Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді") - Сторінка 11

Виходець із великої буржуазії, він на загальний подив заснував власним коштом ліву газету, яка справді була лівою, наскільки це було можливо за тих непевних часів. Та все ж у нього залишилася владна диктаторська вдача, і в газеті всі знали, що він, хоч і засуджує будь-які привілеї, сам уже кілька років домагається, щоб ради нього було відновлено титул графа де Фермова, що зник за Карла X. Жіль сидів у кабінеті Фермона разом із Жаном і намагався з цікавістю слухати дуже серйозні міркування про відповідальність, яка ляже на нього в майбутньому.

— ...само собою зрозуміло, що вам доведеться відмовитись від своїх пригод,— сказав Фермой.— Я не бажаю розшукувати вас у Сен-Тропезі, коли Америка і В'єтнам підпишуть мир. Я знаю, що ви дуже молодпй для цієї посади, тим більше вам треба як слід узятись до справи. Між іншим, вп знаєте, що якби не скандал з Гарньє, на цю посаду призначили б його.

І Жіль нашорошив вуха. Він глянув на Жана, який зні-чено похитував головою.

— Я не в курсі подій,— сказав Жіль.— Справді, Гарньє вже давно працює у цьому відділі, він добре набив руку...

— У Гарньє серйозні неприємності. Він тепер на обліку в поліції через якогось хлопчика.

— Але ж це зовсім не стосується справи,— заявив Жіль. Він був обурений, лютий. Жан заспокійливо глянув на

нього. Але Жілю вже несила було зупинитись.

— Наскільки я розумію, я дістаю цю посаду тільки тому, що в мене інші смаки?

Фермой пильно, крижаним поглядом подивився на нього.

— Не у вас, а в мене. Я не хочу тримати па такій відповідальній посаді людину, яку можуть шантажувати. Ви станете до роботи у вересні.

У кабінеті Жана Жіль дав волю своєму обуренню. Під байдужим поглядом Жана він, розмахуючи руками, ходив з кутка в куток.

— Я не можу погодитися на цю посаду, вона ніби вкра-, дена. Що означає вся та історія? Ви бачили таких пуритан? Та хто в наш час може когось шантажувати через якісь його звички? Ні, я по можу погодитися... А що ти мені скажеш на це? Ти ж мені міг розповісти все! Я і справді зовсім забув про Гарньє.

|я — Ти забув і про Гарньє, і про Елоїзу, й про мене,— миролюбно промовив Жан.—А втім, не журися, якщо ти відмовишся, знайдуть когось іншого. Наприклад твого дру-!фа. Тома.

— Та чхати мені, буде це Тома чи хтось інший. Я не можу вчинити такого паскудства Гарньє. Він подобається мені і не менш компетентний, ніж я.

Він курив сигарету за сигаретою, бігав весь час по кімнаті. Нарешті Жан зупинив його:

|> — Сядь. А то у мене вже голова наморочиться. Я розмовляв з Гарньє. Він вважає, що ти найбільше підходиш для цієї посади. І щодо себе він не має ніяких ілюзій. Піди & ним порозмовляй.

і$ 3—380

101

— Як усе просто! — пробурчав Жіль.— Як усе неймовірно просто!

Він стомлено опустився в крісло. Жан усміхнувся:

— Ти образився, що тебе взяли не лише за твій видатний розум?

— Нічого ти не розумієш,— промовив Жіль.— Тут кричуща несправедливість, а мепі не подобається користуватися нею.

Та водночас він і справді відчував невиразну образу. Образу й огиду. Йому хотілося послати під три чорти Париж з усіма його інтригами, його порядками, його лицемірством. Хотілося повернутись на село до віталень Ліможа, тихих, недовговічних і голубих, як очі його зятя. Треба негайно подзвонити Наталі й порадитися з нею. Вона підкаже. У неї є якась непідкупність і природна чистота. А він якраз цього і потребує.

— Піду подзвоню,— песамохіть прошепотів він.

— Кому?

Пряме запитання Жана здивувало його. Як правило, Жан був утіленням делікатності.

— Чому ти мене нптаєш про це?

— Просто цікаво. Ти їхав з Парижа, як каторжанин з кайданами нестерпного існування на ногах, а повернувшись, весь час витаєш у небесах. Хотілося б знати, хто це так вплинув на тебе?

— Ти помиляєшся! — перелякано вигукнув Жіль.— Я зовсім не закоханий у неї,— наївно додав він,— я ледве зиайомпй з нею, вона чарівна жінка — оце й усе.

Жан засміявся:

— Оце й усе. Та коли я пропоную тобі посаду, про яку тн мріяв усе життя, ти виїздиш лише наступного дня. Зустріч з Елоїзою тобі немпла. Ти при ній викручуєшся, щоб подзвонити тій жінці відразу після приїзду. І прп найменших труднощах хочеш попросити у неї поради. Оце й усе. Та не дивися на мене, ніби я ношу тірольський ковпак, у тебе самого такий дурний вигляд, аж страшно глянути.

— Ну, це вже занадто,— вибухнув Жіль. (Він навіть ваїкався від люті, бажаючи переконати Жана і самого себе).— Кажу тобі, що вона мені подобається, от і все. Невже ти знаєш тепер мої почуття краще за мене?

— Не тепер, а п'ятнадцять років,— сказав Жан.— Ходімо вип'ємо по склянці, і ти мені хоч трохи розкажеш про неї.

Вони зайшли в "Шлюп", сіли на терасі. Стояла чудова погода, сонце лагідно гріло їхні обличчя, і Жіль, поступившись Жанові, почав скупо і стисло розповідати про свій провінційний роман. На його подив, йому було дуже важко внести в свою розповідь ту нотку цинізму чи іронії, яка переконала б Жана в його щирості — чп скоріше в його нещирості. Але Жіль усе ж таки намагався все подати як незначну пригоду. Жан із сонним виглядом курив люльку.

— Якщо це так, то чому ти повертаєшся? — спитав він.— Поїдь з Елоїзою на південь, як завжди.

— Про це не може бути й мови,—у відчаї сказав Жіль.— Все ж таки ця жінка мене цікавить! Психологічно...

— Ти мені розповідаєш про неї вже сорок п'ять хвилин,— зауважпв Жан.— Рівно сорок п'ять за моїм годинником. І, незважаючи на спеку і палкість твоєї промови, ти й досі навіть не доторкнувся до пива. Бідна Елоїза. І бідний Франсуа. Так, чоловік. Тепер я знаю навіть його ім'я.

Жіль сторопіло подивився на нього. На секунду у нього пішла обертом голова, здавалося, у ньому щось піднімається і переповнює його теплом, жахом і полегкістю водночас; він простяг руку, взяв свою склянку й церемонно підніс до губів. Потім із заплющеними очима закинув назад голову, тепле пиво полилося в рот, у горло, і в нього було так£ враження, ніби він міг би пити це питво літрами і що він і надалі буде з такою самою насолодою тамуватп спрагу. Він поставив склянку.

; — Ти маєш рацію,— сказав він.— Я напевно її люблю. [ — Все ж таки я тобі корисний, як бачпш,— без тіні Усмішки підсумував Жан.

Розділ Ш

День він провів, як уві сні. Він помирав від бажання ПОДЗВОНИТИ Наталі й урочисто оголосити їй про своє кохання. І водночас йому хотілося подати це їй як несподіванку, як чудовий негаданий подарунок, хотілося побачити її обличчя, коли він їй скаже це. Хоч би витримати ще кілька днів, хоч би дочекатися тієї хвилини, коли вона приїде зустріти його на вокзалі... Як тільки вони виїдуть за місто, віп велить їй зупинити машину, візьме долонями її обличчя і скаже: "Ти знаєш, я нестямно кохаю тебе". І на думку про те, яка вона буде щаслива, він відчував гордість і ніжність, почував себе щедрим, як східний султан. В пориві великодушності він зайшов у ювелірний магазин, купив на останні гроші смішну дешеву дрібничку, від чого ще більше розчулився, і з трепетним серцем подзвонив їй о п'ятій, як домовлялися, з маленької кав'ярпі поблизу свого дому.

Вона зразу ж узяла трубку, але голос у неї був сухий, майже байдужий, що спочатку здивувало, а потім образило його. Він зразу ж подумав: "Що ж, це цілком нормально". Віп знав, що в коханні завжди хтось один примушує страждати другого, і лише інколи, дуже рідко, ролі міняються. Але щоб так швидко, ледве зізнавшись самому собі, що кохає її, хоч вона ще й сама про це не знає, страждати через неї? Це здалось йому раптом несправедливим і водночас завдало йому болю, але якраз через цей біль віп переконався, що справді кохає її.

— Що там сталося? — запитав він веселим голосом.

— Сталося те, що у нас неймовірна спека, з самого ранку не стихає жахлива гроза, і що... я страшенно боюся грози. Не смійся,— зразу ж додала вона,— я нічого не можу з собою вдіяти.

Але Жіль сміявся: у нього зразу ж відлягло від серця, і водночас він був здивований. Вперше вона виявила дитячу беззахисність. Досі її вчинки — її поривчастість, необережність, цілковита зневага умовностей — здавалися йому притаманними скоріш УШОСТІ, ніж лякливій дитині, що виросла у буржуазному оредовищі.

— А я купив тобі подарунок,— сказав він.

— Як це мило... послухай, Жіль, я покладу трубку. Це дуже небезпечно — користуватися електричними приладами під час грози. Подзвони мені завтра.

— Але в телефоні немає ніякої електрики,— сказав він.— Це...

— Я благаю тебе,— почувся різкий, спотворений страхом голос.— Цілую тебе.

Вона поклала трубку, а він стояв розгублений з телефонною трубкою в руці і намагався всміхатися. Намагався думати, що як тільки зніметься нова гроза в Ліможі, він триматиме її у своїх обіймах, і тоді побачимо, що буде дужче — страх чи насолода. Але йому стало сумно, він відчув себе покинутим; на вулиці світило сонце, і його подарунок здавався йому скоріш безглуздим, ніж зворушливим. Йому хотілося негайно побачити її. Звичайно, є літаки внутрішніх ліній, славнозвісних внутрішніх ліній, і в крайньому разі він зможе взяти квиток на літак, якщо не витримуватиме без неї. Він подзвонив у Орлі — до завтрашнього дня літаків не буде; поїзд уяїе пішов; свою "сімку" він продав і вже розтринькав усі гроші. На завтра він мав побачення із керівництвом газети, щоб з'ясувати, яку матиме ставку, а крім того, він ще мусить поговорити з Елоїзою, і взагалі його життя — справжнє пекло. А втім, цього треба було чекати — він почував себе надто щасливим цілий день. І думка, що він докотився до того, що за все мусить платити, сповнила його відразу до самого себе. Ні, він ще не видужав! Він тепер но-ідвійно хворий, бо пригнічений і в цілковитій залежності від жінки, яку ледве знає. Від майже незнайомої жінки, [яка освідчилася йому в коханні, але через якусь нікчемну грозу не схотіла розмовляти з ннм по телефону. Він переживав свою кривду під добродушним поглядом хазяйки кав'ярні і, відчувши нарешті на собі той погляд, силувано всміхнувся.

— Чудова погода,— сказав він.

— Тільки дуже парко,— люб'язно відповіла жінка.— Напевне, буде гроза.

Він швидко перепитав:

— А ви, ви не боїтеся грози? Жінка засміялася:

— Грози, кажете. Ви що, смієтеся? Ми боїмося податків, а не грози.

Вона вже хотіла була розвивати далі що тему, але, побачивши, як Жіль змінився на виду, маючи інстинктивну доброту і ту непогрішиму інтуїцію, якою нерідко наділені хазяйки кав'ярень, що звикли з першого погляду розпізнавати і самотніх, і щасливих, і занепалих духом людей, додала:

— Але ви знаєте, моя племінниця, що живе у Морва-пі,— а грози там просто жахливі,— так і не змогла до них звикнути.