Униз і вгору за течією - Сторінка 6

Теплохід пробирався всередину якоїсь невідомої широкої затоки, з берегів якої далеко в воду заходили дерева. Вони стриміли і попереду і ззаду. Перше враження роздвоювалося і підмінялося; неясно було, що дивовижніше й неймовірніше: чи то вважати теплохід, що обачки повз серед дерев, велетенським доісторичним чудовиськом, чи то дивитися на дерева, що росли з води, як на якусь фантастичну картину.

А втім, чи фантастичну? Дерева були голі й жалюгідні, без листя, з рідкими, згорненими в балабушки голками хвої, з набряклими від води осклизлими гілками, з чорними, схожими на гусінь, сережками на березах. Одні ще трималися прямо, інші вже хилилися, їх поступово вимивало, tía них, підстрибуючи, наскакувала хвиля, і тоді вони з хлипаючим стогоном хиталися, натягуючи і так ослабле коріння, хиталися, наче плавуни, довго й безсило, без тієї гнучкості і забавки, з якою ходить під вітром ліс. На березі, що стояла на краю берега, листя було зовсім жовте і дрібне, віти обвисли, весна для неї так і не настала, але далі, мов не було нічого і юрмлячись, вибігав нагору молодий міцний сосняк, палахкотіла під сонцем соковитою травневою зеленню висока осика.

Після несподіваного в цих безлюдних місцях і мовби нарочито приглушеного гудка теплохід приткнувся до голого, необжитого берега, де на піднятому щиті було накарябано назву якоїсь незнайомої пристані, що її раніше на річці не існувало. На землю зійшли дві жінки і попрямували дорогою вгору. Теплохід одразу ж розвернувся і поповз назад, і далі так само скрадаючись поміж затопленими деревами, де булькотіла риба. Сонце піднялося вже високо, стало тепліше й сухіше, розвиднілася і заясніла далина. Берегом, перелітаючи одна за одною з ялини на ялину та голосно каркаючи, проводжали теплохід дві ворони, але в їхньому незугарному, розгонистому галасуванні не чулося нічого, окрім цікавості. Назустріч, тарахкаючи на малих обертах, наче трактор, пройшов моторний човен, у шапці і тілогрійці сидів на кормі бородатий чоловік, на носі човна валялися мокрі нерозібрані сіті.

Розсуваючи береги, затока дедалі ширшала і ширшала. Тепер пливли вже чистою водою, не боячися за щось зачепитись, і рушили, набираючи вітер, швидше. Прокидався на теплоході люд, забігали дітлахи. Матроси в тільниках, покрикуючи один на одного, метушилися над чимось на носі; шурхотіла віником по палубі молода жінка в розстебнутому халаті; з кухні знизу потягло запахом щїв, які саме розігрівали.

Нарешті ще через півгодини ходу теплохід вибрався із затоки і, не звертаючи, рушив кудись до протилежного берега, що темнів попереду далеко і розпливчасто. Віктор навіть не уявляв собі, як широко могла розлитися вода, і дивився навколо здивований і приголомшений, не знаючи, з чого більше дивуватися — чи з лінькуватої могуті велетенської маси води, що її тепер називали морем і котра затопила тисячі й тисячі гектарів землі, чи з того, що все це було наперед задумане і здійснене з тією точністю і впевненістю, котрі ніколи не збагненні для розуміння необізнаної на таких справах людини. Від річки тут, звичайно, нічого не залишилося, і навіть на око неможливо показати, де пролягало її русло; ще вночі, коли Віктор спав, річка захлинулася і потонула у байдужій повіді, що зустріла її. Від берега до берега було кілометрів з десять, а може, й більше, адже вода звичайно приховує відстань; на півночі, куди раніше прямувала течія, земля довго не змикалася до далекого й низького обрію.

Вода здавалася нерухомою й сірою. Колода, що залишилася за кормою, не зміщувалася убік, а лише віддалялася від теплохода; і високе, майже прямовисне сонце не могло проникнути всередину, освітлюючи лише каламутне і блякле коливання. У ній уже не було химерного вигравання синьої й зеленої барв, живої і хвилюючої невпинності в красі й радості здійснюваного руху, вируючого, темно-зеленого сяяння глибини, і чистої, кришталево-дзвінкої музики на перекатах, і хвилястих поперечних доріжок гірських річок, що впадають з силою, і гордовитого, звабливого виду островів — усього того, що ще тільки вчора несла з собою річка. Від краю і до краю вода лежала покірливо й глухо, однією безмежною рівниною, пригнічуючи своєю тяжко-тою понурі й низькі береги. Повітря над нею було спустошене, не носилися в ньому стрижі з свистячим, уривчастим звуком, не заливалися ластівки, не збиралися вони в дружні, галасливі — хоч вуха затикай!—зграї, аби відігнати яструба. Зате, як знав Віктор, з'явилися чайки, почали прилітати звідкись великі, небачені раніше в цих місцях орли — море, хоч яким воно було, поступово устатковувалося своїм життям.

Тим часом теплохід наближався до великого села, що стояло, очевидно, на вирубці: нижче вулиць густо жовтіли кружальця пеньків. Серед старих, почорнілих хат було багато нових, поставлених зовсім недавно; їх червонясті, з патьоками від запеченої сірки стінки палахкотіли під сонцем рівним соковитим жаром; круті тесові дахи висіли легко й весело, ладні, здавалося, відірватися й полетіти. Кілька будинків стояли і зовсім багаті: під шифером —нечува-на раніше розкіш! У палісадниках уже прижилася горобина, берізки, ялинки. Де-не-де на вулицях залишилися від лісу й сосни, але, як завжди в сусідстві з людиною, вони щосили квапилися піднятися вгору і стирчали голі й незугарні, з миршавими гілками на маківці.

З усіх кутків цього села поспішали до пристані люди. Тріщали мотоцикли, метляючи збоку вбік у марній спробі об'їхати пеньки і-все-таки стрибаючи по них; затіявши одчайдушну метушню, гасали берегом собаки; дві корови, піднявши від паші голови, дивилися на теплохід, що наближався, пильно й очманіло: від гудка дременуло до городів і жалібно замукало теля, косуючи на незнайоме голосисте чудовисько; за планицею, біля якої тремтіло теля, злетів на голову городнього пугала півень і загорлав з бурлацькою щирістю, додаючи і свій внесок у загальне пожвавлення. І дітлахи, дітлахи, які, мов горох, сипалися з кожної щілини. Якийсь карапузик, сяючи рудою голівкою, не міг угнатися за розтягненою вервечкою дітей старших, і від кривди рюмсав на бігу, але ніхто не звертав на нього уваги, всі мчали, мов очманілі. Нарешті, перечепившись, карапузик упав і зайшовся плачем, кликав когось, — і докликався: таке ж руде, як і він, дівча років семи чи восьми, що бігло попереду, швидко розвернулося, підскочило до хлопчака, швидко і зло відшльопало його й знову помчало далі. Карапузик одразу ж скочив на ноги і кинувся за нею — дивно й незрозуміло було, як він міг бігти і водночас, не вгаваючи, кричати так голосно й настирливо, заглушаючи своїм ревінням усі інші звуки.

Ось так само колись і маленький Вітько, як і ці дітлахи, мчав щодуху до першого пароплава і, знетямлений від радості, ладен був лізти в воду й тонути. Після цього тільки й наставало по-справжньому літо, коли з-за Верхнього острова з'являвся знаменитий у ті роки "Лейтенант Шмідт", пасажирський колесник, що вічно завалювався на один борт і скрикував довгим вітальним гудком. О, щ

Що й казати — влітку село оживало. Наїжджали гості, привозили подарунки, та й самі сільські коли-не-коли дозволяли собі сісти на пароплав і податися куди-небудь у справах і турботах. Діставалися сюди з експедиціями і зовсім чужі, незнайомі люди з великих, із чудернацькими назвами, міст, які, виявляється, справді існують на світі, а не вигадані лише в книжках (одна тільки назва свого села вважалася зрозумілою і вічною, мовби з неї і почалася земля, решта чомусь скидалася на жартівливі, несерйозні, яким хочеш вір, а хочеш — не вір). Окрім того, завжди цікаво було просто дивитися на пасажирів, котрі стояли на палубі в кумедній, небаченій одягачці, і уявляти собі, що й ти коли-небудь аж ніяк не гірше за них візьмеш та й покотиш куди-небудь, куди твоїй душі заманеться.

Однак минало літо, надходила зима. І — боже мій! — як тоскно й гірко — хоч плач! — ставало на душі, коли останній пароплав зникав усе за тим самим Верхнім островом, а вслід йому задував холодний, з дощем і снігом, низовий вітер; сумне, осиротіле село залишалося одне-однісіньке на всьому білому світі зі своєю незугарною долею, на довгі місяці терпляче і з надією залишалося чекати наступного літа. І знову розкладали багаття, але було воно прощальним, і стояли навколо нього мовчки і пригнічено, гріючи руки й спини, знову хто-небудь бабахкав з рушниці, але від пострілів цих ще більше стискалося серце.

Проте й зима минала. І, хоч вірте, хоч ні, з-за Верхнього острова знову з'являвся "Лейтенант Шмідт"...

Під шум, гамір, тріскіт, гавкіт і лемент усього, що зібралося на березі, теплохід ткнувся носом у дно на досить поважній відстані від землі і завмер. Стало зрозуміло, що пристати тут не просто: берег низький, дно високе, вода тримається тільки по поверхні. Відгрібаючись, теплохід здав назад і спробував поткнутися в іншому місці — те ж саме. Після чотирьох марних спроб підійти ближче, на які пішло майже півгодини, коли юрба на березі не переставала давати поради, одну кращу за іншу, капітан, втративши терпець, крикнув нарешті згори: "Стоп!" — і теплохід завмер, відтягнувши про всяк випадок корму в море. Автоматичний трап, красиво розвернувшись у повітрі, не дістав до землі навіть наполовину; по трапу, що завис у порожнечі, поліз юний матросик, тягнучи за собою драбинку, але і її виявилося недостатньо.