У чиїх руках був ніж - Сторінка 23

Ти писав, що стіл накрито на двох. Подвійна помилка, Карле Якобсене. Ти ж не міг знати, що скаже Поульсен! У крайньому разі, якби хтось із поліції пробалакався, ти б довідався, що на столі було одне накриття. Отже, ти неодмінно мав побувати там перед Поульсеном.

Карл Якобсен зупинив його рукою.

— Все зрозумів. Я не такий тупак.

Платівка дограла до кінця. Він пустив її знов. Тоді обвів поглядом кімнату.

— Тут досить затишно, правда? Я мешкаю тут десять років. Спочатку Елла часто приходила сюди. Вона добре влаштувалася в Алькюбіні. Спершу ми почали сваритися через мене. Нам було добре. Я певен, що й вона так вважала. Але я надто багато базікав. Більшість людей втомлювала моя балаканина. Та й до чарки я прикладався, ніде [231] правди діти. Мені майже все в містечку здавалося пекельно нудним. От я й шукав розради в чарці. Елла не могла погодитися з цим, їй здавалося, що я ні на що не здатний. Інша річ Могенсен. На видноті, активний, показний. А тоді ще й, прости господи, накинулась на Поульсена. Важко було навіть бачити його. Нудний бевзь! Він витримав екзамен, а я провалився. У студентські роки він відбив у мене дівчину. А тоді з'явився тут, і Елла, звичайно, розтанула. Аякже, такий безпорадний! Того дня... я хотів зайти тільки на хвилину. Треба було спершу подзвонити. В нас була сувора домовленість про це, та коли людина трохи під мухою... Елла нарізала м'ясо для Поульсена. Все було так, як ти описав. А з тією платівкою я дурне зробив. Мені здалося, що треба справити панахиду по ній. Це була в неї єдина справжня музика. Я сам їй дав ту платівку. Властиво, я так ніколи й не міг визначити до пуття, чи то симфонія, чи просто взірець романтичної, салонної музики. Але щось у ній мені подобалось. Тюге мовчки кивнув головою.

— Тобі треба тут щось зробити ще, поки ми підемо, Кар-ле Якобсене?

Він підвівся, приклав пляшку до губ й майже все випив з неї. Тоді з розмаху поставив її на стіл і оглянув кімнату.

— Ні, мені завжди доводилося усе робити самому. А тепер, після мене, хай тут порядкують інші.

Вони спустилися сходами на вулицю. Карл Якобсен ледь спирався на руку Тюге. Посеред майдану він став і озирнувся навколо.

— Небезпечне діло та писанина. Пробуєш спотворити факти як тільки можеш, подаєш їх кращими або гіршими чи навіть робиш із гарного погане й навпаки. Але таки трохи проскакує правди про тебе самого. І часом знаходиться хтось, що бачить її. Рідко. Більшість бездумно вірить написаному. Та деколи знаходиться такий проноза, як оце ти, і чогось там дошукується. Тоді каєшся: нащо було писати.

Поульсен підвівся з лежака, коли вони зайшли. Він уже звик до в'язничних порядків. Гольм скоса поглядав на Тюге, поки той виголошував свій монолог. Поульсен спокійно вислухав їх і почав збирати речі. Гольм повіз його додому. Машина поминала вулицю за вулицею.

Містечко за цей час не змінилося. Вони перемовились кількома ввічливими словами, поки доїхали до його вулиці. Он видно його будинок.

— Я б хотів тут висісти,— сказав Ельмо. [232]

Гольм зупинився.

— Мені прикро, докторе Поульсен... дуже прикро, але ми були змушені... В кожному разі нам звідти прислали добрих фахівців!

Ельмо кивнув головою й потис начальникові поліції руку. Він постояв, дивлячись услід машині, поки вона завернула за ріг. Повітря стало лагідне, навіть з його запаху можна було вчути, що нарешті наближається весна. Він поклав течку біля живоплоту. Скільки відтоді минуло часу? Більше як дві доби. Може, вони відрахують їх від його відпустки? Він пирхнув. Та враз щелепа в нього почала тремтіти. Краще, коли він трохи заспокоїться, перше ніж зайде до будинку. Треба було подзвонити Доріт. Так, мабуть, годилося б. Він прудко пішов польовою доріжкою. Ось міст, а внизу колія. Вона губилася вдалині, там, де зникали й поїзди. Було тихо, але світилося зелене світло. Він не взяв із собою пальта, коли його відвозили до в'язниці, й починав мерзнути. Він трохи походив, поки почув далекий гуркіт поїзда. Скоро він буде тут. Якби поїхати ним геть, кудись інде, в таке місце, де буде спокійно. А ось і поїзд. Ельмо Поульсен не завагався ні на секунду. Він переліз через поруччя, закинувши одну довгу ногу, тоді другу, і вперся п'ятами в нього, готовий відштовхнутись руками. Над'їхав поїзд. Пора...

Тюге з Брантом замовили на вокзал таксі. Вони їхали тією самою дорогою, якою їх віз Карл Якобсен,— навколо центру, кварталом вілл і через шляхопровід під залізничною колією. Брант викинув недопалок сигари й розрахувався з таксистом. Вони купили два квитки першого класу у вагон для курців, до столиці. І подалися на перон. Скоро мав прибути поїзд, що відходив о 17.30. Вони поставили перед собою валізки. Брант закурив нову сигару, а Тюге знайшов у кишені піджака забутий солодцевий корінець. Приємно буде опинитися вдома. З-за будинку пошти вигулькнув якийсь чоловік у спортивному костюмі й попростував до них. Могенсен! Брант узяв обидві валізки й рушив У другий кінець перону. Нехай старий без свідків скаже ті дурниці, які, мабуть, необхідно буде сказати.

— Я вважав, що повинен попрощатися,— сказав Могенсен, відсапуючись.— Тому й вибрав такий маршрут. Так, мабуть, я мусив би... я не знайшов нікого, хто б підтвердив моє алібі. Я вам дуже вдячний! — Він випростався, до нього знов повернулася впевненість.— Від імені всіх щиро вам дякую, [233] що ви так швидко й успішно з'ясували для нас цю справу.

Тюге кивнув головою й криво всміхнувся.

— Наша праця буває не вельми приємна. Ми провели слідство без перешкод, успішно, але це не тішить мене. Сподіваюся, ви скоро знайдете заміну.

Могенсен похилив голову й почав водити носаком черевика по плитах перону.

— То ви вже чули! Так, звичайної Ціле місто вже гуде про це, люди рота не стуляють. Моторошно, правда? І в такий страшний спосіб.— Його погляд ковзнув повз Тюге в напрямку поїзда, що з'явився вдалині.— В нас же є Лар-сен,— повів далі він.— Чудова людина. Фахові організації мають певні застереження, що не дозволяють нам узяти його на Поульсенове місце. Різні формальності, по-моєму, безглузді. Ніхто краще за нас не знає, хто нас найбільше влаштовує. Та вже когось знайдемо. Претендентів ніколи не бракує. Бувайте здорові, комісаре Свенсен.

Поїзд прибув, двері відчинилися. Вийшло кілька пасажирів. Тюге пошукав очима Бранта. Той стояв і дивився на якусь дівчину, що тільки-но зіскочила з велосипеда.

— Все гаразд? — запитав він, звівши брови.

— Гаразд, Бельмондо,— відповіла вона, знов скочила на велосипед і поїхала.

Вона не оглянулась, але подзвонила дзвінком. Звук був веселий. Брант запхав валізки у вагон. Тим часом прибіг підтюпцем Тюге. Брант допоміг йому піднятися на східці й сам піднявся за ним. Провідник зачинив двері й дав свисток.

У купе вони були самі, як і тоді, коли їхали сюди.

— Тридцять п'ять годин в Алькюбіні,— сказав Брант, глянувши на годинника.— Більше ніж досить.

Вони дивилися крізь вікно на поля, що скоро мали зазеленіти. На море за ними, ще холодне море, яке за кілька місяців стане для алькюбінських промисловців урожайною нивою, що з неї вони житимуть до кінця року.

— Сумна історія, безглузде, непотрібне вбивство,— сказав Брант.

— Мабуть, двоє вбивств,— промурмотів Тюге.— Той Яльтесен був страшенно діяльний чоловік, понад людські [234] сили. А Ельмо Поульсен — тільки звичайна людина, як усі. Таких воліють у наш час. Але щоб вони не вчилися надто довго й не знали надто багато. Бо тоді з ними велика морока. Та насправді до таких людей ставлять вимоги, які до снаги тільки ідеальній людині з неабияким хистом. Завжди знаходяться такі, що легко пристосовуються, і такі, від яких вимагають надто багато. Доісторичний Яльтесен зміг дати собі раду. А для сучасників Ельмо Поульсена ці вимоги завеликі. їх убивають, хоч і не так драматично, як нашого бідолашного знайомого.

Тюге відхилився назад і заплющив очі. Вони не приїдуть додому раніше, ніж опівночі. Аби в поїзді був ресторан, як колись давно! Проте Тюге був певен, що Герда чекає на нього й приготувала щось смачненьке.