Троє в одному човні (Як не рахувати собаки) - Сторінка 21

Але, вже привстаючи, щоб злізти з коня, він окидає швидким поглядом своїх французьких найманців, які вишикувались позаду, і грізні шеренги баронівських вояків, що оточили його зокола.

А може ще не пізно? Один потужний несподіваний удар вершникові збоку, заклик до французьких вояків, відчайдушна атака на розгублені шеренги, що стоять поперед нього, — і всі ці бунтівні барони пошкодують про той день, коли вони насмілилися втрутитись у його плани! Вправною рукою можна переламати гру навіть у такий момент. Був би тут зараз Ричард![18] Він би вирвав із рук чашу свободи, яку Англія піднесла до своїх уст, і ще сотню років не дізналася б, яка вона на смак, ця свобода.

Але перед суворим виглядом англійських вояків серце короля Іоанна відступає, він знову береться за вуздечку, злазить з коня і сідає у перший човен. Барони, тримаючись своїми вкритими латами руками за руків'я мечів, ідуть за ним. Віддають наказ вирушати.

Яскраво прикрашені човни повільно відпливають від берега в Ранніміді. Повільно проти швидкої течії вони прокладають собі шлях і, з глухим звуком вдаряючись, пристають до берега невеличкого острова, який віднині буде носити назву острова Великої Хартії. Король Іоанн сходить на берег, і ми, затаївши подих, мовчки чекаємо. І ось повітря здригається від гучного крику: на наших очах міцно закладено великий наріжний камінь англійського храму свободи.

РОЗДІЛ XII

Генрі VIII і Анна Болейн. Незручності проживання в одному будинку з парою закоханих. Час випробувань для англійського народу. Нічні пошуки краси. Безпритульні і бездомні. Гарріс готується померти. З'являється ангел. Раптовий напад веселощів у Гарріса. Легка вечеря. Сніданок. Дорога гірчиця. Жахлива битва. Мейденхед. Ми йдемо під вітрилом. Троє рибалок. Ми прокляті.

Я сидів на березі, малюючи в уяві всі ці сцени, коли Джордж сказав, що якщо я вже достатньо відпочив, то чи не хотів би я допомогти йому помити посуд. Це повернуло мене від днів славетного минулого до прозаїчного сьогодення з усіма його незгодами та гріховністю.

Я спустився у човен і за допомогою дерев'яної палички та жмутка трави вичистив сковорідку, а потім витер її Джорджевою мокрою сорочкою.

Ми пішли на острів Великої Хартії і поглянули на камінь, який стояв там у будинку і на якому, як кажуть, було підписано визначну хартію. Чи була вона підписана саме тут чи, на іншому березі, біля Ранніміда, як стверджують інші, невідомо. Хоча я більше схильний до відомої серед людей версії з островом. Поза всяким сумнівом, якби я був одним із тогочасних баронів, я всіляко намагався би переконати своїх товаришів у тому, що такого верткого клієнта, як король Іоанн, слід доправити саме на острів, де в нього було б значно менше можливостей влаштувати якийсь сюрприз чи знову щось викинути.

Біля Енкервік-Хаус, що неподалік від мису Пікніків, є руїни старого монастиря. Кажуть, що біля цього монастиря Генрих VIII зустрічався з Анною Болейн[19]. Він також часто зустрічався з нею і біля замку Хевер у Кенті, і десь поблизу Сент-Олбенс. У ті дні англійцям, напевно, важко було віднайти якийсь клаптик землі, де б не побувала ця молода легковажна парочка.

Чи доводилось вам коли-небудь жити в будинку, в якому є закохана парочка? Витримати це надзвичайно важко. Ви вирішуєте піти посидіти у вітальні і вирушаєте туди. Щойно ви відчиняєте двері, як одразу чуєте якийсь галас, ніби хтось щось раптом згадав. Ви заходите і бачите, що Емілі стоїть біля вікна і з цікавістю спостерігає за протилежним боком вулиці, а в іншому кінці кімнати ваш приятель Джон Едвард з головою поринув у розглядання фотографій чиїхось родичів.

— О! — говорите ви, зупинившись у дверях. — Я не знав, що тут хтось є.

— Та невже? — холодно промовляє Емілі. Своїм тоном вона дає вам зрозуміти, що не вірить вам.

Якусь мить ви вагаєтесь, а потім кажете:

— Тут дуже темно. Чому ви не запалите газ?

Джон Едвард здивовано каже, що він цього не помітив, а Емілі говорить, що її татусеві не до вподоби, коли в обідню пору запалюють газ.

Ви розповідаєте їм одну-дві новини і висловлюєте свої думки та погляди на ірландське питання. Але, схоже, їм це не цікаво. Хай би що ви розповідали, вони відповідають лише щось на зразок: "О-о!", "Та невже?", "Насправді?", "Так" і "Це неможливо!". Після десяти хвилин такої розмови ви прямуєте до дверей і вислизаєте з кімнати. Ви дещо здивовані тим, що двері за вашою спиною одразу ж закриваються і замикаються без будь-якої вашої участі.

Півгодини потому ви вирішуєте піти попихкати люлькою в оранжереї. Єдине крісло, яке там є, зайняте Емілією, а Джон Едвард, якщо він довіряє своєму одягові, сидить на підлозі. Вони ні про що не розмовляють, але з погляду, який вони вам подарували, можна зрозуміти все, що може бути сказане в цивілізованому товаристві. Ви одразу ж розвертаєтесь і швиденько зачиняєте за собою двері.

Тепер ви вже побоюєтеся навіть поткнутися у будь-яку з кімнат будинку. Тож прогулявшись кілька разів угору-вниз по сходах, ви йдете до себе в спальню і сидите там. Зрештою вам це набридає, ви надягаєте капелюха і йдете до саду. Спускаєтеся стежкою і, коли проходите повз альтанку, вирішуєте зазирнути туди. Але там у кутку сидять тих двоє ідіотів. Вони помічають вас і, як зрозуміло з їхнього вигляду, думають, що з якихось нехороших міркувань ви за ними стежите.

— Ні, щоб відвести собі якусь окрему кімнату для цього і не змушувати інших на все це дивитися… — бурчите ви, прямуєте до будинку, хапаєте парасольку і забираєтесь геть.

Щось подібне, напевно, було й тоді, коли той безрозсудний Генрих VIII упадав за своєю маленькою Анною. Несподівано наштовхнувшись на них, коли вони при місячному сяйві блукали довкола Віндзора та Рейсбері, мешканці Бекінгемшира, напевно, вигукували: "О-о! Це ви!", Генрих, червоніючи, відповідав: "Так, я прибув, щоб зустрітись з однією людиною". А Анна, напевно, казала: "О-о! Я така рада бачити вас! Як цікаво! Я щойно зустріла містера Генриха VIII, і він іде в той самий бік, що і я".

Ті люди йшли і, напевно, говорили поміж собою: "Забираймося звідси, нехай вони собі тут воркочуть і муркочуть. Їдемо до Кента".

Вони вирушали до Кента. І перше, що вони бачили в Кенті, були Генрих і Анна, які прогулювались біля замку Хевер.

— Та що за напасть! — казали вони. — Ходімо звідси. Мені це вже починає набридати. Йдемо до Сент-Олбенса. Сент-Олбенс — тихе гарне містечко.

Коли вони прибувають до Сент-Олбенса, там вони знову ж таки бачать ту парочку, яка цілується під стінами абатства. Після того ті люди йшли геть і, напевно, ставали піратами, доки не закінчувались усі весільні процедури.

Відрізок річки від мису Пікніків до Віндзорського шлюзу зачаровує своєю красою. Тіниста дорога, вздовж якої то тут, то там красуються охайні будиночки, звивається понад берегом до самого готелю "Ауслейські дзвони". Як і більшість прибережних готелів, цей готель стоїть у дуже мальовничому місці, і там, як каже Гарріс — а в цих питаннях Гаррісові можна довіряти, — завжди можна випити кухоль відмінного елю. Старий Віндзор — по-своєму відоме місце. Тут був палац Едварда Сповідника[20], саме тут судді тих часів довели причетність великого графа Іодвіна до смерті брата короля. Ерл Іодвін відламав шматок хліба і, тримаючи його в руці, сказав:

— Якщо я винен, то нехай я удавлюсь цим хлібом.

Він поклав хліб у рот і спробував проковтнути його, але вдавився і помер.

За Старим Віндзором річка не така мальовнича, і лише біля самого Бовені вона знову набуває своєї краси. Ми з Джорджем тягнули човна повз Хоум-парку, який простягається по правому берегу від моста Альберта до моста Вікторії. Коли ми проходили біля Детчета, Джордж запитав мене, чи пам'ятаю я нашу першу подорож річкою, як ми висадились біля Детчета о десятій годині ввечері і як нам хотілося спати.

Я казав, що, безперечно, я її пам'ятаю, і що таке не скоро забувається.

У суботу напередодні серпневих канікул ми були втрьох, так само, як і тепер. До Детчета ми підійшли втомленими і дуже хотіли їсти. Узявши кошик, дві валізи, покривала, плащі та інші всякі речі, ми пішли, щоб поглянути, де можна зупинитися. Ми підійшли до невеличкого гарненького готелю. Весь його ґанок був обвитий клематісом та плющем. А от жимолості там не було. Я не знаю чому, але мені вкрай хотілося, щоб була жимолость, тому я сказав:

— Ні, не будемо тут зупинятися. Пройдімо трохи далі, може, десь є готель із жимолостю.

Ми пішли далі і прийшли до іншого готелю. Це також був гарний готель, і з одного боку все було обплетене жимолостю. Але Гаррісові не сподобався вигляд чоловіка, який стояв, обіпершись об вхідні двері. Він сказав, що той чоловік зовсім не схожий на хорошу людину, і, крім того, на ногах у нього потворні черевики. І ми знову пішли далі. Ми пройшли чималу відстань, але на своєму шляху більше не натрапили на жоден готель. Потім ми зустріли якогось чоловіка і запитали в нього, як пройти до якого-небудь із них.

— Але ж вони залишились у вас позаду, — сказав він. — Повертайте і йдіть назад. Там буде готель "Олень".

— Ми там були, — відповіли ми, — нам там не сподобалось: там немає жимолості.

— Ну, тоді, — продовжував чоловік, — якраз навпроти є "Панська садиба". Туди не заходили?

Гарріс відповів, що ми не захотіли там зупинятися через те, що нам не сподобався вигляд чоловіка, який стояв біля дверей, а, крім того, Гаррісові ще й не сподобалися колір його волосся і черевики.

— Тоді я навіть не знаю, що вам порадити, панове, — сказав наш перехожий. — Крім цих двох тут більше немає готелів.

— Що, взагалі? — вигукнув Гарріс.

— Жодного, — відповів чоловік.

— Що ж нам, в дідька, робити? — закричав Гарріс.

Тут обізвався Джордж. Він сказав, що коли ми з Гаррісом хочемо, то можемо збудувати собі такий готель, який нам до вподоби, і найняти відповідну прислугу. Що ж до нього, то він повертається в "Олень".

Досягти в чомусь ідеалу ніколи не вдавалось навіть найсвітлішим головам. Усвідомлюючи нікчемність земних бажань, ми з Гаррісом зітхнули і пішли слідом за Джорджем.

Ми принесли наші статки до "Оленя" і склали їх у холі.

Підійшов господар і привітався:

— Добрий вечір, джентльмени.

— О-о, добрий вечір, — відповів Джордж, — нам, будь ласка, три ліжка.

— Мені дуже шкода, сер — сказав господар, — але, боюсь, із цим я не зможу вам зарадити.

— Пусте, — сказав Джордж, — може бути і два. — Двоє з нас можуть спати на одному ліжку, хіба ні? — продовжував він, повертаючись до мене з Гаррісом.

— Так, звичайно, — відповів Гарріс.