Тріумфальна арка - Сторінка 66

В душі Равіка ніщо не озвалося. Ніхто не може стати чужішим, як той, кого ти колись кохав, стомлено подумав він. Рветься таємнича пуповина, що пов'язує його з твоєю уявою. Від одного до одного ще, може, й пробіжить блискавка, немов бліде сяйво далекої, примарної зірки, та це мертве світло. Воно збуджує, але вже не запалює: між вами урвався невидимий струм почуттів. Равік відхилив голову на спинку канапи. Вузенький місток інтимності, перекинутий над проваллям. Скільки вигадано чарівних назв для темного потягу двох статей. Зоряні квітки над поверхнею моря, в якому тонеш, коли хочеш їх зірвати.

Равік випростався. Треба йти, поки остаточно не здолав сон. Він підкликав офіціанта.

— Скільки з мене?

— Ніскільки, — відповів той.

— Як це?

— Ви нічого не пили.

— Ай правда.

Він дав офіціантові на чай і вийшов.

— Не він? — спитав Морозов надворі.

— Ні,— відповів Равік.

Морозов співчутливо глянув на нього.

— З мене досить, — сказав Равік. — Це якась безглузда гра в хованки, хай їй біс. Я вже чекаю п'ять днів. Гааке сказав мені, що ніколи не затримується в Парижі більше, як два-три дні. Виходить, він уже поїхав, коли взагалі приїздив.

— Іди спати, — порадив Морозов.

— У мене безсоння. Я зараз поїду в "Принц Уельський", заберу валізу і здам номер.

— Добре, — сказав Морозов. — То побачимося завтра в обід.

— Де?

— У "Принці Уельському".

Равік глянув на нього.

— Так, твоя правда. Я верзу казна-що. А може, й ні. Може, я маю слушність.

— Почекай ще до завтрашнього вечора.

— Добре. Побачу. На добраніч, Борисе.

— На добраніч, Равіку.

Равік проїхав повз "Озіріс" і залишив машину за рогом. Йому було страшно повертатися до своєї кімнати в "Ентернасіоналі". Може, поспати годину або дві тут? Сьогодні понеділок, спокійний день для борделя, подумав він. Швейцара біля входу не видно. Мабуть, нікого з гостей уже немає.

Роланда стояла недалеко від дверей. Звідти їй було видно всю залу. Вона була майже порожня, і через те оркестріон, здавалося, гримів дужче, ніж звичайно.

— Сьогодні, бачу, у вас не дуже завізно? — спитав Равік.

— Нікого немає. Он тільки той зануда ще сидить. Хтивий, як цап, а нагору ніяк не йде. Бувають такі. Кортить, але боїться. Теж німець. Ну, та за вино він заплатив, а ми однаково скоро зачиняємо.

Равік байдуже глянув на столик. Гість сидів до нього спиною. З ним було дві дівчини. Коли він нахилився до однієї з них і взяв у жмені її голі груди, Равік побачив його обличчя. То був Гааке.

Роландин голос долинав до нього, ніби крізь гупання барабана. Равік не розумів, що вона казала. Тільки похопився, що відійшов назад і тепер стояв у дверях, щоб бачити край столика і щоб самого його не було видно.

— Хочеш чарку коньяку? — долинув нарешті крізь барабанний стукіт голос Роланди.

Пронизливий вереск оркестріона. Равік усе ще похитувався, груди йому судомило. Він стискав кулаки, впиваючись нігтями в долоні. Аби тільки Гааке не побачив його тут. І аби Роланда не помітила, що він його знає.

— Ні,— почув він власний голос. — Я сьогодні й так забагато випив. Кажеш, німець? Ти його знаєш?

Роланда здвигнула плечима.

— Не маю уявлення, хто він такий. Вони всі на один копил. Цей начебто ще ніколи не був у нас. А може, все-таки щось вип'єш?

— Ні. Я заглянув тільки на хвилинку. — Він відчув, що Роланда дивиться на нього, і зусиллям волі вдав спокійного. — Просто хотів перепитати, коли твій вечір, — мовив він. — У четвер чи в п'ятницю?

— У четвер, Равіку. Ти ж приїдеш?

— Неодмінно. Забув лише, в який саме день.

— У четвер о шостій.

— Добре. Я не спізнюся. Оце я тільки й хотів дізнатися. А тепер мені треба йти. На добраніч, Роландо.

— На добраніч, Равіку.

Біла ніч зненацька завирувала. Не стало будинків, саме нагромадження каменів, джунглі вікон. Знову війна, патрулі скрадаються вздовж порожніх вулиць. Машина стоїть у сховку, мотор тихо гуде, треба вистежити супротивника.

Застрілити його, коли він вийде? Равік оглянув вулицю. Кілька машин. Жовте світло. Коти… Під одним ліхтарем віддалік хтось стоїть, наче поліцай. Номер на машині, гуркіт пострілу. Роланда щойно розмовляла з ним… Як казав Морозов? Тільки не ризикуй дарма, воно цього не варте.

Портьє біля дверей не було. І жодного таксі. Добре! В понеділок так пізно сюди мало хто їздить. Не встиг Равік подумати про це, як заторохтів "сітроен" і зупинився перед входом. Водій закурив сигарету й голосно позіхнув. Равік відчув, як по шкірі в нього побігли мурашки, але не зрушив з місця.

А може, вилізти й сказати водієві, що в "Озірісі" вже нікого немає? Ні, не можна. Чи відіслати його, заплативши наперед, з якимось дорученням? Наприклад, до Морозова. Равік вирвав з нотатника аркушик, написав на ньому записку, тоді порвав її і написав другу. Хай Морозов не чекає його в "Шехерезаді". Підписався він ім'ям, що перше спало йому на думку.

Раптом водій таксі ввімкнув мотор і рушив з місця. Равік визирнув з машини, але нічого не побачив. Невже Гааке сів туди, поки він писав записку? Він миттю ввімкнув першу швидкість, повернув за ріг і помчав за таксі. Крізь заднє скло не видно було нікого. Але Гааке міг сидіти в кутку. Нарешті він перегнав таксі. В темній кібіні нічого не можна було роздивитися. Він знову відстав, тоді наблизився до таксі майже впритул. Водій обернувся й вилаявсь:

— Гей ти, дурню! Хочеш мене притиснути до тротуару?

— У твоїй машині їде мій приятель.

— П'яна пико! — крикнув той. — Не бачиш, що машина порожня?

Тієї миті Равік і сам помітив, що лічильник таксі не ввімкнений. Він рвучко обернув "тальбо" й помчав назад.

Гааке стояв край тротуару й махав рукою:

— Алло, таксі!

Равік під'їхав до нього й загальмував.

— Таксі? — спитав Гааке.

— Ні.— Равік висунувся з вікна й гукнув — Привіт!

Гааке, прищуливши очі, приглядався до нього.

— Що таке?

— Ми, здається, знайомі,— відповів Равік по-німецькому.

Гааке нахилився ближче, і з його обличчя зник вираз настороженості.

— Боже… пан фон… фон…

— Горн.

— Так! Справді! Пан фон Горн! Ну звичайно! Ото несподіванка! Де ви весь час були?

— У Парижі, а де ж. Сідайте. Я не знав, що ви приїхали.

— Я вам дзвонив кілька разів. Ви перебралися в інший готель?

— Ні. І далі мешкаю в "Принці Уельському". — Равік відчинив дверці.— Сідайте, я вас підвезу. О цій порі не так легко знайти таксі.

Гааке поставив ногу на приступку. Равік відчув його подих. Побачив червоне, розпашіле обличчя.

— "Принц Уельський"! — вигукнув Гааке. — Он воно що! "Принц Уельський"! А я водно дзвонив у готель "Георг П'ятий", хай йому біс. — Він голосно засміявся. — Там вас ніхто не знає. Тепер усе зрозуміло! Звичайно, "Принц Уельський"! Я переплутав. Не взяв із собою старого нотатника. Думав, що й так пам'ятатиму.

Равік не спускав з ока вхід до "Озіріса". Ще якусь хвилину звідти ніхто не з'явиться. Дівчатам треба спершу переодягтися. Та однаково краще якомога швидше затягти Гааке в машину.

— Ви хотіли заскочити сюди? — по-приятельському спитав Гааке.

— Та думав. Але вже запізно.

Гааке гучно зітхнув.

— Правда, голубе. Я вийшов останній. Вони сказали, що закривають.

— Нічого. Однаково там у них нудно. Можна податися кудись-інде. Сідайте!

— А хіба ще десь відчинено?

— Аякже. У справжніх публічних домах тільки тепер і починається життя. А такі, як цей, — лише для туристів.

— Та невже? А я гадав… Цей наче теж непоганий.

— Та що ви! Є багато кращі. А це звичайнісінький бордель.

Равік кілька разів натиснув на педаль газу. Мотор то починав ревіти, то затихав. Равік добре розрахував: Гааке врешті заліз у машину і зручно вмостився на сидінні поряд із ним.

— Я дуже радий, що зустрів вас, — сказав він. — Справді радий.

Равік сягнув рукою понад ним і зачинив дверці.

— Я також радий.

— А все-таки тут цікаво! Повно голих дівчат. І як та поліція дозволяє таке! Мабуть, більшість із них хворі, еге ж?

— Можливо. В таких місцях, звичайно, ніколи немає певності.

Равік рушив з місця.

— А хіба є місця, де можна мати цілковиту певність? — Гааке відкусив кінчик сигари. — Не дуже хочеться вернутись додому з трипером. А з другого боку — живеш на світі лише один раз…

— Так, — погодився Равік і подав Гааке електричну запальничку.

— Куди ми їдемо?

— Може, почнемо з "Maison de rendez-vous"? [16]

— А що це таке?

— Дім, де дами з вищих кіл шукають пригод.

— Як? Справжні дами з вищих кіл?

— Авжеж. Жінки, в яких надто старі чоловіки. Жінки, в яких чоловіки нудні. Жінки, в яких чоловіки заробляють надто мало грошей.

— Але дозвольте… Не можуть же вони так просто… Як вони це влаштовують?

— Жінки приїздять туди на годину або на кілька годин. На коктейль чи на чашку чаю. Декотрих викликають по телефону. Звичайно, це не дім розпусти, як тут на Монмартрі. Я знаю одну чудову віллу, просто в Булонському лісі. У господині такий вигляд і такі манери, що хоч би й герцогині. Все надзвичайно вишукане, пристойне й елегантне.

Равік говорив поволі й спокійно, стримуючи подих. Він сам чув, що збився на тон гіда, та однаково силував себе говорити далі, щоб заспокоїтися. В руках у нього тремтіла кожна жилка, і він міцно стискав кермо машини, щоб угамувати те тремтіння.

— Ви здивуєтесь, коли побачите вже саме приміщення. Всі меблі одного стилю, килими й гобелени старовинні, вина вишукані, обслуговування прекрасне, ну й, звичайно, цілковита певність щодо жінок.

Гааке випустив за спущену шибку хмарку диму й обернувся до Равіка.

— Те, що ви кажете, хоч кого звабить, любий пане фон Горне. Одне тільки хочеться запитати: це ж, мабуть, недешево коштує?

— Уявіть собі, що зовсім дешево.

Гааке вдоволено й трохи збентежено захихотів.

— Залежно, що для кого дешево, а що дорого! Для нас, німців, із нашою дрібкою валюти…

Равік похитав головою.

— Я близько знайомий з господинею вілли, яка мені дечим зобов'язана. Вона прийме нас як почесних гостей. Ви приїдете туди як мій приятель, тому з вас, може, взагалі не візьмуть ніяких грошей. Хіба невеликі чайові — а це буде менше, ніж ви платили в "Озірісі" за пляшку вина.

— Справді?

— Самі побачите.

Гааке вмостився зручніше.

— Чудово! Виходить, мені з біса пощастило. — Він усміхнувся до Равіка на весь рот. — А ви, бачу, великий знавець у цих справах. Мабуть, добру послугу зробили тій господині, що вона така до вас ласкава?

Равік обернувся і глянув йому просто у вічі.

— У тих, хто тримає такі будинки, часом бувають неприємності з владою.