Троє в одному човні (Як не рахувати собаки) - Сторінка 31

Коли ми наблизились, Джордж нахилився до нього і вхопив його. Тієї ж миті він з криком відсахнувся, сполотнівши від переляку.

Це було тіло мертвої жінки. Воно легко колихалося на воді, а обличчя її було миловидним і сповненим спокою. Не можна сказати, що воно красиве: воно передчасно постаріло, схудло і витяглося. Та попри те що на нього лягли сліди нужденності і бідності, воно було добрим і привабливим. На ньому застиг вираз повного спокою, який інколи можна спостерігати на обличчі хворого, коли нарешті його полишає біль.

На наше щастя — оскільки в нас не було жодного бажання застрягнути у місцевих судах та у слідчих — якісь люди на березі також помітили тіло і взяли на себе всі турботи щодо подальшої його долі.

Про історію тієї жінки ми дізналися пізніше. Як і слід було чекати, це була стара, доволі звична історія. Вона покохала, але її обманули, а може вона сама помилилася. Так чи інакше, вона згрішила — таке інколи трапляється з нами. Це, звичайно, вразило її родину, друзів, і, охоплені обуренням, вони зачинили перед нею всі двері.

Залишена наодинці у цій боротьбі зі світом, із соромом, який важким каменем впав їй на плечі, вона опускалась усе нижче і нижче. Деякий час вона жила на дванадцять шилінгів на тиждень, які заробляла своєю дванадцятигодинною важкою працею. Шість шилінгів вона витрачала на дитину, а на решту намагалася втримати душу у своєму тілі.

Скріпити воєдино тіло і душу шістьма шилінгами на тиждень не дуже то й вдається. При такому ненадійному зв'язку вони щоразу намагаються розпрощатися одне з одним. І, схоже, одного дня вона у всій виразності побачила біль і безвихідь свого існування, а гірке передчуття подальших насміхань довело її до відчаю. Вона востаннє спробувала звернутися по допомогу до своїх друзів, але за холодною стіною своєї добропорядності вони не почули голосу заблукалої вигнанниці. Тоді вона пішла до своєї дитинки, взяла її на руки і поцілувала. Відчуття невимовної туги і тупого болю переповнювали її, але вона жодною рисою не виказала того, що коїлось у неї в душі. Вона поклала у руку дитинці пакуночок цукерок за один пенні і пішла. На останні кілька шилінгів, що залишились у неї, купила квиток і вирушила до Горинга.

Напевно, всі її найгіркіші спогади були пов'язані з лісистими околицями та яскравими зеленими лугами, що простягалися довкола Горинга. Дивно, але жінки чомусь завжди хапаються за ніж, який їх ранить. А може, з-поміж прикрих спогадів у її пам'яті зринали і осяяні сонцем солодкі миті, які вона провела тут у густій тіні велетенських дерев, що до самої землі опустили своє гілля.

Увесь день вона блукала лісом, що простягся вздовж річки, а потім, коли настав вечір і сірі сутінки розкинули над водою свої темні покривала, вона простягла свої руки до мовчазної річки. Стара річка, якій відомі були всі її печалі й радощі, обійняла її своїми ніжними руками, пригорнула до своїх грудей і втамувала біль.

Ось так згрішила вона у всьому: і в житті, і в смерті. Поможи їй, Боже! І всім решта грішникам, якщо такі ще є.

Горинг на лівому березі, а Стритлі — на правому — місця, що зачаровують своєю красою, і ваблять, аби залишитись там на кілька днів. Околиці Пенгбурна так і спонукають до катання під вітрилом у сонячний день чи до греблі під місяцем. А які мальовничі навколишні краєвиди! Того дня ми хотіли було гребти до Воллінгфорда, але привітне усміхнене обличчя річки спокусило нас затриматись тут. Ми залишили човен біля мосту, вирушили до Стритлі і, на превелике задоволення Монморенсі, пішли снідати до "Буйвола".

Кажуть, що колись схили, які височать обабіч річки, були єдиною горою, яка стояла на шляху Темзи. Тут, трохи вище від Горинга, вона і закінчувалась, утворюючи величезне озеро. Я не можу ні стверджувати цього, ані заперечувати. Я просто кажу те, що чув.

Стритлі — дуже старовинне місто. Як і більшість усіх прибережних міст і сіл, воно бере свій початок ще за часів бритів і саксів. Якщо вам доводиться вибирати, де зупинитися, то Горинг не такий привабливий, як Стритлі. Водночас він досить гарний. Та й залізниця там близенько (на випадок, якщо ви вирішите тихенько з'їхати, щоб не оплачувати рахунок за готель).

РОЗДІЛ XVII

Прання. Риба і рибалки. Про мистецтво ловити рибу вудкою. Чесний рибалка. Одна історія про рибу.

У Стритлі ми були два дні, і там нам нарешті випрали одяг. Ми було намагалися випрати його самотужки в річці, під керівництвом Джорджа, але нічого в нас із того не вийшло. Хоча сказати, що нічого не вийшло, — це не сказати нічого, тому що після того прання наш одяг став виглядати значно гірше, ніж до нього. Правду кажучи, до прання наш одяг був надзвичайно брудним, але все ж таки його можна було носити. Коли ж ми його попрали в річці, не помилюся, коли скажу, що після того річка стала значно чистішою. Під час того прання ми зібрали на свій одяг весь бруд, який був у річці між Редингом та Хенлі.

Праля в Стритлі сказала, що вона вважає своїм обов'язком взяти з нас за те прання втричі дорожче від звичайної ціни. Вона сказала, що це більше було схоже не на прання, а на викопування нашого одягу із купи бруду.

Ми повністю все заплатили, не промовивши і слова.

Околиці Стритлі і Горинга славляться рибальством.

Тут можна по-справжньому насолодитися риболовлею. Ніде не водиться стільки щуки, плотви, яльця, піскаря та вугра, як тут. Тут можна цілий день просидіти з вудкою.

Дехто так і робить. Однак зловити їм нічого не вдається. Я не знаю жодної людини, котра б що-небудь у Темзі впіймала, окрім хіба що якогось малька чи дохлого кота. Але ж це до риболовлі не має жодного стосунку! У місцевому путівнику рибалки немає ані слова про те, що тут можна щось упіймати. Все, що в ньому написано, — це те, що тут "чудове місце для риболовлі". Судячи з того, що мені довелось тут спостерігати, я цілком згоден із таким твердженням.

У світі немає більше жодного такого місця, де б у вас було стільки можливостей для риболовлі або де б ви могли стільки часу їй присвятити. Деякі рибалки приїжджають сюди лише на один день, інші ж залишаються рибалити тут упродовж місяця. Якщо у вас є бажання, ви можете тут залишитись рибалити і на цілий рік — в будь-якому разі це нічого не змінить.

У "Путівнику рибалки на Темзі" написано, що "тут також водяться щуки та окуні", але і тут путівник помиляється. Напевно, щуки й окуні тут дійсно-таки водяться. І я переконаний, що саме так воно і є. Прогулюючись берегом, можна побачити їх цілі зграї: вони підпливають, вистромлюють із води голови і завмирають із роззявленими ротами, чекаючи, коли ви кинете їм шматок печива. А коли ви купаєтесь, вони снують довкола вас, заважаючи пливти і набридаючи вам. Але щоб зловити їх на гачок зі шматком хробака на ньому чи на щось подібне — цього не трапляється.

Особисто я — не дуже хороший рибалка. Був час, коли я цій справі приділяв досить-таки багато уваги, і, як мені здавалося, цілком успішно. Але бувалі рибалки сказали, що справжнього рибалки з мене ніколи не вийде, і порадили все це полишити. Вони казали, що я досить вправно закидаю і що кмітливості мені також не позичати, та й лінощів від природи достатньо. Та вони переконані, що рибалки з мене не буде. У мене недостатньо уяви.

Мені казали, що з мене міг би вийти поет, що я міг би писати бульварні романи, чи бути якимось репортером, словом, щось на зразок того, і, можливо, досить-таки непоганим. Та щоб зайняти своє місце серед рибалок Темзи, потрібно значно більше уяви і вигадки, ніж їх було у мене.

Деякі люди думають, що аби вважатися хорошим рибалкою, достатньо з легкістю, не кліпнувши оком, розповідати різні побрехеньки. Але вони помиляються. Сама по собі пуста вигадка нічого не варта. На це здатен будь-який новачок. Досвідченого рибалку можна розпізнати по найдрібніших подробицях, ретельно, я б сказав, педантично продуманих тонкощах, які додають історії правдивості та переконливості.

Не становить жодних зусиль прийти і сказати: "Вчора увечері я зловив п'ятнадцять дюжин окунів", або "Минулого понеділка я витяг піскаря на вісімнадцять фунтів, і завдовжки в три фути". Для цього не потрібно ні вміння, ні майстерності. Це можна назвати простою зухвалістю, не більше.

Ні, справжній рибалка не дозволить собі так відверто брехати. Його метод — це ціла наука.

Він спокійно заходить з картузом на голові, вмощується у найзручніше крісло, запалює люльку і попихкує собі, не промовляючи жодного слова. Деякий час він дає новачкам можливість повихвалятися, а потім, скориставшись паузою, виймає з рота люльку, вистукує об решітку каміну попіл і промовляє:

— А я у вівторок увечері витяг таке, що й розповідати не хочеться.

— Чому? — питають усі.

— Та тому що мені все одно ніхто не повірить, — спокійно відповідає він без жодного жалю в голосі. Він знову набиває люльку і просить принести йому три порції холодного шотландського віскі.

Після цього настає пауза. Жоден із присутніх не почувається досить упевнено, аби заперечувати старому джентльменові. Тож йому доводиться продовжувати самому, не очікуючи додаткових вмовлянь.

— Ні, — протяжливо продовжує він. — Я й сам не повірив би, коли б почув це від когось іншого, але, попри все, це — факт. Я просидів з вудкою увесь день і не зловив буквально нічого, якщо не рахувати кількох десятків плотичок та штук зо двадцять щук. Бачачи, що справа не йде, я вже було хотів збиратися, коли раптом щось різко смикнуло за вудку. Я подумав, що знову якийсь дріб'язок, і підійшов, щоб витягти вудку і поглянути, що там. Не піднятись мені з цього місця, але рухнути вудкою я не зміг. Півгодини, уявіть собі, панове, цілих півгодини я тягався з тою рибиною, поки витяг її на берег! Щоразу я думав, що волосінь от-от лусне! Зрештою, я таки витягнув її, і що ви думаєте, це було? Осетер! Сорокафунтовий осетер! На вудку, панове! От так, дивуватися справді є чому. Добродію, мені, будь ласка, ще три віскі.

Потім він починає розповідати про те, як були вражені всі, хто це бачив, що сказала дружина, коли він прийшов додому, і що про все це думає Джо Баґлз.

Одного разу я запитав у власника прирічкового готелю, чи не набридає йому слухати всі ці байки старих рибалок. На це він мені відповів:

— Та ні, тепер уже ні.