Убити пересмішника - Сторінка 15

чи той... перепрошую, молоді люди, в той час Синій[3] Дрючок був уже на небі, пухом йому земля..."

— Підійди сюди, Всевидько,— сказав Аттікус.

Я залізла йому на коліна і поклала голову на груди. Вій обняв мене і став легенько колисати.

"Тепер не ті часи,— відповідав йому на те Аттікус.— Ми воюємо вже не з янкі, а з своїми друзями. Але пам'ятай, хоч як скрутно доводилося б у цій боротьбі, вони залишаються нашими друзями і це наш рідний край".

Я запам'ятала ці слова і все-таки на другий день перестріла в шкільному дворі Сесіла Джейкобса і сказала:

— Береш свої слова назад?

— А більше ти нічого не хочеш? — закричав він.— Дома мені сказали, що твій батько ганьбить наше місто, а того чорномазого треба повісити на вежі!

Я хотіла заїхати йому в шию, але, згадавши слова Аттікуса, опустила кулаки і пішла геть.

— Злякалася! Боягузка! — дзвеніло у мене в вухах.

Вперше в житті я ухилилася від бійки.

Виходило так, що якби я побилася з Сесілом, то підвела б Аттікуса. А він так рідко звертався з проханням до нас із Джемом, що заради нього я готова була стерпіти навіть образливе "боягузка". Я відчула, що повелася благородно, згадавши прохання Аттікуса, і лишалася благородною три тижні. А потім настало Різдво, і з ним прийшла біда.

Ми з Джемом ждали Різдва із змішаним почуттям. Ялинка і дядечко Джек Фінч — це приємно. Щороку напередодні Різдва ми їздили на станцію Мейкомб зустрічати дядечка Джека, і він звичайно гостював у нас цілий тиждень.

З другого боку, було ясно, що нам не минути візиту до тітки Олександри і Френсіса.

Певно, сюди треба додати ще й дядька Джімі, чоловіка тітки Олександри; правда, він зі мною ніколи не розмовляв, тільки одного разу буркнув: "Злазь з паркана",— отже, у мене були всі підстави не помічати його. Не помічала його і тітка Олександра. Колись давно, коли їх єднали тепліші почуття, у них з'явився на світ син, якого назвали Генрі. При першій же нагоді Генрі втік з дому, одружився і обзавівся сином Френсісом. Щороку на різдво Генрі і його дружина залишали Френсіса у діда й баби, а самі розважалися.

І хоч як ми зітхали, хоч як огинались, Аттікус не дозволяв нам лишатися перший день удома. Скільки я пам'ятаю, цей день ми завжди проводили на "Пристані Фінча". Тітка Олександра була вправна куховарка, і це якоюсь мірою винагороджувало нас за терпіння — Френсіс Генкок завжди псував нам святковий настрій. Він був на рік старший од мене; я уникала його, бо хлопця завжди тішило те, що мені не подобалося, а мої невинні пустощі дратували його.

Тітка Олександра — рідна сестра Аттікуса, проте коли Джем розповів мені про годованців і про дітей, яких підмінюють, я вирішила, що її підмінили після народження, що, можливо, моїм дідові та бабі підсунули когось із Крофордів замість Фінчів. Якби я справді вірила в казку про те, що суддів і адвокатів переслідують гори, тітку Олександру можна було б вважати Еверестом: скільки я себе пам'ятаю, вона завжди тут як тут — холодна і велична.

Напередодні Різдва ми зустрічали дядечка Джека. Він вийшов з вагона, але ми ще трохи почекали носильника, щоб віддати йому два довгастих пакунки. Мені з Джемом завжди було смішно дивитись, як дядечко Джек цмокав Аттікуса в щоку. З усіх чоловіків цілувалися тільки вони. Дядечко Джек привітався з Джемом за руку, а мене взяв і підкинув угору, але не дуже високо: найменший у сім'ї, молодший за тітку Олександру, він був на голову нижчий від мого батька. Вони з тіткою були схожі, тільки дядечко Джек краще володів своїм обличчям: ми ніколи не помічали, що в нього гострі ніс і підборіддя.

Він був одним із небагатьох учених людей, яких я зовсім не боялася, можливо тому, що він ніколи не поводився як лікар. А коли йому і траплялося зробити якусь невеличку послугу Джемові або мені — витягти скабку з п'яти, чи що, то він завжди пояснював, що саме робитиме, чи буде боляче, які щипці і для чого йому потрібні. Якось, теж на Різдво, я загнала в ногу кручену скабку і ховалася по кутках, не підпускаючи до себе й близько нікого. Дядечко Джек спіймав мене і розповів смішну історію про пастора, якому так остогидла церква, що він перестав туди ходити, зате щодня в халаті, курячи кальян, виходив до своїх воріт і читав п'ятихвилинну проповідь перехожим мирянам, які прагнули духовної наснаги. Сміючись, я спитала дядечка Джека, коли ж він нарешті витягне скабку, у відповідь він показав мені затиснену пінцетом червону від крові скалочку і сказав, що витяг її тоді, коли я сміялась, і що все на світі відносне.

— Що там? — поцікавилась я, показуючи пальцем на довгі і вузькі пакунки, які носильник передав дядечкові.

— Це тебе не стосується,— відповів він.

— Як поживає Роза Ейлмер? — запитав Джем.

Роза Ейлмер — це кицька дядечка Джека. Ця прекрасна жовта істота жіночої статі була однією з тих небагатьох, які, за словами самого дядечка, ніколи йому не набридали. Він дістав з кишені і показав нам кілька фотографій. Фотокартки були чудові.

— Вона у вас гладшає,— зауважила я.

— Нічого дивного. Їсть пальці і вуха, які я відрізаю у лікарні.

— Чортзна-що скажете! — вигукнула я.

— Пробачте, що ви сказали?

— Не зважай на неї, Джек,— озвався Аттікус.— Вона просто випробовує тебе. Кел каже, що вона вже цілий тиждень лається.

Дядечко Джек підняв брови, але промовчав. Мені щось подобалися лайливі слова, до того ж, вирішила я, коли Аттікус дізнається, що я почула їх у школі, то більше мене туди не пошле.

В той же день, за вечерею, я попросила: "Передайте мені, будь ласка, оту чортову шинку"; тоді дядечко Джек тицьнув на мене пальцем і сказав:

— Поговоримо пізніше, міледі.

Після вечері дядечко Джек пішов до вітальні і сів у крісло. Він ударив себе по колінах, це означало: іди сюди, Всевидько, залазь. Від нього приємно пахло спиртом і ще чимось солодким. Він одкинув назад мою гривку і подивився мені в очі.

— Ти більше схожа на Аттікуса, ніж на свою маму. Крім того, ти вже виросла із своїх штанців.

— Ні, вони мені саме в міру.

— Я бачу, тобі подобаються такі слова, як "чорт", "біс".

Я відповіла, що це справді так.

— А мені вони не подобаються,— сказав дядечко Джек.— Без крайньої потреби я їх не вживаю. Я пробуду тут тиждень і в цей час не хотів би чути їх. Всевидько, у тебе будуть неприємності, якщо ти не облишиш ці слова. Ти ж напевно хочеш вирости справжньою леді?

Я сказала, що не дуже.

— Звичайно, хочеш. А тепер ходімо до ялинки.

Того вечора ми допізна прикрашали ялинку, а в сні я бачила два довгастих пакунки — мій і Джемів. Вранці ми знайшли їх під ялинкою, вони були від Аттікуса, це він написав дядечкові Джеку, щоб той привіз їх, а найголовніше — це було те, що ми хотіли.

— Тільки не в домі,— сказав Аттікус, помітивши, що Джем цілить у картину на стіні.

— Тобі доведеться навчити їх стріляти,— сказав дядечко Джек.

— Це вже твоя робота,— відповів Аттікус.— Своє я вже зробив.

Щоб одірвати нас од ялинки, Аттікус заговорив з нами, як у суді. Він не дозволив нам узяти з собою духові рушниці на "Пристань Фінча" (я вже подумала, як би підстрелити Френсіса) і сказав, що тільки-но ми в чомусь прошпетимось, він відбере їх назавжди.

"Пристань Фінча" — це, крім усього іншого, триста шістдесят шість сходин, що вели з крутого обриву вниз до самої пристані. Далі за течією, за обривом, виднілися залишки старого причалу, де колись негри Фінча вантажили на судна тюки бавовни, а розвантажували лід, борошно, цукор, різне сільськогосподарське знаряддя і жіноче вбрання. Широка дорога йшла від берега і губилася в гущавині лісу. Вона вела до білого двоповерхового будинку, кругом якого внизу була веранда, а вгорі — галерея. На схилі віку наш предок Саймон Фінч спорудив той будинок, щоб догодити своїй сварливій жінці. Але верандою і галереєю, мабуть, і вичерпувалась його схожість з іншими, типовими для того часу будинками. Внутрішнє опорядження будинку виказувало простодушність Саймона Фінча і його повне довір'я до своїх нащадків.

Нагорі було шість спальних кімнат — чотири для вісьмох дочок, одна — для Уелкома Фінча, єдиного сина, і одна — для гостей-родичів. На перший погляд, усе просто; однак до кімнат дочок можна було потрапити тільки по одних сходах, до кімнати Уелкома і до гостей — тільки по інших.

З дівочої кімнати сходи вели до спальні батьків на першому поверсі, отже, Саймон завжди знав, коли його дочки увечері виходили чи заходили.

Кухня стояла окремо від будинку і з'єднувалася з ним критим дерев'яним ходом. В кінці двору на високій жердині висів іржавий дзвін, ним скликали людей, що працювали на плантації, він же сповіщав про нещастя. Дах був плаский — як кажуть, для вдовиних прогулянок, але вдови там не ходили,— з плаского даху Саймон стежив за своїм наглядачем, за суднами на річці, а також за тим, що робиться на плантаціях сусідів-орендарів.

З цим будинком була зв'язана легенда, звичайна для часів війни з янкі: одна дівчина з роду Фінчів, щойно заручена, надягла на себе все своє придане, аби воно не попало до рук грабіжників, що нишпорили навкруги. Дівчина застряла на "сходах дочок" і протиснулася тільки після того, як її облили водою.

Ми приїхали на "Пристань". Тітка Олександра поцілувала дядечка Джека, Френсіс поцілував дядечка Джека, дядечко Джімі мовчки потиснув руку дядечкові Джеку, ми з Джемом дали Френсісу подарунок, а він — нам. Джем вирішив, що вже можна шукати товариства серед дорослих, і пішов, залишивши мене розважати двоюрідного брата. Френсісу було вісім років, і він гладенько зачісував волосся.

— Що тобі подарували на різдво? — спитала я ввічливо.

— Те, що я просив,— відповів він.

Френсіс просив нові штани до колін, рюкзак з червоної шкіри, п'ять сорочок і галстук-метелик.

— Чудово,— сказала я не зовсім щиро.— А нам з Джемом подарували духові рушниці, а Джемові ще й хімічний набір...

— Іграшковий, звичайно.

— Ні, справжнісінький. Він зробить мені невидиме чорнило, і я напишу цим чорнилом Ділові листа.

Френсіс сказав, що не розуміє, яка з цього користь.

— Ти можеш собі уявити? Діл одержує листа, в якому нічого не написано. Оце буде загадка!

Розмовляти з Френсісом — те саме, що поступово спускатися на морське дно. Ніколи ще мені не траплялося бачити такого нудного хлопчиська. Він не міг наклепати на мене шкільному начальству, бо жив у Мобілі, але тітці Олександрі розповідав про мене все, що знав, а тітка, в свою чергу, розсипалася перед Аттікусом, який або вислухає та й забуде, або гарно вилає — як уже йому заманеться.