він.

Джоан відповіла не зразу.

— Ти сам знаєш, чого, — нарешті тихо мовила вона. — Навіщо питати?

Він налив чарку й подав їй.

— Я не хочу пити, — мовила вона. — Що то була за жінка?

— Моя пацієнтка. — Равікові не хотілося брехати. — Дуже хвора жінка.

— Неправда. Хоч би щось краще вигадав. Хворій жінці місце в лікарні, а не в нічному клубі.

Равік поставив чарку на столик. Правда часто здається неймовірною, подумав він.

— Це правда, — сказав він.

— Ти її кохаєш?

— Яке тобі діло?

— Ти її кохаєш?

— Справді, яке тобі до цього діло, Джоан?

— Мені до всього є діло! Поки ти нікого не кохаєш… — вона затнулася.

— Ти ж щойно назвала ту жінку повією. То про яке ж кохання може бути мова?

— Я тільки сказала так. Я зразу побачила, що вона не повія. Тому й сказала. Через повію я б не прийшла сюди. Ти кохаєш її?

— Вимкни світло і йди собі.

Джоан підступила ще ближче.

— Я так і знала. Бачила.

— Іди під три чорти, — сказав Равік. — Я стомлений. Іди під три чорти зі своєю дешевою шарадою, хоч вона здається тобі чимось небувалим. Один тобі потрібен для насолоди, для бурхливого кохання чи кар'єри, другому ти кажеш, що кохаєш його інакше, глибше, він для тебе — тиха гавань про всяк випадок, якщо тільки він погодиться бути ослом. Іди під три чорти. Надто в тебе багато всіляких різновидів кохання.

— Це неправда. Все не так, як ти кажеш. Зовсім інакше. Те, що ти набалакав, — неправда. Я хочу повернутися до тебе. І я повернуся до тебе.

Равік знов налив чарку.

— Може, ти й хочеш повернутися. Але тільки дуриш себе. Ти, на жаль, лише вроїла собі таку думку, щоб кинути того другого. А насправді ти ніколи не повернешся.

— Повернуся!

— Ні, не повернешся. А якби й повернулася, то лише на короткий час. Тоді з'явився б хтось інший, що нічого не хотів би, крім тебе, що жив би тільки тобою, і ти знов пішла б. Чудове майбутнє для мене.

— Ні, ні! Я залишуся з тобою.

Равік засміявся.

— Люба моя, — майже ніжно мовив він, — ти не залишишся зі мною. Не можна замкнути вітер. І воду не можна. Коли її замкнеш, вона засмердиться. А замкнений вітер стає застояним повітрям. Ти не створена для того, щоб лишатися з кимось одним.

— Ти також не створений для цього.

— Я?

Равік випив чарку. Вранці та жінка з золотавим волоссям, подумав він, потім Кет Гегстрем зі смертю в животі й тоненькою, ламкою шовковистою шкірою, а тепер ця, безоглядна, сповнена жадоби життя, ще невідома сама собі, а проте так поглинута собою, що чоловікові цього не збагнути, наївна і палка, по-своєму вірна й невірна, як і її мати-природа, переслідувачка й переслідувана, та, що хоче втримати й покидає…

— Я? — ще раз мовив Равік. — Що ти знаєш про мене? Що ти знаєш про людину, в життя якої, і так уже непевне, вривається кохання? Що проти цього твоя дешева насолода? Коли після ненастанного падіння людина раптом знаходить опору, коли нескінченне "чому" нарешті обертається в "ти", коли, ніби міраж над пустелею мовчання, спалахує і набирає потуги почуття, коли воно, всупереч безсилій фантасмагорії крові, виливається в краєвид, проти якого всі мрії здаються блідими й по-міщанському дріб'язковими?

Краєвид зі срібла, місто з філіграні й рожевого кварцу, що виблискує, ніби зігріте зсередини гарячою кров'ю… Що ти знаєш про все це? Думаєш, що про це можна так просто розповісти? Що хтось меткий на язик може відразу вбгати все це в готові штампи слів і почуттів? Що ти знаєш про те, як відкриваються могили і ти, охоплений страхом, стоїш перед вибляклими ночами минулого?.. Та ось могили відкрилися, і ти бачиш, що в них уже немає кістяків, сама земля. Земля, плодючі паростки і перша зелень. Що ти про це знаєш? — Тобі потрібен хміль кохання, перемога над чужим "я", що хотіло б розчинитися в тобі, проте ніколи не розчиниться, тобі подобається облудний шал крові, але серце твоє лишається порожнє, бо людина зберігає тільки те, що проростає в ній самій. А на буремному вітрі мало що може прорости. Щось проростає лише в порожні ночі самоти, якщо ти не впав у розпуку. Що ти знаєш про це?

Равік говорив поволі, не дивлячись на Джоан, ніби забув про неї. Нарешті він підвів на неї очі.

— Що я торочу? — мовив він. — Дурні, заяложені слова. Забагато випив сьогодні. На, випий і ти, а тоді йди собі.

Джоан сіла до нього на ліжко і взяла чарку.

— Я все зрозуміла, — сказала вона.

Обличчя її змінилося. Мов дзеркало, подумав Равік. Скрізь і завжди відбиває те, що перед ним поставиш. Тепер те обличчя було зосереджене й гарне.

— Я все зрозуміла. А часом навіть і сама таке відчувала. Але ти, Равіку, за своїм коханням до кохання й до життя часто забував мене. Я була тільки приводом… Ти гуляв собі по, своїх срібних містах і майже не помічав мене.

Равік довго дивився на неї.

— Можливо, — нарешті сказав він.

— Ти був такий заполонений собою, скільки всього відкривав у собі, що я залишалася десь на узбіччі твого життя.

— Можливо. Та хіба можна побудувати щось разом із тобою, Джоан? Ти сама знаєш, що не можна.

— А ти пробував?

— Ні,— подумавши, відповів Равік. Потім усміхнувся. — Коли ти втікач, позбавлений будь-якої твердої опори, то часом опиняєшся в дивному становищі. І дивно поводишся. Звичайно, я цього не хотів. Та коли в людини майже нічого немає, вона з невеликого хоче зробити все.

Ніч зненацька наповнилася спокоєм. Стала знов однією з тих безмежно далеких ночей, коли біля нього лежала Джоан. Місто відступило кудись далеко, чутно було тільки приємний гомін на обрії, ланцюг годин урвався, і час плинув так тихо, ніби стояв на місці. Знов відбувалося найпростіше і найнезбагненніше на світі: двоє людей розмовляли одне з одним, але кожне з них говорило для себе, і все-таки звуки, що їх називають словами, створювали в драглистій масі під черепними кістками однакові образи й почуття, і з безладного коливання голосових зв'язок та нез'ясовних реакцій на них із глибини сірих звивин мозку раптом знов виникало небо, в якому віддзеркалювалися хмари, струмки, минуле, цвітіння, пригасання і здобутий досвід.

— Ти кохаєш мене, Равіку… — чи то питаючи, чи то стверджуючи, мовила Джоан.

— Так. Але я роблю все, щоб звільнитися від тебе, — промовив він тихо й спокійно, ніби це стосувалося не їх.

Вона не звернула уваги на його слова.

— Я не можу собі уявити, що ми колись розлучимося. На якийсь час — так. Але не назавжди. Не назавжди, — проказала вона ще раз, і по тілі в неї пробіг мороз. — Назавжди… Яке це страшне слово, Равіку. Я не можу собі уявити, що ми ніколи більше не будемо разом.

Равік нічого не відповів.

— Дозволь мені залишитися в тебе, — мовила Джоан. — Я не повернусь назад. Ніколи.

— Вранці повернешся. Сама знаєш.

— Коли я тут, то не можу собі уявити, що не залишуся з тобою.

— Знов ти дуриш себе й сама це знаєш.

Порожнеча серед плину часу. Тісний, освітлений чотирикутник кімнати, такий самий, як раніше, знов та сама людина, яку ти кохав, вона тут і якимось дивом її вже немає, простягни руку і ти її торкнешся, а проте вона знов недосяжна.

Равік поставив чарку на столик.

— Ти сама знаєш, що знов підеш — завтра, післязавтра, колись… — сказав він.

Джоан похилила голову.

— Знаю.

— І якщо повернешся, то знатимеш, що йтимеш знов і знов.

— Так. — Вона підвела голову. Обличчя її було залите сльозами. — Що це таке, Равіку? Що це?

— Сам не знаю. — Він ледь усміхнувся. — Не велика людині радість від кохання, правда?

— Правда. — Вона дивилася на нього. — Що з нами діється, Равіку?

Він здвигнув плечима.

— Не знаю, Джоан. Може, нам просто нема більше за що триматися. Раніше ми мали багато чого: впевненість у сьогоднішньому дні, якісь підвалини, віру, мету — все це добрі опори, за які можна було триматися, коли на тебе спадало кохання. А тепер маємо щонайбільше крихту відчаю, крихту відваги і почуття внутрішньої і зовнішньої відчуженості від усього. Тому, коли приходить кохання, воно пожирає тебе, мов вогонь суху солому. Крім кохання, в нас нічого нема, тому воно шаленіше, більше важить для нас і дужче нас руйнує.— Він налив чарку. — Не треба про це надто багато думати. Нам тепер не до роздумів. Вони тільки виснажують нас. А ми ж не хочемо загинути, правда?

Джоан кивнула головою.

— Не хочемо. Що то була за жінка, Равіку?

— Моя пацієнтка. Я вже колись був із нею в "Шехерезаді". Ще тоді, як ти там співала. Сто років тому. Ти тепер щось робиш?

— Отримую в кіно невеличкі ролі. Мабуть, хисту в мене немає. Але я заробляю досить, щоб бути незалежною. І можу кожної хвилини піти звідти. Я не шанолюбна.

Очі в неї вже висохли. Вона випила чарку кальвадосу й підвелася. Видно було, що вона стомлена.

— Чому в одній людині стільки всього сплуталося, Равіку? Чому? Повинна ж бути якась причина.