Туманний Горн - Сторінка 2

А тут маяк. Маяк, що кличе тебе, маяк з точно такою ж довгою шиєю, що стирчить з води, з точно таким же тілом і що найголовніше з точно таким же, як у тебе, голосом. Тепер розумієш, Джонні, тепер ти розумієш?

Туманний Горн заревів.

Монстр відповів йому.

Я все бачив, і все розумів: мільйони років він чекав, що повернеться той, хто ніколи не повертався. Мільйони років самотності на дні моря. В Безодні. Безумний проміжок часу за який небо очистилось від літаючих ящурів, земля осушила болота, лінивці та шаблезубі тигри, відживши своє, застигли в асфальтових калюжах, а пагорби заповнила метушня, схожих на білих мурах людей.

Туманний горн заревів.

— Минулого року, — сказав МакДанн. — це створіння всю ніч плавало колами довкола мене. Не наближалося, дивувалося, напевно. Можливо, воно боялося. І трохи злилося, адже ним було подолало стільки миль. Та наступного дня туман несподівано розвіявся, визирнуло яскраве сонце, небо стало синім, наче з картини. Монстр поплив геть від тепла і мовчання, зник і вже не вертався. Гадаю, він весь рік сушив собі голову, думав…

Зараз монстр був за якихось сотню ярдів від нас, він кричав до Горна, а Горн кричав до нього у відповідь. Коли промінь торкався ока монстра був вогонь — крига, вогонь — крига.

— Таке ось воно життя, — сказав МакДанн. — Хтось завжди чекає на того, хто ніколи не повертається. Завжди любить сильніше, ніж можуть любити його. І настає мить, коли ти хочеш знищити, те що любиш, аби тільки воно більше не мучило тебе.

Чудовисько понеслось до маяка.

Туманний Горн заревів.

— Погляньмо, що станеться, — прошепотів МакДанн.

Він вимкнув Туманний Горн.

Наступна хвилина налилася такою напругою, що ми чули, як гупають наші серця в скляному просторі башти, чули повільні слизькі повороти ліхтаря.

Чудовисько спинилося, вклякло на місці. Його величезні очі-прожектори блимнули. Паща роззявилась і забурчала, наче вулкан. Монстр крутив головою навсебіч, ніби шукав звук, що тепер канув в тумані. Він поглянув на маяк. Знову забурчав. Потім його очі спалахнули вогнем. Істота, загативши лапами об воду, піднялася і кинулася на башту, з очами налитими болем і злобою.

— Ввімкни Горн, МакДанне! — закричав я.

МакДанн схопився за рубильник. І як тільки він ввімкнув Горн, монстр знову став дибки. Я мельком побачив його величезні лапи і блискучу павутину риб'ячої шкіри між пальцеподібними кінцівками, що дряпали вежу. Гігантське око на правій частині його спотвореної муками морди виблискувало переді мною, неначе котел, в який можна впасти, захлинаючись криком. Башта задвигтіла. Заревів Туманний Горн, заревло й чудовисько. Монстр обхопив вежу і заскреготав зубами по склу. Воно посипалося на нас.

МакДанн схопив мене за руку: "Давай вниз!".

Маяк захитався і врешті решт піддався. Туманний Горн і монстр ревли. Ми впали і стрімголов полетіли сходами.

— Хутко!

Діставшись підніжжя башти, ми пірнули до маленького кам'яного підвалу, саме в ту мить, коли маяк над нами почав розвалюватись. Усе двигтіло, сипалося каміння, Туманний Горн різко вмовк. Чудовисько впало на башту. Та розвалилася. МакДанн і я мовчки стояли на колінах, чуючи, як вибухає наш світ. Зрештою, все скінчилося. Не зосталося більш нічого, окрім темряви та плюскоту морських хвиль об купу каміння.

Хіба що тільки іще один звук.

— Слухай, — прошепотів МакДанн. — Слухай.

Якусь хвилину ми просто чекали, і ось я почув його. Спершу гул набраного повітря, а за ним тужлива пісня, розгубленість і самотність величезного монстра, котрий просочуючи повітря нудотним смородом свого тіла, лежав на шарі каміння, яке відділяло нас від нього. Монстр кричав, задихаючись.

Башта зникла. Світло зникло. Те, що кликало його крізь мільйони років зникло.

І чудовисько роззявивши пащу, виповнювало все стоголосим ревом. Знову і знову ревло голосом Туманного Горну. І кораблі, що йшли тої ночі морем, не знаходили променів маяка, але чуючи, звичний голос, думали: "А ось і він: самотній крик Горна в Лонсем-Бей. Все гаразд. Ми обігнули ріг."

Так тривало, аж до самого ранку.

Жовтогаряче сонце вже закочувалося за обрій, коли прибули рятувальники і витягти нас з-під завалів.

— Вона просто впала, — сумно промовив МакДанн. — Її сильно пошарпало хвилями — от вона й розсипалася.

Він вщипнув мене за руку.

Все розтануло. Океан був спокійним, небо — синім. Хіба що різко смердів водоростями зелений слиз на уламках маяка та прибережних скелях. Гуділи мухи. Води омивали порожнечу берега.

Наступного року збудували новий маяк. На той час я вже знайшов іншу роботу в невеликому містечку, одружився, в мене був теплий гарний будинок, його вікна виблискували жовтим листопадовими ночами, двері замикалися на ключ, з димаря струмував дим. Щодо МакДанна, то він став наглядачем нового маяка, який за його вказівками тепер збудували із залізобетону.

— Про всяк випадок, — пояснив він.

Новий маяк був готовий у листопаді. Якось, пізнього вечора я поїхав туди, зупинив машину і довго дивився на сірі морські хвилі, слухаючи, як реве новий Горн. Один, два, три, чотири рази на хвилину, десь там вдалині, сам один.

Монстр?

Він більше не повертався.

— Пішов, — сказав МакДанн. — Повернувся в Безодню. Нарешті зрозумів, що в цьому світі не можна дуже сильно любити. Він зник в найчорніших глибинах Безодні, щоб чекати іще один мільйон років. Бідна істота. Чекати й чекати. В той час, як люди живуть і помирають на цій нещасній планеті, воно все чекає і чекає…

Я сидів в своїй машині і слухав. Я не бачив ні маяка, ні його променів, котрі мали б прорізати собою Лонсем-Бей. Я лише слухав Горн. Горн. Горн. Його крик був схожий на поклик монстра…

Я так хотів щось сказати, але навіщо?