Усмішка Джоконди - Сторінка 5

- Олдос Гакслі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Час від часу її слова заглушав грім. Вона продовжувала говорити, перекрикуючи шум знадвору.

— Я вас так добре розуміла, і то віддавна.

Блискавка освітила її, напружену, нахилену й націлену на нього, її очі здавалися двома глибокими й загрозливими гарматними жерлами. Темрява знову поглинула її.

— Ви були самотньою душею, яка шукала споріднену душу. Я співчувала вашій самотності. Ваш шлюб… — грім заглушив кінець її речення, і містер Гаттон знову почув голос міс Спенс, коли вона казала: —… не могла бути справжньою подругою для чоловіка вашого штибу.

Споріднена душа! Він? Споріднена душа. То було неможливо, неймовірно. "Жоржет Лебланк, колишня споріднена душа Моріса Метерлінка"[9]. Кілька днів тому він побачив таке в газеті. Так ось ким він був в уяві Дженіт Спенс — спорідненою душею. А для Доріс він був зразком доброчесності й найрозумнішою людиною в світі. А ким він був насправді, в дійсності? Хто знає?

— Усім серцем я потяглася до вас. Я вас розуміла. Я теж була самотня. — Міс Спенс поклала руку йому на коліно. — Ви були такий терплячий. — Знову блиснуло. Вона ще й досі була небезпечно націлена на нього. — Ви ніколи не скаржилися. Але я здогадувалася, я здогадувалася.

— Як це чудово з вашого боку! — То ж він був ame incomprise[10].

— Тільки жіноча інтуїція…

Грім ударив і розколовся, затих удалині, і лунав лише гомін дощу. Грім був його сміхом, збільшеним сміхом, що вирвався назовні. Блиснуло й гримнуло знову, над самісінькими їхніми головами.

— Хіба ви не відчуваєте, що у вас у душі є щось таке, що ріднить вас із цією бурею?

В уяві він бачив, як вона нахиляється до нього, промовляючи ці слова.

— Пристрасть зрівнює людину з природою.

Який же йому зробити зараз хід? Очевидно, від нього чекають, що він скаже "так" і зважиться на рішучий крок.

Однак містера Гаттона раптом охопив жах. Пиво вже не грало. Ця жінка не жартувала, вона плекала дуже серйозні наміри. Ця думка приголомшила його.

Пристрасть?

— Ні,— розгублено відповів він. — Я не пристрасна людина. Проте його зауваження або не почули, або на нього не звернули уваги, бо міс Спенс, мов у лихоманці, з неослабним піднесенням продовжувала говорити, але так швидко й таким довірливим голосом, що містер Гаттон не спромагався зрозуміти, що саме вона каже.

Судячи з того що йому вдавалося почути, вона розповідала йому історію свого життя. Блискавки мигали рідше, і темрява западала надовше. Однак із кожною блискавкою він бачив, що жінка й досі націлена на нього; вона що ближче посувалася до нього, ближче й ближче. Темрява, дощ, а потім блискавка! Її обличчя було поруч, до нього можна було сягнути рукою. Бліда, біло-зелена маска — великі очі, вузьке жерло рота, густі брови. Агріппіна, а може, так, а може, вона більше схожа на Джорджа Робі?[11]

Він почав обмірковувати різні плани втечі. Можна було б раптово скочити, прикинувшись, що побачив злодія. — Тримайте злодія! Тримайте злодія! — і кинутися наздогін. А може, сказати, що йому раптом стало зле, що в нього серцевий напад? Або що він побачив привида — привида Емілі в садку? Поринувши, мов дитина, у складання планів, він не звертав жодної уваги на те, що говорила міс Спенс. І лише коли вона судомно схопила його за руку, він отямився.

— Я поважала вас за це, Генрі,— сказала вона. Поважала його за що?

— Шлюб — це святе, і ваша повага до нього, навіть коли шлюб, як у вашому випадку, був невдалий, викликала в мене повагу до вас, захоплення вами і — чи насмілюся я вимовити це слово?..

О, злодій, привид у садку! Проте, для них було надто пізно.

— … так, Генрі, кохання. Але ж відтепер ми вільні, Генрі. Вільні? У темряві почувся шурхіт, і вона стала навколішки поряд з його стільцем.

— О Генрі, Генрі, я теж не була щаслива.

Вона обійняла його, і, відчуваючи, як здригається її тіло, він зрозумів, що вона ридає. Так, мабуть, благають пощади.

— Не треба, Дженет, — говорив він. Ті сльози були жасні, справді жасні. — Не зараз, не зараз! Заспокойтеся, вам треба в ліжко. — Він погладив її по плечі, потім підвівся, звільняючись від її обіймів. Він залишив її лежати долі поруч із стільцем, на якому сидів.

Пройшовши до холу й не чекаючи, коли йому подадуть капелюха, він вийшов з будинку, доклавши всіляких зусиль, щоб тихенько зачинити за собою парадні двері. Хмари полинули геть, і на ясному небі світив місяць. На шляху стояли калюжі, а в канавах та ровах хлюпотіла вода. Містер Гаттон ішов не розбираючи дороги, не переймаючись тим, що змокне.

Як же нестямно вона ридала! Разом із почуттям жалю та гризотами, які він відчув, пригадавши її ридання, у ньому поступово зростало обурення: чому вона не грала в ту саму гру, в яку грав він, безжальну, потішну гру? Але ж він напевне знав, що вона не гратиме в його гру; він це знав і незважаючи на це не відмовився від неї.

Що вона сказала про пристрасть і про природу? Щось по-дурному банальне, однак справедливе, справедливе. Вона була чорною, зарядженою блискавками та громом хмарою, а він, мов якийсь маленький дурненький Бенджамін Франклін, запустив змія у саме серце грози. А тепер ще й скаржиться, що його іграшка привабила блискавку.

Мабуть, вона ще й досі стоїть навколішки поруч того стільця в лоджії і плаче.

Але чому він сам не спромігся продовжувати ту гру? Чому його полишила звична безвідповідальність, залишивши його раптом протверезлого в холодному світі? На жодне з тих запитань він не мав відповіді. Лише одна думка, настійлива та ясна, бриніла в нього в голові — думка про втечу. Він мусить негайно забиратися геть.

— Про що ти думаєш, Ведмедику?

— Та ні про що.

Запало мовчання. Містер Гаттон навіть не ворухнувся: поклавши лікті на парапет тераси, спершись підборіддям на руки, він дивився вниз на Флоренцію. Містер Гаттон найняв віллу на вершині пагорба на південь від міста. Із трохи піднятої тераси край саду було видно довгу родючу долину, що тяглася аж до міста, за яким височіло похмуре громаддя гори Морелло; на сході піднімався густо заселений пагорб Ф'єзоле, засіяний цяточками білих будинків. Усе сяяло й раділо у променях ласкавого сонця.

— Щось непокоїть тебе?

— Та ні, дякую.

— Розкажи мені, Ведмедику.

— Але, люба моя, немає чого розповідати, — містер Гаттон обернувся, всміхнувся і погладив дівчині руку. — Гадаю, що тобі краще піти й відпочити. Тут надто спекотно для тебе.

— Добре, Ведмедику. Ти теж підеш?

— Тільки докурю сигару.

— Гаразд. Але, Ведмедику, зроби це якнайшвидше.

Повільно, знехотя вона спустилася сходами й подалася до будинку.

Містер Гаттон продовжував споглядати Флоренцію. Йому було конче потрібно залишитися сам на сам. Інколи було добре втекти від Доріс та від невгамовних проявів її пристрасті. Він ніколи не зазнавав страждань кохання без взаємності, але зараз зазнавав страждань людини, яку кохають. Ці останні тижні були тижнями усе зростаючої нудьги. Доріс завжди була поруч, мов настирлива думка, мов нечиста совість. Так гарно було зостатися на самоті.

Він витяг конверта з кишені й розкрив його, не дуже й охоче. Він ненавидів листи, бо зараз там завжди було щось неприємне, зараз, коли він одружився вдруге. Цей був від сестри. Він пробіг очима образливі "правди", з яких складався той лист.

Слова "непристойний поспіх", "самогубство в очах суспільства", "майже ще тепла в могилі", "людина низького походження" — там було все. Зараз вони були неминучими в посланнях від родичів, які мали "добрі наміри та правильні думки". Роздратований, він збирався пошматувати дурнуватого листа, коли наприкінці сторінки помітив одне речення. Серце шалено калатало в нього, коли він вчитав його. То було щось страшне! Дженіт Спенс ходила по сусідах і говорила всім, що він отруїв свою дружину, щоб мати змогу одружитися з Доріс. Чортівня якась! Звичайно людина стримана, містер Гаттон тремтів від люті. Він вдався до дитячої втіхи обзиватися і лаяв ту бабу найнепристойнішими словами.

Відтак він побачив безглуздість цих звинувачень. Тільки подумати, що він зважився на те, щоб убити когось задля шлюбу з Доріс! Якби вони лишень знали, як йому нудно. Бідолашка Дженіт! Вона намагалася бути підступною, проте спромоглася лише на те, щоб виглядати справжньою дурепою.

Від цих думок його відірвали звуки кроків; він роззирнувся. У садку, нижче маленької тераси, дівчина-служниця збирала фрукти. Неаполітанка, яка якимось чином опинилася аж у Флоренції, вона була зразком класичного типу, хоча й трохи попсованого. Профіль її було неначе взято із сицилійської монети не ліпшого періоду. Риси обличчя, викарбувані в найкращих традиціях, передавали майже досконалу тупість. Найгарнішим з усього в неї був рот: природа каліграфічною рукою надала йому виразу ослячої впертості… Під її бридким чорним одягом містер Гаттон бачив пругке тіло, сильне й велике. Він і раніше поглядав на неї з прихованою цікавістю. Сьогодні зацікавленість перейшла в бажання. Ідилія у стилі Феокріта[12]. Ось жінка й чоловік, хоча, на жаль, він не був точною копією козопаса на схилах вулкана. Він покликав її.

— Армідо!

Усмішка, з якою вона відповіла йому, була такою провокаційною, свідчила про таку доступну вдачу, що містер Гаттон аж злякався. Він знову стояв на краю, на краю. Він мусить відступити, і то зараз, ще до того, як буде запізно. Дівчина продовжувала дивитися на нього.

— Ha chiamato?[13] — запитала вона нарешті.

Дурість чи розсудливість? Ет, зараз він уже не мав вибору. Кожного разу перемагала дурість.

— Scendo[14],— озвався він до неї. Дванадцять сходинок вели з тераси до садка. Містер Гаттон рахував їх. Униз, униз, униз, униз… Він наче бачив, як спускається донизу: як переходить з одного кола пекла до іншого — із темряви, сповненої вітрами та буревіями, до прірви із смердючим багном.

Впродовж багатьох днів справа Гаттона не полишала перших сторінок мало не всіх газет. З часів, коли Джордж Сміт, утопивши в гарячій ванні свою сьому наречену, затьмарив події першої світової війни, не було більш популярного судового процесу. Уява людей була збуджена цим страшним злочином, що виплив назовні лише по кількох місяцях після його скоєння. То була одна з тих подій у житті людини, така помітна, бо трапляється не так вже й часто, яка свідчить, що від Господа не сховаєшся.