Уїкенд на Південному березі - Сторінка 2

— Ніттель хвилину помовчав. — Отож я й кажу! Щоранку, повертаючись додому, я віддавав дружині сто франків! Ото був заробіток! І собі дещо лишав, бо з порожньою кишенею ходити якось не пасує. Бувало, за ніч візьмеш склянок сорок.

— Сорок склянок?

— Атож. Зустрінеш у барі товаришів, їх почастуєш, вони тебе, сам розумієш. Найчастіше я брав бірр, часом перно. Я б не сказав, що багато пив, але склянок п'ятнадцять за ніч перепускав, і голова не боліла. — Ніттель зупинився і, обійшовши візок, обережно натяг жінці сукню на ноги. Та сукня все одно не закрила її голих колін. — І сам не знаю, навіщо роблю це, — мовив він, ніби вибачаючись перёд Майя, — їй же зараз однаково. Як я вже тобі казав, — провадив він далі, — я працював водієм нічного таксі. Заробіток хороший, та й взагалі цікаво. Ти не можеш собі навіть уявити, що іноді доводиться бачити. Це теж своєрідна школа життя. А ти що поробляв до армії?— раптом спитав він Майя.

— Нічого особливого.

— Розумію, розумію, —одказав Ніттель. — Це я просто так спитав, аби не мовчати. Зрештою, людина робить те, що їй подобається, еге ж? Дивно: у тебе такий поважний вигляд. На мою думку, ти вчитель.

Майя усміхнувся.

— А хіба у всіх учителів буває поважний вигляд?

— Та ні, не у всіх. Я знав декого з них, це були дуже веселі хлопці, але все одно напускали на себе цей вигляд. Очевидно, тому, що навчали дівчат. Дивиться на тебе такий, і, здається, весь час насторожі, щоб ти не бовкнув якоїсь дурниці.

— І в мене теж такий вигляд?

— Точнісінько, — відповів Ніттель. І великодушно докинув: — У кожної людини свій вигляд, затям собі. І вона зовсім не винна, що в неї такий вигляд… Отож, я, — провадив він далі, хвилю помовчавши, — щоранку приносив своїй дружині сто франків! Сто франків! І вона не скаржилась. Бачив би ти, яка вона була щаслива! Та й я, знаєш, людина серйозна, працюю, скільки сили. Що ти хочеш: голова сім'ї! Зачекай! —мовив він, втупившись у Майя своїми голубими очима. — Я тобі покажу фотографію свого синка.

Невеликий гаман, засмальцьований і напханий всякою всячиною, що аж розпирає його. Фото з позагинаними краями. На ньому — синок під час першого причастя. Напомаджене волосся, розгублене обличчя…

— Хороший хлопець!

— Ще б пак! У школі він усіх лупцює. Я кажу це не тому, що він мій син, — просто він дужий хлопчина. — Ніттель обережно поклав фото в гаман. — Навчається в монастирській школі. Якщо хочеш знати, мені церква байдужа. Пекло мене не лякає, а в рай я не вірю, але хлопчаки дивляться на це зовсім інакше. — Якийсь час він котив візок мовчки.

— Мені на мою дружину немає чого скаржитись, це серйозна жінка, та й з чоловіком їй пощастило, можеш мені повірити, — знову заговорив Ніттель. — Бо я, хоч і дужий як кінь, спокійна людина. У мене є жінка, і більше я нікого не хочу знати. Інші тільки й скачуть у гречку, а я не такий. Не заперечую, двічі або й тричі на тиждень стрінешся з товаришами, але ж то інша річ. Заходиш у бар близько другої години ночі, бо зовсім з ніг падаєш. Все-таки важко висидіти ніч за кермом. Очі злипаються від сну. Вип'єш дві-три чарчини, щоб трохи підбадьоритись. І раптом хтось із хлопців гукає: "Нумо ще по одній!" Хіба відмовишся? "Давай!" Випили. А за хвилину кожен знову у своїй таратайці, кожен знає дорогу, бо їздив цими вулицями хтозна-скільки. Четверо таксі мчать одне за одним. Поворот, другий… Машина за машиною. Розважались, просто приємно згадувати! Але хлопці вміли й працювати, будь певен. А це не так легко! Головне, піймати пасажира. Ти мене розумієш? Їдемо, зупиняємось, гукаємо дівчат…

— І тобі це приносило задоволення?

Ніттель здивовано глянув на Майя.

— Ти що, дурний? Яке ж тут задоволення? Це просто для сміху. Стривай, на чому я зупинився?

— Гукаєте дівчат.

— Еге ж. Гукаємо дівчат. Гарний був час, скажу тобі! Серед хлопців були такі, що клали дівчат на подушки. Я не такий. Я бачив, що ці дівчата не варті того, аби на них витрачатись. Я робив так: сам розсядуся на подушці, а дівка — навколішках біля моїх ніг. Ти мене зрозумів? Мов той паша! Не кажи! Я хоч і ненадовго, але корчив із себе велике цабе. Отак сиджу собі на задньому сидінні, а дівка — біля моїх ніг! Отоді тільки й відчував себе людиною! "Жозефе, поїхали!" Іноді я купував собі велику сигару, щоб закурити її в таку хвилину. Второпав? Розсядуся на задньому сидінні, сигара в зубах, мов той бос із своєю секретаркою. А дівка біля ніг, уторопав? І все це за десять франків.

— Ну, це вже дурні жарти.

— Згоден, згоден! —жваво відказав Ніттель. — Але ж за десять франків! Подумай, за десять франків! А були серед хлопців і такі, котрим це нічого не коштувало. Спали з дівками й не платили ані франка!

— Оце вже свинство!

— Свинство? Для кого свинство? Для дівок? А хто вони такі, ці дівки? Ніхто! Про них не варто навіть мову заводити. Я б такого, звичайно, не зробив. У мене принципи. Я забув тобі сказати, — додав він, — що я теж учився в монастирській школі.

Майя усміхнувся і витяг з кишені пачку "Голуаз".

— Хочеш сигарету?

— Тобі ж самому нічого не залишиться.

— Бери. Мені вони дісталися даром. Продавець не схотів узяти в мене грошей.

— Та ну? — вигукнув Ніттель і зупинив візок. — Неправда!

— Їй-бо.

— Ти з мене глузуєш.

— Та ні.

— Кажеш, не схотів, щоб ти заплатив за сигарети.

— Еге ж.

— Відмовився взяти з тебе грошики?

— Так.

— Просто не віриться! А він, бува, не з'їхав з глузду?

— Та ні. Просто це деморалізований тип.

— Деморалізований, кажеш? Ну й слівця ж у тебе! Деморалізований! Хай би всі вони деморалізувалися! Ото була б чудасія! Заходиш у крамницю: "Дайте мені те і те, та швиденько!" Тобі загортають, що ти сказав, усміхаються і дають! Ти йдеш собі геть, не заплативши ані су. Справжнє кіно!

— Тоді б і ти возив своїх клієнтів безплатно.

— А чого б і ні? Адже я брав би все без грошиків! Виходило б одне на одне.

— А дівки ж як? — усміхаючись спитав Майя.

— Так само! І дівки безплатно. Вони теж безплатно. Ото була б чудасія, еге ж? Ти помітив, — провадив він далі, — що до цієї клятої війни ніхто не страждав? Навпаки, люди були навіть щасливі. Тоді ми цього не цінували. Тільки тепер схаменулися. І я, і моя жінка, і мій старий! Жили й лиха не знали! А яка в мене дружина! Таку любку, як моя дружина, не так легко знайти. Правду кажучи, це я її виховав. Боже, як згадаю ті ночі, що були ще недавно! Надворі дощ, буря — здається, от-от завалить хатину, а ти з жіночкою в ліжку, в теплі. А збоку на стіні нічничок. Ото життя: надворі дощ, вітер, а ти з жіночкою в теплі, на перині! І не тільки ми лежали отак у теплі в ліжку, над яким горів нічничок. Обіймеш її, пестиш, голубиш. Боже, яка це краса! Тоді цього ніхто не цінував! Хлопці стрибали в гречку… — Він зупинив візок і сумно глянув на Майя. — Ти теж цього зазнав чи ні? Скажи, зазнав?

— Чого? Кохання?

— Та ні, не кохання. Отого, про що я тобі розповів, Надворі дощ, вітер, а ти в своїм закапелку, в теплі, з дружиною, а збоку нічничок. Розкошували і не цінували! А тепер облизуйтеся!

— Так, — сказав Майя, — твоя правда.

— Молодець! — радісно вигукнув Ніттель. — Ти мене зрозумів! Я так і знав, що ти хороший хлопець, хоч у тебе трохи й поважний вигляд. Треба бути хорошим хлопцем, щоб це зрозуміти.

— Скажи, — мовив він, знову зупинившись. — Як ти гадаєш: коли прийдуть фріци, вони всіх нас теє, чи ні? Дехто каже, що вони приїдуть на танках з вогнеметами. І винищать геть чисто всіх!

— Можливо. На війні всяк буває.

— Невже вони справді так зроблять… Це ж стільки народу…

І мовчки покотив візок далі, насупивши брови.

Майя дивився на труп жінки й думав, що, можливо, колись він теж отак лежатиме, закляклий, з застиглим поглядом, його покладуть у дерев'яну скриню, і він згниє в землі. Колись. А може, навіть завтра. Може, за кілька місяців. А може, й за двадцять років. Але цей день неодмінно настане. В житті нічого не можна точно передбачити, тільки смерть. Смерть — це така річ, на яку можна розраховувати напевно.

— Мені треба праворуч, — сказав Ніттель, зупиняючись. — Відпочинемо?

— Ні, я повертаю назад. Пізно вже.

Ніттель опустив ручки візка і — вкотре вже — прикрив убитій сукнею стегна.

— Бідолашна ти моя, — замислено мовив він, плескаючи її по колінах. — Все-таки життя паскудна штука! Воно з тобою жорстоко пожартувало, ціпонько! — Він обернувся до Майя.

— То що, попрощаємось?

— Так, мені вже пора вертатись.

— Що ж! — з жалем сказав Ніттель. — Тоді попрощаємось.

— Так.

— До побачення.

— На все добре.

— Бувай. Завжди до твоїх послуг.

— Дякую, — відповів Майя. — Краще обійдуся.

Ніттель зареготав.

— Ти, бачу, веселий хлопець, хоч трошки й похмурий на вигляд.

Він підняв ручки візка і, напруживши всі сили, покотив його далі.

— Дякую за сигарети! — обернувшись гукнув він Майя.

В міру того, як Майя все ближче підходив до Сана, автомашин ставало дедалі більше. Вони були всяких розмірів і форм — велетенські ваговози рено, присадкуваті, мов танки, англійські грузовики "402" з передньою тягою. Майже кожній з машин бракувало одного, а то й двох коліс. А на маленьких остінах колеса були зняті геть усі. Машини лежали на спині, мов скарабеї кольору хакі, здавалось, що це їх, граючись, поперевертала якась дитина.

Майя кілька раз запитував себе, навіщо здалися людям колеса, які вони познімали з машин. Тільки на великих ваговозах іще можна було їздити. На деяких мотори, згідно з наказом, були виведені з ладу, але більшість стояли цілі й неушкоджені, в баках було повно пального. Майя знизав плечима. В нього і його товаришів теж був автомобіль — англійська санітарна машина, яку "захопив" Дері. Ця халабуда правила їм за спальну кімнату. Зараз машин скрізь хоч одбавляй! А мотоциклів стільки, що їх можна розставити через кожні десять метрів на протязі десяти кілометрів!

"Зараз нам бракує не машин. Зараз нам бракує дороги", — подумав Майя.

Чоботи Майя, зовсім новенькі, — він знайшов їх під час відступу, — вгрузали в дрібний пісок дюн. Довкола було стільки війська, що часом доводилось переступати через тіла, мов на пляжі. Праворуч, на гребені дюни, Майя помітив гурт солдатів. Застромивши руки в кишені, вони, мов ті роззяви, дивились на небо. Вони стежили за боєм між німецькими бомбардувальниками та канадськими винищувачами і, мов болільники на стадіоні, щоразу здіймали неймовірний галас, коли до них долинало татакання кулеметів.

Майя пройшов повз гурт солдатів, що посідали колом на піску.