Українська Дивізія "Галичина" - Сторінка 23

Опрацьовувався докладний плян для формування та осягнення бойової готовости таких груп. Дивізія передбачала утворення трьох бойових груп, одної з кожного полку. Перша бойова група була готова до вимаршу на протязі 24 годин. Для швидкого перекидання, Дивізія організувала потрібну автоколону. Ці заходи, які Дивізія зробила з власної ініціятиви, без наказу вищого командування, вона зголосила німецькому командувачеві в Братіславі та арміям на фронті.

З відступом фронту, частини постачання 1-ої армії переміщено в район Жіліни. Вся місцевість забита обозами. Єдиний шлях із сходу на захід перетворився у безконечну змію возів, яка повзла без упину вдень і вночі. Очевидно, що при наявності такої кількости війська дії партизанів зовсім притихли. Тому для Дивізії призначено додаткові терени для охорони, що поширилися на південь в долину Нітри і збільшилися майже вдвоє.

В кінці грудня 1944 року Дивізія одержала наказ вислати на фронт до Південної Словаччини одну бойову групу для відбиття пролому Червоної Армії в районі Банської Штявниці. Бойова група в складі 29-го полку і допоміжних частин без жадних труднощів зформувалася і від'їхала на фронт автомашинами. Про всякий випадок друга бойова група (30-ий полк) перебувала у маршовій готовості. Бойова група 29-го полку, під командою підполковника Дерна (Deern), виконала усі на неї покладені завдання. Вона відзначилася в боях з Червоною Армією як в наступі, так і в обороні, і дістала визнання від усіх командирів, які з нею мали діло. Особливо відзначилася її артилерія. Деякі вояки групи — українці і німці — одержали нагороди за хоробрість. У січні бойова група повернулася назад до Дивізії.

Тим часом фронт, як із півдня, так із сходу, посувався щораз більше вглиб Словаччини. Штаб 1-ої танкової армії плянував перенестися до Великої Битчі, що лежала в районі Дивізії. Це спричинило нові труднощі з приміщенням для війська. Завдання, які досі виконувала Дивізія — охорона свого великого району і боротьба з партизанами, стали неактуальними. З ходу подій видно, що перед Дивізією стояли дві можливості: фронт або переміщення. На випадок введення Дивізії у фронтові бої, штаб мав готові пляни, розроблені до найменших деталів. Тепер командування враховувало можливість переміщення Дивізії в новий район пішим маршем і робило усі потрібні приготування. Для транспорту всього запасу зброї, устаткування, обмундирування, амуніції і харчів потрібно ще близько 400 додаткових коней. Цих додаткових коней і возів потрібно не так для самої Дивізії, яка повністю боєздатна і оперативна, як для переміщення запасного полку, який був маломобільний у перемаршах. На випадок перемаршу виготовлено докладний календарний плян. До фронтових боїв Дивізія готова, але при введенні її в бої треба брати до уваги обставини. Тепер треба добре подумати, чи варто таку цінну бойову одиницю як модерну піхотну дивізію кидати без вагань у ризиковану гру.

Наприкінці треба ще згадати, що Дивізія прийшла з допомогою українським втікачам на Словаччині. За допомогою дивізійного транспорту й вояцтва проведено евакуацію українських родин з прифронтової смуги. Таким чином, хоч скромно, українські вояки безпосередньо допомогли своїм земляками у їхньому важкому становищі.

Переміщення у Штірію

У половині січня 1945 року Дивізія підготовлювалася до переміщення або до фронтових боїв. Для неї існували тільки ці дві можливості.

21 січня 1945 року прийшов наказ про переміщення: "Українська Дивізія переміщується негайно, у пішому марші, у Штірію. Там вона має за якнайшвидший час закінчити переформування і навчання та осягнути бойову готовість. Докладний район розташування буде вказаний на місці вищим фюрером СС і поліції у Любляні. Під час навчання Дивізія приступить до поборювання численних партизанських загонів у своєму районі. Запасний полк залишається підпорядкований Дивізії і разом з нею переміщується пішим маршем. Залізничого транспорту для посадки Дивізії в ешельони нема. Дивізія буде аж до часу вступлення її у фронтові бої під місцевою командою тилу". У додатковому наказі німецький командувач Словаччини заборонив Дивізії маршувати по головному битому шляху Братіслава — Жіліна, який призначено виключно для пересування і постачання фронтових військ. До нового місця призначення маршрут Дивізії становив понад 500 кілометрів. Він проходив крізь гірські масиви, засніжені бічні шляхи, подекуди ще навіть непрочищені.

Хоч командування Дивізії було приготоване на переміщення, проте вибраний для неї район дещо його здивував. Дивізія була готова до маршу. Тепер треба було заздалегідь приготований плян провести в життя і маршувати.

Для маршу Дивізія потребувала ще близько 400 коней, бо деякі хворі та непридатні коні треба було залишити в Жіліні. Крім цього, потрібно додаткових коней і возів для перевозу запасів обмундирування, харчів й амуніції, як також урухомлення запасного полку. За обрахунком штабу потрібно яких 800-900 коней і близько 100 возів.

Від німецького командувача Словаччини Дивізія одержала дозвіл на реквізицію потрібних коней і возів. Також до реквізиції штаб Дивізії був приготований, включно з готовими наказами, які треба було тільки розіслати до окремих командирів. Заготівля коней і возів не мусіла відбуватися як конфіскація, а тільки як найом на основі видаваних посвідок з поданням оцінки вартости коня або возу. Таким чином, командувач Словаччини мав підставу, за якою він зможе заплатити за найом коней і возів, або якщо не буде можна їх віддати, тоді він заплатить за них їхню вартість.

До всіх підрозділів було видано накази з докладними вказівками як і скільки треба реквізувати коней і возів. Для проведення реквізиції, підрозділи мали створити спеціяльні комісії у складі одного старшини і рахункового. Додатково Дивізія видала окремі розпорядження, бо з досвіду з німецькими частинами знала, що при проведенні такого роду заходів завжди бувають надуживання. Якщо таке було з німцями, то не можна сподіватися чогось іншого від українців. Але ніхто не сподівався, що майже кожна сотня буде робити свавільні реквізиції. Негайно до штабу Дивізії надійшло багато скарг, головне від частин, зайнятих при будові укріплень в долині ріки Вагу, яким забрано майже всі коні і вози. Дивізія перевірила справу й встановила, що реквізовано близько 1 600 коней і понад 300 возів, отже, близько 800 коней і 150 возів понад встановлену норму. Таке велике число реквізовано не з причини великих потреб, а з перебільшеної запопадливости окремих підрозділів. Деяким виправданням було й те, що дивізійний інтендант видав в той час окремим підрозділам більше харчів, ніж це було передбачено, а запасний полк одержав перед самим вимаршем велику кількість обмундирування.

Проте Дивізія повернула назад близько 200 коней і 100 возів, а командир Дивізії видав гостру догану всім підрозділам за порушення розпоряджень. Командувач у Братіславі взяв до уваги виправдання Дивізії і тільки зажадав, щоб йому якнайшвидше прислали списки реквізованих коней і возів для негайної виплати населенню відшкодування. Начальник відділу IV(с) і дивізійний ветеринар витратили багато часу на складання потрібних списків, бо в багатьох випадках ані німецькі, ані українські старшини не видавали населенню жадних посвідок за забрані коні чи вози.

Для переїзду дивізійної автоколони потрібно було чимало пального, а його ніде не можна було дістати. Тому вирішено перевезти залізницею всі автомашини, за винятком деяких автомобілів призначених для підтримання зв'язку. Залізницею перевезено також устаткування, що не було придатне до кінського запрягу. Проте потрібних вагонів теж не було, і тому дивізійний старшина для доручень мусів залишитися з ліквідаційною командою в Жіліні для відтранспортування автоколони.

31 січня 1945 року Дивізія виступила в марш двома маршрутами. Марш заборонявся по маґістралі Жіліна — Братіслава — Відень. Після кількаразових змін призначено перехід через Дунай мостами біля Братіслави і Клостер Нойбурґ. Все інше було передано для вирішення командуванню Дивізії. На Словаччині залишилися командир винищувально-протитанкового дивізіону як керівник усіх залишених для транспорту залізницею автомашин та 1-ий старшина для доручень як керівник ліквідаційної команди.

Для маршу Дивізію розподілено в наступному порядку (Дивись схему ч. 11).:

Маршова група "А"

Керівник: командир Дивізії.

Частини: 29-ий піхотний полк, 30-ий піхотний полк, вишкільно-запасний полк, дивізіон зв'язку, частина винищувально-протитанкового дивізіону, гарматний полк, постачання, дивізійний штаб.

Маршрут: Чадца — Жіліна — Поважська Бистриця — Тренчін — Нове Місто над Вагом (Nove Mesto n. V.) — Нойштадт (Neustadt) — Малі Карпати — Маляцки — Клостер Нойбурґ (Kloster Neuburg) — Віденський Ліс (Wiener Wald) — Земмерінґ (Semmering) — Ґрац — Марібор (Maribor, нім. Marburg/Drau).

Маршова група "B"

Керівник: командир 31-го піхотного полку.

Частини: 31-ий піхотний полк, фюзилерський курінь, саперний курінь, польово-запасний курінь.

Маршрут: Врутки — Св. Мартін — Піщани (Piany) — Малі Карпати — Братіслава — Вінер Нойштадт (Wiener Neustadt) — Гартберґ — Ґляйсдорф (Gleisdorf) — Ґрац — Марібор.

Маршова група "C"

Керівник: командир винищувально-протитанкового дивізіону.

Частини: автоколона.

Маршрут: переїзд залізницею.

Цей маршрут був остаточний. Одначе, через великі сніги та поганий стан шляхів, командувач Словаччини все ж таки дозволив важкому дивізіонові гарматного полку й деяким відділам саперів переїхати Малі Карпати головним шляхом від Піщан до Братіслави.

Усі частини Дивізії одержували кожного дня у пляншетах денний маршрут з докладною дорогою та місцем постою. Такий марш вимагав великої фізичної витривалости. Він був розподілений так, що марш відбувався 3-4 дні підряд, по 30-40 кілометрів денно, а потім давався один день на відпочинок. Сніги та непрочищені шляхи важко було перемагати воякам. Це може лише той зрозуміти, хто такий марш сам переніс. Найважчий шлях мала група "Б" від Св. Мартіна до Піщан, далі через Малі Карпати і вкінці від Вінер Нойштадт через Гартберґ до Ґляйсдорфу. Група "А" мусіла подолати найбільші труднощі в Малих Карпатах і Віденському Лісі.