Туманний Горн

Рей БРЕДБЕРІ

ТУМАННИЙ ГОРН

Оповідання

Там, в холодних водах, далеко від землі, ми щоночі чекали, коли прийде туман. Він приповзав, і ми змащували мідні деталі механізмів, вмикали ліхтар на вершині кам'яної башти. Два птаха в сірому небі, МакДанн і я, слали промінь: червоний, білий, потім знову червоний на пошуки самотніх кораблів. А як вони не побачать наших вогнів, не біда, завжди є наш голос, величний глибокий рев Туманного Горна. Він продирався крізь клапті туману, і перелякані чайки здіймалися геть, наче підкинуті карти, а хвилі піднімалися і шипіли…

— Тут самотньо, але ж ти до цього вже звик, правда? — спитав мене МакДанн.

— Так, — відповів я. — Слава Богу, ти гарний співрозмовник.

— Що ж, завтра твоя черга їхати на континент, — сказав він. — Танцювати з дівчатами та пити джин.

— Скажи, МакДанне, про що ти думаєш, коли я залишаю тебе тут одного?

— Про таємниці моря, — МакДанн запалив люльку.

Було чверть на восьму. Холодний листопадовий вечір, опалення увімкнене, жовтаве світло заливає все навкруги, у глибині башти реве Туманний Горн. На 100 миль від берега жодного поселення, лише дорога самотньо плететься крізь безлюдні землі до моря, декілька автомобілів на ній, двомильна смуга холодної води аж до нашої скелі та вряди-годи якийсь корабель.

— Про таємниці моря, — задумливо промовив МакДанн. — Ти знав, що океан, чорти б його взяли, найбільша в світі сніжинка? Він тремтить, нуртує, тисячі форм і барв, і ніколи не повторюється. Дивовижно! Одної ночі, багато років тому, коли я був тут сам, з глибин піднялися усі риби моря. Щось заставило приплисти їх в нашу бухту. Тремтячи і виблискуючи, вони завмерли тут і пильно вдивлялися в промені ліхтаря — червоний, білий, червоний, біле світло над ними, тож я бачив їх дивні очі. Мене пройняв холод. Вони нагадували павичевий хвіст, що до самої півночі плавав затокою. А потім в одну мить, не видавши ні звуку, вони розтанули, мільйони і мільйони риб попливли геть. Маю гадку, що вони, коли можна так сказати, пливли сотні миль на паломництво. Дивно. Але ти тільки подумай, як башта має виглядати для них. Здіймається на 70 футів вгору, сяє Господнім вогнем, виповнює тишу стоголосим ревом. Вони більше ніколи не поверталися, але, як ти гадаєш, може, ті риби на мить подумали, що з'явилися на очі своєму Повелителю.

Я здригнувся. Пильно вдивлявся в сірий газон моря, що простягався в ніщо і в нікуди.

— Чого там тільки немає, — МакДанн кліпав очима, нервово пахкаючи димом. Весь день його щось непокоїло, та він не говорив, що саме. — Хоч ми й маємо всі ці механізми і так-звані субмарини, мине ще десятки тисяч років, перш ніж ми ступимо на дно морське, перш ніж прийдемо в ті затонулі казкові царства і пізнаємо справжній страх. Ти тільки уяви: там, унизу, під водою, досі 300000 рік до Різдва Христового! Поки ми тут влаштовували тріумфальні паради, позбавляли одне одного земель та голів, вони жили в холодній безодні, дванадцять миль під водою, в часи настільки ж давні, як і хвіст котроїсь із комет.

— Так, це дуже давній світ.

— Ходімо. Зараз саме час розповісти тобі дещо важливе.

Піднімаючись сходами, ми рахували кроки, аби вбити час. 80. На вершині МакДанн вимкнув внутрішнє освітлення, щоб не було відблисків на товстому склі. Величезне око світла тихо хурчало, легко повертаючись в змащених пазах. Туманний Горн безперервно ревів, кожні п'ятнадцять секунд.

— Нагадує звіра, правда ж? — МакДанн кивнув головою, погоджуючись з самим собою. — Великий самотній звір, що виє вночі. Сидить на рубежі десятків мільярдів років та реве у Безодню — я тут, я тут, я тут. І Безодня озивається до нього, так-так, вона відповідає йому. Ти тут вже три місяці, Джонні, тож я краще підготую тебе. Розумієш, — МакДанн вдивлявся в нічний туман. — Зазвичай цієї пори року дещо навідується до маяка…

— Зграї риб, про яких ти згадував?

— Ні, дещо інше. Я все ніяк не розповідав тобі про це, бо гадав, що ти вважатимеш мене божевільним. Але більше тягнути не можна: якщо мої позначки на минулорічному календарі правильні, то сьогодні воно прийде знову. Не вдаватимуся у подробиці — ти сам все побачиш. Просто сиди тут. Як захочеш, зранку можеш зібрати усі свої речі, взяти катер, переправитися на континент, забрати свою машину біля скель і їхати в якесь містечко; спати вночі при світлі — жодних запитань, я тобі не дорікатиму. Це триває ось уже 3 роки, і нарешті я тут не один — буде кому підтвердити мої слова. Почекай і ти все побачиш.

За наступні півгодини ми обмінялися лише парою слів пошепки. Коли ми стомилися чекати, МакДанн почав розповідати мені про деякі зі своїх припущень. У нього була ціла теорія щодо Туманного Горну.

— Якось, багато років тому, блукаючи, людина прийшла на холодний похмурий берег, довго слухала гургіт хвиль, а потім сказала: "Нам потрібен голос, що кричав би через океан, попереджаючи кораблі; я створю цей голос. Створю голос, котрий буде подібний до всіх часів і туманів, що коли-небудь були; буде він як порожнє ліжко біля тебе довгої ночі, як порожній дім, коли ти відчиняєш двері, як осінні дерева, позбавлені листя. Голос подібний до птахів, що летять на північ, пронизуючи свій шлях криком, подібний листопадовому вітру, подібний морю на важкому холодному узбережжі. Я створю настільки самотній голос, що його неможливо буде оминути і кожен, хто чутиме його, плакатиме в душі, вогнища ставатимуть теплішими і люди, слухаючи його в далеких містах, розумітимуть, як добре, що вони вдома. Я створю голос та механізм і назву його: "Туманним Горном", і всяк, хто почує його, збагне печаль вічності і минущість життя".

Туманний горн заревів.

— Я придумав цю історію, — тихо сказав МакДанн. — аби пояснити, чому воно щороку приходить до маяка. Мені здається, воно приходить на поклик Горну.

— Але… — почав я.

— Шшш! — зашипів МакДанн. — Дивись! — він кивнув у бік Безодні.

До маяка щось наближалося.

Як я вже казав, ніч була холодною: у високій башті було холодно, світло спалахувало і згасало, а Горн все ревів і ревів крізь густий туман. Двоє, на маяку, ми майже нічого не бачили, але там тихе глибоке море, кольору сірого мулу, йшло крізь простір ночі, і десь вдалині водою раптом пішли брижі, за ними хвиля, бульбашки, трохи піни.

А потім з-під поверхні холодного моря випірнула голова, велика темна голова з гігантськими очима, шия. А потім, ні, не тіло — знову шия і ще, і ще. Голова здійнялася вгору на всі 40 футів на тонкій і красивій темній шиї. Тільки тоді, наче острівець чорного корала, мушель та раків, з підводних глибин піднялося тіло. Майнув хвіст. Довжина монстра від голови і до кінчика хвоста, як мені здалося, була футів дев'яносто—сто.

Не знаю, що я сказав, але я сказав щось.

— Спокійно, хлопче. Спокійно, — прошепотів МакДан.

— Це неможливо! — сказав я.

— Ні, Джоні, ми неможливі. Воно було таким і за мільйон років до цього. Воно не змінилось. Це ми та світ, змінившись, стали не можливі. Ми!

З безмежною темною величчю воно повільно пливло у крижаних водах вдалині. Туман клубочився над водою, на мить стираючи його обриси. Око чудовиська ловило й відбивало наші яскраві промені: червоний-білий, червоний-білий — неначе здійнятий високо вгору диск, передавав послання древнім шифром. Монстр був таким же тихим, як і туман крізь який він плив.

— Це якийсь динозавр! — я присів і схопився за перила.

— Так, один із їхнього племені.

— Але ж вони всі вимерли!

— Ні, просто зникли у Безодні. Дуже глибоко, пішли у глибокі глибини Безодні. Хіба ж це не те слово, Джоні, справжнє слово в якому сказано так багато — Безодня. В ньому весь холод, вся темрява і вся глибина нашого світу.

— Що ми будемо робити?

— Робити? У нас є робота, ми не можемо піти. До того ж, тут безпечніше, ніж якби ми намагалися доплисти до берега на човні. Ця істота розміром з есмінець і майже настільки ж швидка.

— Але чому воно приходить сюди?

Наступної миті я отримав відповідь.

Туманний горн заревів.

І монстр відповів йому.

Цей крик прийшов крізь мільйони років води і туману. Він повнився таким болем і самотністю, що луною відбився в моїй голові. Чудовисько кричало до башти. Туманний горн ревів. Чудовисько закричало знову. Туманний горн ревів. Монстр розчахнув свою величезну зубату пащу і звук, що вирвався з неї, як дві краплі води був схожий на голос Туманного Горну. Самотній і безкінечно далекий. Звук одинокості, незримого моря, холодної ночі, покинутості. Ось, яким був цей звук.

— Тепер, — зашепотів МакДанн. — ти розумієш, чому воно приходить сюди?

Я кивнув.

— Цілий рік, Джонні, цей нещасний монстр лежить ген-ген від берега, на глибині в 20 миль, вслухаючись у тишу. Цьому самотньому чудовиську, напевно, з мільйон років. Уяви собі — мільйон років. Ти зміг би стільки чекати? Можливо, воно останнє зі свого роду. Чомусь я так і думаю. І ось, п'ять років тому, тут з'являються люди і будують цей маяк. Встановлюють свій Туманний Горн, що реве і реве над Безоднею, де ти поховав себе у снах, щоб бачити світ, в якому були тисячі таких, як ти. Зараз ти один. Один у світі, який тобі чужий, світі, в якому ти маєш ховатися.

Але голос Туманного Горну прибуває і йде, прибуває і йде, і ось ти ворушишся на каламутному дні Безодні, очі, схожі на лінзи величезного фотоапарата, розплющуються, і ти пливеш. Повільно, дуже повільно, тобі важко, адже на плечах у тебе вся вага океану. Слабкий і дуже знайомий голос Туманного Горну лине крізь тисячі миль води, пічка в твоєму череві нагнітає пару, і ти починаєш повільно, повільно здійматися вгору. Харчуючись ріками медуз та косяками тріски й мересниці; ти повільно пливеш крізь осінні місяці, крізь Вересень, коли тумани тільки починаються, крізь Жовтень, коли туман гусне, як кисіль, а Туманний Горн і далі кличе тебе, і потім в Листопаді, коли ти день за день призвичаював себе до високого тиску, здіймаючись щогодини на кілька футів вгору, ти біля поверхні і ти все ще живий. Ти мусиш підніматися повільно: якщо спливеш відразу, то вибухнеш. То ж тобі потрібно 3 місяці, аби з'явитися на поверхні, а потім іще кілька днів, щоб допливти крізь холодні води до маяка. І ось ти тут — там, у пітьмі ночі, Джонні, найбільший, чорти б його забрали, монстр, якого тільки знала Земля.