Тріумфальна арка - Сторінка 70

Я тільки страшенно голодний.

— Добре. То ходімо вечеряти. А поки що… — Морозов дістав із холодильника чорний хліб, огірки, масло і маленьку баночку кав'яру. — Перекуси. Кав'яр мені подарував головний кухар "Шехерезади". З великої приязні.

— Не граймо комедії, Борисе, — сказав Равік. — Я зустрів його біля "Озіріса", вбив у Булонському лісі й поховав у Сен-Жермені.

— Тебе хтось бачив?

— Ні. Навіть біля "Озіріса" нікого не було.

— А десь-інде?

— У Булонському лісі якийсь чоловік ішов галявиною. Але вже було по всьому. Він лежав у машині. Той чоловік бачив тільки машину й мене. Я блював коло неї. Нічого особливого, я міг випити зайве, і мене занудило.

— Що ти зробив із його речами?

— Теж закопав. Монограми й етикетки повирізував і спалив разом із паперами. Залишив тільки гроші й квитанцію на речі в камері схову Північного вокзалу. Він уже здав кімнату в готелі й сьогодні вранці мав їхати.

— От чорт, справді пощастило. А слідів крові не лишилося?

— Ні, не лишилося. Крові майже не було. Я вже здав кімнату в "Принці Уельському". Мої речі знов тут. Люди, з якими Гааке мав справи в Парижі, мабуть, подумають, що він поїхав. Якщо забрати з камери схову валізи, то тут не залишиться жодного сліду.

— У Берліні виявлять, що його немає, і пошлють сюди запит.

— Якщо в камері схову не буде валіз, ніхто не знатиме, куди він подівся.

— Знатимуть. Адже він не використав свого місця в спальному вагоні. Ти спалив квиток?

— Так.

— То спали й квитанцію.

— Можна переслати її в багажне відділення на вокзал і попросити, щоб валізи вислали до запитання в Берлін або кудись-інде.

— Вийде те саме. Краще спали. Як будеш хитрувати, то тільки викличеш підозру. А так він просто зник. У Парижі таке буває. Коли почнуть шукати, то, може, їм пощастить дізнатися, де його востаннє бачили. В "Озірісі". Ти заходив туди?

— Так. На хвилинку. Я його бачив, а він мене ні. Потім я чекав на нього надворі. І там нас ніхто не бачив.

— Можуть спитати, хто в той час був у залі. Роланда, мабуть, згадає, що ти заходив.

— Я там часто буваю. Це ще нічого не означає.

— Краще, щоб тебе не допитували. Втікач, без паперів. Роланда знає, де ти мешкаєш?

— Ні. Але знає Веберову адресу. Він їхній офіційний лікар. Зрештою, Роланда скоро кидає там роботу.

— Однаково буде відомо, де вона. — Морозов налив собі чарку. — Я гадаю, що тобі краще на кілька тижнів зникнути.

Равік підвів на нього очі.

— Добре тобі казати, Борисе. А куди?

— Куди-небудь, де можна згубитися серед людей. Поїдь у Канн або в Довіль. Там тепер сезон, і ти легко згубишся. Чи в Антіб. Ти його добре знаєш, і ніхто в тебе не питатиме паспорта. А я завжди можу довідатися від Вебера й Роланди, чи тебе не шукає поліція як свідка.

Равік похитав головою.

— Найкраще махнути на все рукою і жити так, наче нічого не сталося.

— Ні. В цьому випадку ні.

Равік подивився на Морозова.

— Я нікуди не тікатиму. Залишуся тут. Інакше не можу. Як ти цього не розумієш?

Морозов нічого не відповів.

— Найперше спали квитанцію, — нарешті мовив він.

Равік витяг квитанцію з кишені і спалив над мідною попільничкою. Тоді Морозов узяв її і витрусив попіл за вікно.

— От і все. Ти більше нічого не маєш із його речей?

— Маю гроші.

— Покажи.

Він пильно оглянув банкноти. На них не було ніяких знаків.

— Їх легко позбутися. Що ти думаєш із ними зробити?

— Пошлю у фонд утікачів. Анонімно.

— Завтра розміняй їх, а пошлеш аж за два тижні.

— Добре.

Равік сховав гроші до кишені. Складаючи банкноти, він раптом згадав, що вже брав їжу. Він мигцем глянув на свої руки. Які химерні думки лізли йому вранці в голову. Він узяв другу скибку свіжого чорного хліба.

— Де ми повечеряємо?

— Де хочеш.

Морозов недовірливо глянув на нього. Равік усміхнувся. Вперше за цілий день.

— Борисе, — сказав він, — не дивися на мене так, як нянька на хворого, коли боїться, що його розіб'є параліч. Я знищив тварюку, який заслужив у тисячу разів гіршої смерті. У своєму житті я вбив десятки людей, які мені не заподіяли ніякого лиха, й за це мене нагороджували орденами, і вбив їх не в чесному двобої, а нишком, підкравшися ззаду, коли вони нічого поганого не сподівалися. Але це звали війною, і таке вбивство вважали почесним. Сьогодні мене кілька хвилин мучила одна тільки думка: що я не зміг спершу сказати йому все у вічі, а тоді вже вбити. Дуже мені з дурного розуму цього хотілося. Тепер він мертвий і більше нікого не мучитиме. Потім я виспався, і все для мене стало таким далеким, наче я прочитав про нього в газеті.

— Добре, — сказав Морозов і застебнув піджака. — То ходімо. Мені треба чогось випити.

Равік здиповано глянув на нього.

— Тобі?

— Так, мені! — мовив Морозов. На мить він завагався, потім додав — Сьогодні я вперше відчув себе старим.

XXXI

Роландині проводи почалися рівно о шостій. І тривали тільки одну годину. О сьомій "Озіріс" знов почав приймати відвідувачів.

Стіл накрито в бічній залі. Всі повії були одягнені. Більшість — у чорні шовкові сукні. Равік, що завжди бачив їх роздягненими або в тоненьких прозорих сукнях, спершу декотрих навіть не впізнав. Про всяк випадок у великій залі залишилося п'ять чи шість дівчат. Вони мали одягтися о сьомій і також прийти попрощатись з Роландою. Жодна з них не з'явилася б туди у своєму фаховому вбранні. І не з наказу мадам — так захотіли самі дівчата. Равік іншого й не чекав. Він знав, що повії дотримуються етикету суворіше, ніж у вищих колах суспільства.

Дівчата склалися й купили Роланді для її кав'ярні шість плетених крісел. Мадам подарувала їй касовий апарат, а Равік — два столики з мармуровими стільницями. На обіді він був єдиний сторонній і єдиний чоловік.

Обід почався у п'ять хвилин на сьому. Мадам сиділа на чільному місці, праворуч від неї Роланда, ліворуч Равік, далі нова наглядачка, її помічниця, а за ними решта дівчат.

Перекуски були чудові. Страсбурзький паштет із гусячої печінки, домашній пиріг і до нього витримана вишнівка. Перед Равіком поставили пляшку горілки, бо він не зносив вишнівки. Потім подали юшку по-вішівському, якої не посоромився б і найкращий кухар, далі рибу й до неї "мерсо" врожаю 1933 року. Риба була приготована не згірше, ніж у "Максима". Вино було легке й до міри молоде. Після цього принесли тонку молоду спаржу, підсмажені на рожні хрумкі, ніжні курчата й вишуканий салат, що ледь відгонив часником, а до них — "шато сентеміліон". У тому кінці столу, де сиділа мадам, відкоркували пляшку "романе-конті" врожаю 1921 року.

— Дівчата не зможуть оцінити його, — сказала мадам.

Зате Равік оцінив вино. Йому принесли ще одну пляшку, оскільки він відмовився від шампанського й шоколадного крему. До "романе-конті" він разом із мадам їв тягучий брі зі свіжим білим хлібом без масла.

Розмова біля столу провадилась, ніби в пансіоні для дівчат. Плетені крісла були оздоблені бантами. Касовий апарат сяяв. Мармурові столики тьмяно полискували. В залі панував сумовитий настрій. Мадам була в чорному. На ній сяяли діаманти. їх було не дуже багато, тільки брошка й перстень — вишукані, білі камені з блакитним відтінком. Діадеми вона не надягла, хоч і стала графинею. У мадам був добрий смак. Вона любила діаманти. На її думку, рубіни й смарагди могли трапитись і фальшиві, а діаманти завжди були надійні. Вона невимушено розмовляла з Ро-ландою і Равіком. Вона була дуже начитана, провадила розмову легко, цікаво й дотепно, до речі цитуючи Монтеня, Шатобріана й Вольтера. Її розумне, іронічне обличчя огортало сиве волосся з ледь блакитнявим полиском — мадам трохи підфарбовувала його.

О сьомій годині, після кави, дівчата встали, немов слухняні вихованки пансіону, чемно подякували мадам і попрощалися з Роландою. Мадам ще трохи посиділа. Вона пригостила Равіка "арманьяком", якого він зроду не пив. Тим часом прийшли ті дівчата, що чергували в залі, вимиті, підмальовані не так яскраво, як звичайно, всі у вечірніх сукнях. Мадам почекала, поки дівчата сіли й поки їм подали рибу, перемовилася з кожною кількома словами, подякувала, що вони перед цим пожертвували годиною, потім граційно попрощалася.

— Я сподіваюся, Роландо, що ще побачу вас до від'їзду.

— Авжеж, мадам.

— Ви дозволите залишити вам цей "арманьяк"? — звернулася вона до Равіка.

Він подякував їй. Мадам пішла, від голови до ніг світська дама.

Равік узяв пляшку й пересів до Роланди.

— Коли ти від'їздиш? — спитав він.

— Завтра після обіду, о четвертій годині сім хвилин.

— Я прийду попрощатися на вокзал.

— Ні, Равіку, не можна. Сьогодні ввечері прибуде мій наречений. Ми їхатимемо разом. Розумієш? Якщо ти прийдеш, він дуже здивується.

— Розумію.

— Ми вранці ще хочемо дещо купити й устигнути до від'їзду відіслати його. Сьогодні ввечері я перебираюся до готелю "Бельфорд". Там зручно, дешево й чисто.

— Твій наречений теж там зупиниться?

— Певне, що ні,— вражено мовила Роланда. — Ми ж іще не взяли шлюбу.

— Ай справді.

Равік знав, що Роланда не маніриться. Вона дотримувалася міщанської моралі, а чи працювати в пансіоні, чи в борделі, для неї було однаково. Вона сумлінно виконувала свою роботу, а тепер кидала її і поверталася назад у міщанське середовище, цілком пориваючи з тим світом, у якому досі жила. Таких поглядів дотримувалася більшість повій. Багато з них ставали зразковими дружинами. Проституцію вони вважали тяжким фахом, а не розпустою. Це їх рятувало від морального занепаду.

Роланда взяла пляшку з "арманьяком" і знов налила Равікові чарку. Тоді витягла з торбинки папірця.

— Якщо тобі колись треба буде виїхати з Парижа, то ось наша адреса. Приїзди, коли захочеш.

Равік перебіг очима адресу.

— Там двоє прізвищ, — мовила вона. — Перші два тижні я ще буду на своєму. А тоді візьму прізвище нареченого.

— Дякую, Роландо, — сказав Равік і сховав папірця. — Поки що я не маю наміру покидати Париж. А крім того, твій наречений напевне був би дуже здивований, якби я раптом звалився на вашу голову.

— Це ти кажеш тому, що я попросила тебе не приходити на вокзал? Але ж це зовсім інша річ. Я даю тобі адресу на той випадок, якби тобі треба було швидко виїхати з Парижа. Тільки для того.

Равік глянув на неї.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Равіку, — мовила вона, — ти втікач. А втікачам інколи буває скрутно. Добре знати наперед таке місце, де можна якийсь час пожити, не боячись поліції.

— Звідки ти знаєш, що я втікач?

— Знаю, тільки нікому не кажу.