Убивства на вулиці Морг - Сторінка 6

Це темно-руде волосся також відповідає описові Кюв'є. Проте я все ж не можу збагнути деяких подробиць цього страхітного вбивства. Скажімо, люди чули два голоси й один безперечно належав французові.

— Твоя правда. І ти, мабуть, пам'ятаєш слова, котрі, як майже всі свідчать, казав той голос: "Mon Dieu!" Голос, з огляду на ситуацію, слушно оцінив один із свідків (Мон-тані, кондитер), кажучи, ніби той когось докоряв чи умовляв. Це дає мені надію на розв'язок усієї загадки. Француз знав про вбивства. Можливо,— насправді це більш ніж імовірно,— що він не брав ніякої участі в тих кривавих жахіттях. Орангутанг міг утекти від француза. Він міг переслідувати мавпу, але, якщо в звіра напад шаленства, впіймати його неможливо. Отже, орангутанг і зараз десь гуляє. Я не роз'яснюватиму свої дальші здогади,— інакше я не маю права їх назвати,— вони настільки інтуїтивні, що я сам ледве їх розумію, і тому не сподіваюся, що зможу зробити їх зрозумілими для інших. Через те нехай це будуть просто здогади. Якщо той француз і справді невинний, то оголошення, яке я вчора заніс до редакції газети "Le Mond" (цю газету переважно читають матроси, бо вона віддана їх інтересам), приведе його сюди.

Він дав мені газету, і я прочитав таке:

"ПІЙМАНО! У Булонському лісі рано-вранці такого-от числа (вказано день убивства) піймано великого бурого орангутанга, що походить з острова Борнео. Власник (як нам відомо, матрос з мальтійського судна) може отримати тварину, якщо задовільно опише її та сплатить невеличку суму за її лови та утримання. Звертатися: Сен-Жерменське передм., вул. ..., буд. ..., au troisieme" (1).

(1) На четвертому поверсі (фр.).

— Як ти знаєш,— спитав я,— що той чоловік — матрос з мальтійського судна?

— Я не знаю цього,— відказав Дюпен,— я не певен цього. Проте, ось стрічка, яка своїм засмальцьованим виглядом промовляє, що була заплетена в одну з тих довгих кіс, що їх так полюбляють матроси. Крім того, оцей морський вузол на ній зав'яже не кожен, бо це мальтійський вузол. Цю стрічку я підняв коло громовідводу. Вона не могла належати жодній з небіжчиць. Та навіть, якщо я помиляюсь, і француз не з мальтійського судна, нема великої шкоди: він не знатиме причини моєї помилки, він просто гадатиме, що мене ввели в оману деякі обставини, до яких йому нема ніякого діла. Якщо ж я правий, то мій виграш істотний. Хоч і невинний, він усе ж знає про вбивства, отже, вагатиметься зголоситись як власник орангутанга. Мабуть, він гадатиме:

"Я невинний. Я небагатий. За мого орангутанга можна взяти чималі гроші: для мене зараз це справжнє багатство. Чого це я маю втрачати свою власність через дурну обережність? Ось він — лиш піти й забрати. Його знайдено в Булонському лісі — далеченько від місця страшної пригоди. Та хто взагалі втямить, що вбивства вчинила якась лиха тварина? Поліція дала хука на цьому ділі, не вхопила жодної ниточки до справжніх подій. Нехай вони й вистежать мавпу,— як вони доведуть, що я знав про вбивства? А коли й знав, то що? За це не можна потягти до суду. Але найважливіше, що про мене знають. У газеті сказано, що власником є матрос з мальтійського судна. Я не можу бути певен, що вони не знають про мене більше. Якщо я не з'явлюся по мавпу, що так дорого коштує,— а вже знають, що я її власник,— я не лише втрачу орангутанга, а й накличу підозру. Не випадає привертати увагу чи до себе, чи до тварини. Треба зголоситися, забрати її та заховати з очей, поки це діло вщухне".

Цієї хвилини ми почули, що хтось піднімається сходами.

— Готуйся,— сказав Дюпен,— пам'ятай за пістолети, але не показуй їх і не стріляй без мого знаку.

Вхідні двері були не зачинені, й гість увійшов не подзвонивши. Він піднявся на кілька сходинок і нерішуче зупинився. Аж ось ми почули, що він пішов униз. Дюпен було кинувся до дверей, але гість знову пішов угору. Він уже не вагався: рішуче піднявся на четвертий поверх і постукав у наші двері.

— Заходьте,— привітно сказав Дюпен.

Чоловік увійшов. Безперечно, це був матрос: ставний, дужий чолов'яга з тим байдужо-зухвалим виразом обличчя, яке мало означати, що він й дідькові дасть ради. Засмагле лице більш ніж наполовину ховалося під бакенбардами й вусами. У руці він тримав важку дубову палицю, але іншої зброї, здається, не мав. Він незграбно вклонився й побажав нам "доброго вечора" з тим акцентом, який, хоча й був трохи Neufchatelish (1), все ж виказував справдешнього парижанина.

(1) Невшательський (фр.).

— Сідайте, друже,— почав мову Дюпен,— я здогадуюся, що ви прийшли по орангутанга. Бігме, я вам заздрю: мати такого чудового звіра! Та, мабуть, і коштує він чимало. Як ви гадаєте, скільки йому років?

Матрос повільно звів дух,— немов людина, що збулася важкої ноші,— й поважно відповів:

— Відкіль мені знати? Проте йому не може бути більш ніж чотири-п'ять років. Він у вас тут?

— Що ви! Тут не спосіб його держати. Ми тримаємо його в платній стайні: це поруч, на вулиці Дюбо. Ви зможете забрати його завтра вранці. Сподіваюся, ви назвете його особливі прикмети?

— Авжеж, пане, назву.

— Але ж гарний звір! Так шкода його віддавати!

— О, пане! Я ж бо не казав, що весь цей клопіт вам ніяк не оплатиться. Будьте певні, я готовий дати за мавпу все, що хочете,— як то кажуть, у межах розумного.

— Гаразд,— відповів Дюпен,— приймаю ваші запевнення. Хай-но я подумаю... Чого б мені зажадати? А! Ось! Я назву свою ціну. Ви розкажете мені все, що знаєте про ті вбивства на вулиці Морг.

Останні слова Дюпен проказав дуже тихо і дуже спокійно. По тому неквапом пішов до дверей, замкнув їх і поклав ключа собі в кишеню. Не хапаючись, витяг пістолета з-за пазухи й поклав перед себе на стіл.

Матрос ураз почервонів, ніби від нападу ядухи. Зіпнувся було на ноги, схопився за палицю, але знову сів; тепер його тіпало, мов у пропасниці. Лице йому пополотніло, він вочевидь не міг говорити. Я щиро співчував йому.

— Друже мій,— мовив до нього Дюпен лагідно,— ви даремно злякалися, бігме, даремно. Даю вам слово честі, слово істинного француза, ми не зичимо вам зла. Мені стеменно відомо, що ви не винні в тих убивствах. Але, з іншого боку, не можна заперечити, що якимось чином ви все ж причетні до цього злочину. З того, що я сказав, ви повинні здогадатись, що я вже знайшов спосіб дошукатися правди,— спосіб, який вам годі уявити. А тепер до діла. Ви не зробили нічого, про що було б слід мовчати, нічого, що робило б вас винним. Ви навіть не вчинили грабунку, дарма що була нагода. Вам нема чого приховувати. У вас немає причин приховувати. З іншого боку, ваша честь зобов'язує вас розказати все, що ви про це знаєте. Через цей злочин ув'язнено безвинного: тільки ви можете назвати справжнього вбивцю.

Поки Дюпен йому це тлумачив, матрос потроху оговтався, хоч його зухвалості не стало й знаку.

— Ну, Господи, поможи! — сказав він після тривалого мовчання.— Я розкажу все, що знаю, але нема й найменшої надії, що ви мені повірите бодай наполовину: я був би дурнем, коли б таку надію мав. Я й справді невинний, і коли навіть мені судилося померти через це, я розкажу щиру правду й матиму чисте сумління.

Ось короткий зміст його сповіді. Останнє їх плавання було до островів Індійського архіпелагу. Невеличкий гурт з їхнього судна, у якому був й він, мав нагоду зійти на берег на острові Борнео — відпочити та трохи розважитись. Там матрос і його товариш зловили орангутанга. Товариш невдовзі помер, орангутанг став цілковитою власністю матроса. Через несвітську лютість звіра матрос мав чимало клопоту по дорозі додому, однак довіз орангутанга до Парижа. Аби не привертати незичливої цікавості сусідів, він держав його замкненим у комірчині. Матрос мав намір продати звіра й чекав, поки в того загоїться рана на нозі, яку він був заскалив під час подорожі на судні.

Тієї ночі матрос пізно повернувся з походеньок і, прийшовши додому, побачив мавпу на своєму ліжкові: орангутанг виліз із комірчини, де, здавалося, був надійно замкнений. Мавпа сиділа перед дзеркалом із бритвою в руці й запіненою мордою: вона, наслідуючи свого господаря, буцім голилася, бо не раз бачила цю процедуру проз замкову шпарку дверей комірчини. Побачивши таку небезпечну зброю в руках лютого звіра, який ще й досить вправно нею володів, матрос отетерів і не зразу збагнув, що робити. Та йому вже доводилося приборкувати скажений норов цього створіннячка, і він потягся по батіг. Побачивши це, мавпа притьмом кинулася в двері, далі на сходи й стрибнула у вікно, що, як на лихо, було відчинене на вулицю. Матрос у розпачі пустився за нею, а мавпа, раз по раз зупиняючись, оберталася до переслідувача й вимахувала руками, так і не кинувши бритви; коли матрос підбігав, вона тікала далі. Таким чином лови тривали довгенько. їм не стрілася жодна людина, бо була дуже пізня година. Коли вони опинилися у провулку за будинком пані Леспане, увагу втікачки привернуло мерехтливе світло у вікні опочивальні на п'ятому поверсі. Кинувшись до будинку, мавпа запримітила громовідвід, швидко видерлась по нім, ухопилась віконниці (яка була аж біля стіни) і гойднулася просто у відчинене вікно. Не спливло й хвилини, як мавпа була вже в опочивальні.

Матрос і зрадів, і збентежився. Тепер він був певен, що зловить утікачку, бо спуститися десь-інде вона не могла, а тут буде легко її перейняти. З іншого боку, ставало лячно за те, що мавпа може накоїти в будинку. Останнє міркування спонукало чоловіка лізти слідом за мавпою. Вилізти по громовідводу, тим паче матросові, було неважко. Але, діставшись п'ятого поверху, він зрозумів, що далі йому зась: вікно було далеко ліворуч. Усе, що він міг зробити,— це вилізти трохи вище, щоб бачити, що робиться в кімнаті. Коли він зазирнув у вікно, то мало не впав з переляку. Саме тоді залунали ті моторошні крики, що побудили серед ночі мешканців вулиці Морг. Пані Леспане та її дочка, в самих нічних сорочках, упорядковували папери в залізній скриньці, яку вони викотили насеред кімнати. Папери було розкладено поруч на підлозі. Жінки, певно, сиділи спиною до вікна й не одразу побачили орангутанга, бо минув деякий час, перш ніж почулися крики. А віконницею міг бахнути й вітер, тож вони, мабуть, так і подумали.

Коли матрос зазирнув у вікно, величезний звір тримав стару за розпущені на ніч коси і водив бритвою навколо її обличчя, наслідуючи рухи голяра.