У чиїх руках був ніж - Сторінка 8

Спробуйте згадати, як часто і з якої причини ви зустрічалися.— Він знову став колишнім, привітним Тюге.— На сьогодні все,— мовив він і кивнув головою.— До побачення, докторе Поульсене.

Двері за ним зачинилися. Зарипів ключ.

Може, він сказав щось не так? Про двері в кухні. Начебто для Свенсена ця деталь була особливо важлива. І про платівку. Ельмо знову сів на лежак і підпер руками голову. Він тоді цілий день був неуважний і дратівливий, усе думав про той візит до Елли. Не важко було вгадати, як відбуватиметься засідання комісії. Панна Мадсен заявить, що не може рекомендувати Еллу Гансен. Та надто неточна, не може працювати на керівній посаді. Панна Йокумсен перестане тихенько мугикати й приєднається до думки колеги, не знаючи, про що йдеться. Ларсен набалакає силу гарних слів про Еллу, але наприкінці пошкодує, що в неї нема ґрунтовної освіти, потрібної для такої посади. Що міг сказати Ельмо? Нічого, що могло б змінити ухвалу, до якої вже прийшов Могенсен. Елла не отримає місця. Ельмо був певний цього, коли проти свого бажання йшов до неї. В канавах лежав брудний сніг. Скрізь було сіро й непривітно. Він піднявся надвірними сходами й зупинився перед дверима. Вій рідко коли грунтовно обмірковував справу перед її обговоренням, тому часто шився в дурні. Не те, що Елла Вона завжди була добре підготована. Навіть тепер! Сказала була щось таке, що прозвучало, як погроза. Що їй конче треба отримати цю посаду й що вона має намір використати всі способи. На мить йому закортіло повернутись, ухилитися від зустрічі,— але ж ні, це нічого не допоможе. Обов'язково треба поговорити з пою, паніть задля себе.

5

Після сніданку, чекаючи на візит Могенсена, Тюге використав цей час, щоб розпитатися в Карлсена про містечко. Брант узяв таксі й поїхав до лікарні. Вона була розташована на північній околиці Алькіобіна, з самого її краю,— за нею вже починалося поле, що похило тяглося до моря. Можна було навіть учути його шум. Звідти подимав холодний, пронизливий вітер. На вулиці лежав розквашений сніг, та коли Брант висів з таксі, в обличчя йому сипнуло дощем. Довга двоповерхова будівля з кабінетами, залою для відвідувачів, амбулаторією, приймальним покоєм на першому поверсі й палатами на другому. Дерева навколо будівлі низенькі, їх нещадно шарпає вітер. Брант поквапився зайти досередини. Поульсенова секретарка, Ліс а Томсен, жінка років тридцяти з дуже білявим волоссям і рожевою шкірою, була в халаті, накиненому поверх светра й довгих жіночих штанів. На обличчі в неї від щедрого, але не дуже ретельного фарбування лишилися плями. Блакитні, короткозорі очі за великими скельцями окулярів дивилися стримано, і вся вона здавалася неприступною. Вона зустріла його у вестибюлі й повела до Поульсенового кабінету. її постать випромінювала холод. Кабінет був просторий і гарно вмебльований. Секретарка сіла на канапу й запалила сигарету. Брант опустився в крісло навпроти неї. Було ясно, що стілець за письмовим столом вона вважала недоторканним.

— Мабуть, відразу перейдімо до справи,— почав він.— Доктора Поульсена підозрюють у вбивстві однієї з медсестер хірургічного відділення. Ми тут чужі, не знаємо ані міста, ані лікарні і з вдячністю приймаємо всі відомості, які нам щастить отримати. Ви допоможете йому і нам, якщо розкажете все, що знаєте, про доктора Поульсеиа та інших працівників лікарні і про їхні взаємини. Все, що для нас може бути цікаве.

Обличчя й шия в секретарки почервоніли, плями на шкірі стали ще помітніші.

— Це якась помилка,— сказала вона,— Він зовсім не такий. Не можна собі уявити, щоб...— вона похитала головою й опустила очі.

Брант очікувально мовчав. На столі лежали листи, дбайливо розкладені на рівні купки. Велика фотокартка русявої жінки з неприродною усмішкою, На стінах — полиці, повні книжок. Спішки книжок свідчили, що більшість із них були давні й навряд чи їх часто розгортали. [162]

— У нього було дуже багато роооти. понад людські сили. Стільки від нього всього вимагали!

Ліса Томсен замовкла, видно, не знала, що ще сказати. Брант коротко підсумував її слова

— Вона будь-що хотіла отримати посаду панни Мад-сен.— Ліса запалила нову сигарету.— Стільки було всяких розмов. Старі медсестри, доктор Ларсен і адміністрація не хотіли її. Тому вона й напосілася на Ельмо, наче в нього було мало свого клопоту.

Брант почекав, чи не скаже вона ще чогось. У простінку між вікнами висіла невеличка фотокартка молоденької дівчини, дуже схожої на Поульсена. Оскільки секретарка не квапилася щось додавати до сказаного, Брант запитав:

— А чому вона вважала, що доктор Поульсен підтримає її? Вони були особливо близькими співробітниками?

Досі секретарка сиділа рівно й дивилася просто перед собою, а тепер сердито спрямувата на нього свої короткозорі очі.

— Чогось такого, як ви гадаєте, взагалі не було. Гидко, що люди завжди думають... Ельмо дуже добрий, от йому, певне, й здалося, що це робота для неї. Вона працювала тут уже десять років, мала великий досвід.— Ліса прикусила губу. Тоді змусила себе говорити далі: — Елла була дуже здібна й сповнена чару. Більшості чоловіків вона подобалась, якщо в них не було з нею сутичок як із працівником профспілки. Тоді вона могла бути досить гостра.

Брант кивнув головою.

— Зрозуміло. Це тому доктор Ларсен не хотів її рекомендувати на цю посаду?

Вона стріпнула головою.

— Ні, я не знаю, чому Ларсен був проти неї. Він ладнав тільки зі старими сестрами. І ще було одне... колись Елла допомагала йому під час приватних консультацій, коли його дружина лежала хвора.. І відтоді вони більше не могли працювати разом.

Над канапою висіла велика фотокартка. Літній чоловік із суворими рисами обличчя. Очі дивилися на відвідувача крізь скельця пенсне по-інквізиторському. Мабуть, це й був колишній шеф.

— Ви були секретаркою в Яльтесена, правда? Ви й доктор Ларсен працювали з ним багато років. Як тут було тоді?

Брант даремне пробував спіймати її погляд.

— Головний лікар Яльтесен був солідний чоловік, дуже сильний і дуже певний у своїй силі.

Вона глянула на годинника. [163]

— Дужче, ніж його наступник. — пожартував Брант, уявивши собі тоненького, соромливого Поульсена.

— Ельмо ставиться критичніше до своєї роботи. Йому важче спинитися на чомусь. Яльтесен робив усе так, як сам вважав за потрібне, а Ельмо оглядається на всі боки.

Брант не виймав записника з кишені і підсумовував усе почуте подумки.

— їм добре працювалося разом? — запитав він.

— Яльтесен узяв Ларсена на роботу багато років тому. Л аре єн не мав доброї освіти й ніколи нічого не робив самостійно, працював у лікарні тільки зранку як помічник Яльтесена. А після обіду вів приватну практику. Ельмо спершу думав, що Ларсен кращий лікар, ніж він був насправді. І через це виходили деякі ускладнення.— Вона похитала головою.— Ельмо було дуже важко. Молоді лікарі без ніякого досвіду, і Ларсен, що насправді нічим йому не допомагав.

Ліса Томсен давала свої свідчення дуже неохоче. Більше нічого від неї не пощастило довідатися. Вона не приховувала, що їй аж полегшаю, коли Брант нарешті зібрався йти далі, й сама подзвонила до хірургічного відділення, щоб хтось прийшов по нього й повів його туди. За кілька хвилин з'явилася дівчина в білому халатику. її чорні коси були пов'язані косинкою з марлі.

— Це ти той, що з поліції? — запитала вона, всміхаючись.

Ліса Томсен сердито глянула на неї з-за друкарської машинки, за яку сховалася, коли Брант перестав докучати їй запитаннями.

— А хіба ти бачиш тут іще когось?

Брант переводив погляд з. однієї на другу. Дівчина, що зайшла, вже всміхалася на весь рот. Вона кивнула головою на двері.

— Ходімо, я тебе проведу. Він рушив за нею до ліфта

— Ну, тепер ти знаєш, який чудовий Ельмо,— глузливо мовила дівчина— Вона стерегла його, мов дракон. Не було права зайти до нього з якимось запитанням. Закохана стара дівка — справжнє страхіття.

Самій дівчині було десь років двадцять п'ять. Вона була струнка й сягала Брантові по плече. Він скоса глянув на неї. Вона здалася йому незвичайно вродливою.

— Мені треба поговорити зі стачшою сестрою. Та спершу я хотів би дещо записати. Де б мені сісти? [164]

Дівчина завела його до маленької кімнатки поряд з операційною.

— Наша роздягальня,— пояснила вона.— Але в цю пору сюди ніхто не загляне. Тобі кави?

Брант кивнув головою і заходився писати. Він мав чудову пам'ять, зміг відтворити майже слово в слово розмову з Лісою Томсен.

— Мене звати Оса,— мовила дівчина.

Брант також відрекомендувався. Вона зацікавлено дивилася на нього.

— Собака взяв слід. Цікаво, мабуть,— сказала дівчина, коли він сховав записника до кишені.

— Це моя робота. Звикаєш до неї, як до всякої іншої. Твоя робота теж цікава, правда?

Вона скривилася.

— Ти так гадаєш? Може, цікава, але не в Алькюбі-ні. Боронь боже, тут ніколи нічого не стається.

Брант, усміхаючись, глянув на неї.

— Не думаю, мені здається, тут дещо сталося. У неї були карі очі й темні, ледь рудаві коси.

— Якраз тепер сталося, але за кілька днів ви поїдете, і знов буде така сама нудьга. Тільки люди збоку можуть помітити в Алькюбіні щось приємне. А ми...— Вона зітхнула.

— Ти можеш кудись поїхати,— сказав він.

— І таки поїду, щоб ти знав. Як мені тут залишатися після цього всього? Але тобі треба до старої Мадсен, правда? Ходімо, це сюди.

На дверях був напис: "Заходити заборонено". Брант завагався, проте Оса перша зайшла і придержала двері.

— Ну, тримайся, це не жарт іти в гості до ігумені. Он туди.

Вона показала на двері поряд зі столиком. Брант рушив до них. Кабінет старшої сестри. Перше ніж постукати, він озирнувся назад. Дівчина стояла й дивилася йому вслід. Біле вбрання личило їй.

Панка Мадсен з допомогою Рагни Єнсен прибирала папери з письмового столу. Стара курила міцну сигару. Стримані, холодні, досвідчені жінки, одо звикли діяти. Вони вміють наказувати і вміють вихонузати накази. Бранта збентежила їхня азторитетиа впевненість. Було видно, що вони трактують його як чужого, що ввірвався в їхній замкнутий світ. Вони розуміли, ідо він повинен був прийти до них, та однаково їм важко було змиритися з цим. Не змовляючись, [165] вони в один голос заявили, що Поульсен не може мати нічого спільного з тією гидотою.