Убити пересмішника - Сторінка 4

Учитися читати краще в школі. Скажеш йому, що тепер я візьмуся за тебе і спробую виправити помилку...

— Що ви сказали, мем?

— Твій батько не вміє навчати. А зараз сідай.

Я промимрила вибачення, сіла на місце і подумала, в чому був мій злочин. Ніколи не намагалась я вчитися читати, але якось так виходило, що я кожен день порпалася в газетах. А може, я навчилася читати за ті довгі години, коли була в церкві? Не пам'ятаю, чи був такий час, коли я не вміла читати псалми. Тепер я зважую все це, і мені здається, що вміння читати прийшло до мене так, як і вміння застебнути, не повертаючись, ззаду комбінезон або зав'язати подвійним бантом шнурки черевиків. Не можу пригадати, коли рядки, під якими рухалися пальці Аттікуса, стали перетворюватися на слова, але скільки пам'ятаю себе, я щовечора вдивлялася в них, сидячи у нього на колінах і слухаючи останні новини, проекти нових законів, щоденники Лоренцо Доу — все, що читав Аттікус. Я не любила читати, аж поки не злякалася думки, що все це може скінчитися. Припустімо, вам не подобається дихати, а спробуйте-но не дихати...

Розуміючи, що міс Кароліна незадоволена мною, я сиділа до кінця уроку і дивилась у вікно. На перерві Джем побачив мене у дворі серед першокласників, одвів убік і по цікавився, як мої справи. Я розповіла.

— Якби можна було піти додому. Джеме, ця клята леді каже, що Аттікус учив мене читати і щоб він цього більш не робив...

— Не журися, Всевидько,— заспокоював мене Джем.— Наша вчителька каже, що міс Кароліна навчає по-новому. Вона вчилася цьому в коледжі. Скоро так буде в усіх класах. За цим способом книжки майже не потрібні. Приміром, ти хочеш дізнатися про корову — треба її подоїти, зрозуміло?

— Так, Джем, але я не хочу вивчати корів, я...

— Ти повинна. У нашому окрузі на них тримається половина господарства.

Я тільки запитала Джема, чи не збожеволів він.

— Ох ти вперта ж. Я тобі просто пояснюю, що першокласників відтепер навчатимуть за новим способом. Називається "десяткова система Дьюї".

Я ніколи не сумнівалася в тому, що казав мені Джем, отож повірила йому й тепер. "Десяткова система Дьюї" зводилася до того, що міс Кароліна розмахувала перед нами карточками, на яких було написано друкованими літерами: КІТ, ВІН, ВІЗ, ВИ. Од нас, певно, не ждали ніяких коментарів, і клас мовчки сприймав ці імпресіоністські нововведення. Мені все набридло, і я заходилася писати листа Ділу. Міс Кароліна помітила це і ще раз веліла сказати батькові, щоб він перестав навчати мене.

— Крім того,— зауважила вона,— в першому класі ми пишемо тільки друкованими літерами. А вчитися писати по-справжньому ти будеш у третьому класі.

В усьому була винна Келпурнія. В негоду я могла довести її до божевілля, вона знаходила мені роботу: надряпає алфавіт зверху на грифельній дощечці, а нижче велить переписувати главу з біблії. Якщо мені вдавалося копіювати літери, в нагороду я одержувала шматок хліба з маслом і цукром. Келпурнія була вимоглива вчителька, і мені рідко діставалася нагорода.

— Всі, хто ходить снідати додому, піднесіть руки,— сказала міс Кароліна, перериваючи мої думки про кривди Келпурнії.

Міські діти піднесли руки, і міс Кароліна уважно оглянула нас.

— Всі, хто взяв сніданок із собою, покладіть його на парту.

Невідомо звідки з'явилися на партах відерця з мелясою, і на стелі заграли веселі зайчики. Міс Кароліна ходила між рядами парт, оглядаючи сніданки, схвально кивала головою або хмурилася. Біля парти Уолтера Канінгема вона зупинилась.

— А де твій сніданок? — запитала.

По обличчю Уолтера Канінгема кожен першокласник міг догадатися, що у нього глисти. А глянувши на босі ноги легко було зрозуміти, звідки вони в нього. Глисти бувають тоді, коли люди босоніж ходять у хліві або по грязюці, де валяються свині. Коли б Уолтер і мав черевики, він взув би їх тільки в перший день навчання, а потім знову ходив би босоніж до самої зими. Зате на ньому була чиста сорочка і старанно залатаний комбінезон.

— Ти сьогодні забув свій сніданок? — спитала міс Кароліна.

Уолтер дивився прямо перед собою. На його худій щоці сіпнувся мускул.

— Ти сьогодні забув овій сніданок? — повторила міс Кароліна.

Щока сіпнулася знову.

— Еге,— видавив він нарешті.

Міс Кароліна підійшла до столу і відкрила свою сумочку.

— Ось тобі двадцять п'ять центів,— звернулася вона до Уолтера.— Піди і купи собі поїсти. Гроші віддаси мені завтра.

Уолтер похитав головою.

— Ні, мем, дякую,— сказав він тихо.

— Підійди сюди, Уолтер, і візьми гроші.

В голосі міс Кароліни почулося нетерпіння.

Уолтер знову похитав головою.

Коли Уолтер похитав головою втретє, хтось шепнув:

— Всевидько, скажи їй!

Я обернулась і побачила, що майже всі діти — і міські й загородні — дивляться на мене. Ми з міс Кароліною розмовляли вже двічі, і вони дивилися на мене в простодушній певності, що така близькість породжує взаєморозуміння.

Я підвелась і відповіла за Уолтера:

— Е-е-е... міс Кароліно...

— Що в тебе, Джін Луїзо?

— Міс Кароліно, він Канінгем.

Я сіла.

— Що таке, Джін Луїзо?

Мені здавалося, що я сказала досить зрозуміло. Всім принаймні було ясно: Уолтер Канінгем брехав відчайдушно. Ніякого сніданку він не забував, у нього його просто не було. Нема сьогодні, не буде завтра ні післязавтра. Він, мабуть, ніколи в житті не бачив разом і трьох таких монет, як пропонувала вчителька.

Я спробувала ще раз:

— Міс Кароліно, адже Уолтер... він Канінгем.

— Не розумію, Джін Луїзо, що ти хочеш сказати.

— Це нічого, мем, скоро ви знатимете всіх людей округу. Канінгеми ніколи нічого не візьмуть безплатно — ні в церкві, ні в муніципалітеті. Вони ні в кого нічого не беруть, обходяться тим, що мають. У них небагато є, але вони обходяться.

Що таке плем'я Канінгемів — точніше, одне з його відгалужень — я дізналася минулої зими. Одного вечора батько Уолтера прийшов до Аттікуса, щоб порадитися. Сидячи у вітальні, вони довго і нудно розмовляли про ущемлення прав на успадкування, а прощаючись, Канінгем сказав батькові:

— Не знаю, містер Фінч, коли я зможу з вами розрахуватися.

— Хай це вас не турбує, Уолтер,— сказав Аттікус.

Я спитала Джема, що таке ущемлення, він пояснив: коли тобі прищикнуть хвоста — ото й буде ущемлення; тоді я запитала Аттікуса, чи зможе містер Канінгем коли-небудь нам заплатити.

— Грішми не зможе,— мовив Аттікус,— але до кінця року він розрахується. От побачиш.

І ми побачили. Якось уранці я і Джем знайшли на задвірку цілу гору хмизу. Згодом на ґанку з чорного ходу звідкись узявся мішок горіхів. На Різдво — кошик гостролисту. А коли весною ми знайшли у дворі мішок молодої ріпи, Аттікус сказав, що містер Канінгем заплатив більше, ніж треба.

— Чому він платить не так, як усі? — поцікавилась я.

— Бо він може розрахуватися тільки так. У нього немає грошей.

— А ми бідні, Аттікус?

Аттікус кивнув головою:

— Авжеж.

Джем зморщив ніс.

— Такі ж бідні, як і Канінгеми?

— Не зовсім. Канінгеми живуть не в місті, вони фермери, криза завдала їм особливо відчутного удару.

Аттікус пояснив, що серед міських жителів багато бідних через те, що фермери бідні. Мейкомб — фермерський округ, ось чому лікарям, дантистам, адвокатам тут важко заробити. Ущемлення прав — це тільки частина незгод, що випали на долю містера Канінгема. Ділянка землі, на яку він має право безроздільного користування, заставлена і перезаставлена, а мізерні гроші, які він у такий спосіб здобуває, ідуть на виплату процентів. Якби містер Канінгем умів мовчати, він міг би дістати роботу на державному підприємстві, тільки ж тоді йому ніколи було б обробляти свою землю, і вона стала б пустирем; ні, він воліє голодувати, але зберегти землю і голосувати за кого хоче. Містер Канінгем належить до породи непохитних, казав Аттікус. Оскільки у Канінгемів немає грошей, щоб заплатити юристу, вони платять чим можуть.

— А знаєте, доктор Рейнольдс працює так само,— сказав Аттікус.— Коли народжується дитина, він часом бере з батьків бушель картоплі. Міс Всевидько, приділіть мені трохи уваги, і я поясню вам, що таке ущемлення прав. Джем інколи дає досить вдалі визначення.

Коли б я могла так же просто пояснити все це міс Кароліні, то уникла б деяких прикрощів і врятувала б міс Кароліну від гіркого розчарування в майбутньому, але я не вміла пояснювати так дохідливо, як це робив Аттікус, а тому сказала:

— Міс Кароліно, ви даремно соромите його. В Уолтера немає грошей, щоб завтра повернути вам, а хмиз же вам не потрібен.

Міс Кароліна на якусь мить завмерла, потім схопила мене за комір і потягла до свого столу.

— Джін Луїзо, я досить натерпілася від тебе сьогодні,— сказала вона.— Ти кепсько починаєш, дорогенька. Дай-но свою руку.

Я думала, що вона плюне мені в долоню — в Мейкомбі тільки для цього і подають руку: це віками освячений звичай скріплювати неписану угоду. Не зовсім розуміючи, про яку угоду йдеться, я обернулась до класу і побачила звернені до мене збентежені обличчя. Міс Кароліна взяла зі столу лінійку і легенько вдарила мене разів п'ять чи шість по руці, а потім веліла стати в куток. Аж тепер усі зрозуміли, що міс Кароліна відлупцювала мене, і зайшлися сміхом.

Коли міс Кароліна пригрозила, що те саме чекає й на них, першокласники знову зареготали і вгамувалися тільки тоді, коли появилася міс Блаунт. Корінна жителька Мейкомба, поки що не обізнана з "десятковою системою Дьюї", вона стала на порозі, руки в боки, і виголосила:

— Якщо з цього класу я почую ще хоч один звук, ви мене довго пам'ятатимете. Міс Кароліно, через цей гамір шостий клас не може зосередитися на пірамідах.

У кутку я стояла недовго. Міс Кароліну виручив дзвоник. Тепер вона стежила, щоб усі діти пішли снідати. Я виходила остання і помітила, як міс Кароліна важко сіла на стілець і затулила обличчя руками. Якби вона не поставилася до мене так суворо, я б пожаліла її. Вона була така гарненька.

РОЗДІЛ III

На шкільному подвір'ї я стріла Уолтера Канінгема і трохи відвела душу; я само тицяла його носом у землю, коли прибіг Джем і велів мені перестати.

— Нащо ти кривдиш меншого? — сказав він.

— Меншого? Та він старший за тебе. Через нього я сьогодні почала з неприємностей.

— Відпусти його, Всевидько. Що сталося?

— У нього не було сніданку...— І я пояснила, як мені перепало через Уолтера.

Уолтер підвівся і мовчки слухав.