В свою останню годину - Сторінка 26

Ніби наперед знав. Я часами думаю: якби ж то роботящий так нюхом чув здалеку роботу, як нероба чує байдики! Отож він зупинився там, ніби наперед знав, перед тим новеньким будиночком з музикою. А ми чекали й слухали її. Гадаю, у Сюрата я такий грамофон сторгував би за п'ять доларів. Добра штука музика, така заспокійлива.

— Може, тут є лопата,— каже тато.

— Ти хочеш, щоб Джуел сходив,— Каже Дарл,— чи краще я?

— Гадаю, краще я сам піду,— каже тато.

Він зліз з підводи й пішов стежкою на подвір'я і довкіл будиночка. Музика стихла, а тоді знову почулася.

— Він дістане її,— Сказав Дарл.

— А так,— погодився я. Він ніби прочував, ніби бачив крізь стіни й крізь оці десять хвилин.

Тільки на це пішло не десять хвилин, а більше. Музика стихла й уже не оживала, поки вона з татом розмовляла десь там, по той бік будиночка. Ми чекали на підводі.

— Давай, я тебе до Пібоді одвезу,— сказав Дарл.

— Ні,— заперечив я.— Спершу її поховаймо.

— Якщо він коли-небудь повернеться,— сказав Джуел. Він почав лаятись. Тоді став злазити з підводи.— Я іду,— сказав він.

Потім ми побачили, що тато вертається. Він вийшов з-за рогу з двома лопатами в руках. Він поклав ЇХ на підводу, сам сів, і ми поїхали далі. Музики більше не чулося. Тато все оглядався на той будинок. Коли він трохи підніс руку, я побачив, як у вікні промайнула тінь і мелькнуло жіноче обличчя.

Та найдивніше було з Дьюї Делл. Це мене вразило. Я розумію, чому люди говорили, що він чудний, хоча ніхто нічого не мав до нього

13В

особисто, І це начебто його самого, як І будь-кого іншого, не стосувалося, і злитись тут було однаково що на калюжу, яка обляпає тебе, коли ступиш туди ногою. Та й крім того, я давно вже підозрював, що його й Дьюї Делл щось таке загадкове зв'язує. Якби я мав сказати, що когось із нас вона любить більше за інших, то це був би саме Дарл. Але от коли ми опустили труну в яму й засипали і виїхали з воріт у провулок, де нас дожидали оті хлопці, що рушили просто на Дарла, і він сахнувся вбік, то саме Дьюї Делл вчепилася в нього перше, ніж навіть Джуел навалився. І тоді вже я міг не сумніватися, звідки Джіл-спай довідався, як зайнялась його клуня.

Вона ні словом не озвалася, навіть не глянула на нього, але коли ті хлопці сказали, чого їм треба, і що вони прийшли забрати його, і він кинувся назад, вона скочила на нього, мов дика кицька, аж одному з тих хлопців довелося тримати її, а вона його дряпала, мов дика кицька, поки другий хлопець, тато й Джуел не збили Дарла з ніг і так він і лежав, розпластаний долі, й дивився на мене.

— Я думав, ти мені скажеш,— озвався він.— Я й подумати не міг, що ти не скажеш.

— Дарле,— сказав я.

Але він знов запручався, став битися з Джуелом і з одним із тих хлопців, бо ж другий тримав Дьюї Делл, тоді як Вардаман верещав, і Джуел тоді сказав:

— Убийте його. Убийте сучого сина.

Так це було негарно. Страшенно негарно. І нікуди від цього бруду не дінешся. Нікуди. Я пробував пояснити йому, але він тільки одне товк:

— А я думав, ти мені скажеш. Це не те, що я.

Потім він почав сміятися. Один з хлопців стяг з нього Джуела, і він сидів на землі, не перестаючи сміятись.

Я знов спробував пояснити йому. Якби я тільки міг ворухнутися, хоча б сісти. Але я все пробував пояснити йому, і він перестав сміятися й звів на мене погляд.

— Ти хочеш, щоб я поїхав? — спитав він.

— Так буде краще для тебе,— сказав я.— Там буде спокійно, ніхто не чіплятиметься і взагалі. Так буде краще для тебе, Дарле.

— Краще,— повторив він. І знов зайшовся сміхом.— Краще,— повторив він ще раз. Він насилу промовив це, так його душив сміх. Ми дивились на нього, а він сидів на землі і сміявся й сміявся. Це було негарно. Страшенно негарно. Щоб мене лиха година побила, коли я бачив тут щось смішного. Адже нічим не виправдаєш того, хто зумнсно нищить те, що ти спорудив у поті чола, що зросив власним потом.

Але я все-таки не певен, чи хто-небудь має право визначати, шо ось це божевілля, а оце ні. Мабуть, у кожній людині сидить якесь створіння, що робить за неї щось нормальне чи ненормальне, що спостерігає за нормальними й ненормальними її вчинками з однаковим жахом і подивом.

ПІБОДІ

Я сказав:

— Ну нехай як припекло, хтось міг би ще погодитись, щоб Білл Варнер зашив його, як паршивого мула, це я допускаю, але щоб мене чорти взяли, якщо той, хто дозволив Енсові Бандрену лікувати його голим цементом, не мав зайвих ніг!

— Таж вони хотіли, щоб мені трохи полегшало,— сказав він.

— Хотіли, чорти б їх побрали! — сказав я.— Але якого чорта Армстід дозволив знов укласти тебе на цю підводу?

— На ній було цілком терпимо,— сказав він.— І ми не мали часу чекати.— Я тільки дивився на нього.— І мені зовсім не боліло,— докинув він.

— Не бреши мені; й не пробуй вмовити, що тебе шість днів трусило на підводі без ресор і зламана нога у тебе не боліла!

— Ну, не дуже боліла,— сказав він.

— Ти хочеш сказати — Енсові не, дуже боліла,— сказав я.— Так само, як не боліло йому, коли серед вулиці кинулись на цього бідолаху й забили в кайдани, мов запеклого вбивцю. Не кажи. І не кажи, що тобі не болітиме, якщо ти втратиш шістдесят з гаком дюймів шкури, поки я здеру цей бетон. І не кажи, що тобі не болітиме, якщо кульгатимеш на вкороченій нозі до кінця віку,— це якщо ти взагалі ше зможеш ходити. Бетон,— сказав я.— Боже всемогутній, та чого Енс не відніс тебе до найближчого тартака й не встромив твоєї ноги під пилку? Це б її вилікувало. А потім ви гуртом могли б устромити його голову під пилку й вилікувати всю родину... А де ж сам Енс? Що він поробляє?

— Поніс віддавати позичені лопати,— сказав він.

— Атож,— сказав я.— Де ж пак, він же мусив позичити лопату, щоб поховати власну дружину. Якщо він ще й ями не позичив. Шкода, що ви й його туди не поклали... Що, боляче?

— Та не так, щоб дуже,— відповів він, і краплі поту, здорові, як мармурові кульки, побігли у нього по обличчю, і воно стало такого кольору, як промокальний папір.

— Звичайно, не дуже,— сказав я.— До наступного літа ти чудово зможеш шкутильгати на одній нозі. Тоді вона тобі вже не болітиме, що й казати... Твоє щастя, що це та сама нога, яку ти вже раніше зломив,— сказав я.

— Отож і тато так само каже,— сказав він. •

МАКГАУЕН

Тільки-но я ввійшов у рецептурну й почав шоколаду собі наливати, коли вертається Джоді й каже:

— Слухай, Скіте, там жінка якась питає лікаря, і коли я її спитав: "Якого вам лікаря?" — так вона каже, того лікаря, що тут працює. Я кажу — немає тут ніякого лікаря, а вона однак стоїть і дивиться в цей бік.

— Що за жінка? — питаю.— Скажи їй, нехай звернеться до Ел-форда.

— Селючка,— каже він.

— Спровадь її звідси до окружної управи,— кажу йому.— Скажи — всі лікарі поїхали в Мемфіс на конференцію перукарів.

— Ну добре,— каже він, виходячи.— Але вона навіть дуже нічогенька, як на селючку.

— Стривай-но,— кажу. Він' зупинився, а я підійшов і заглянув у шпарину. Але проти світла нічого не міг розгледіти, хіба те, що ноги у неї були гарні.— Кажеш — молода?

— Та з вигляду мов ягідка, як на селючку.

— На ось,— кажу, простягуючи йому шоколад.

Скинув я фартуха й вийшов. Вона й правда була нічогенька. З таких ото чорнооких, що й ножа тобі в спину встромлять, коли що не так. А таки нічогенька! В аптеці більше нікого не було — обідня ж пора.

— Я вас слухаю,— звертаюсь до неї.

— Ви — лікар? — питає вона.

— Звичайно,—І відповідаю. Вона одвела од мене погляд, розглянулась.

— А можна пройти туди трохи далі? — питає.

Було саме чверть на першу, але я пішов і попросив Джоді постояти на сторожі й свиснути, у разі старий з'явиться, хоч він узагалі приходить рівно о першій, не раніше.

— Краще не починай,—каже Джоді,—Він же тебе під зад коліном, що й не зоглядишся.

— Він ніколи раніше першої не повертається,— я йому.— Ти ж побачиш, як він заходитиме на пошту. Тож витрішок не купуй, і зразу ж тоді свиснеш.

— А ти що там збираєшся? — питає він.

— Ти надвір паси оком. Потім розкажу.

— І помічника тобі не треба?

— Що ти собі в біса думаєш? — я йому.— Тобі що тут, кінний розплідник? Ти його пильнуй. А я іду на переговори.

Я пройшов у глибину приміщення. Став біля дзеркала, пригладив чуприну і вернувся до рецептурної, де вона чекала. Вона розглянулася по боках, а тоді подивилась на мене.

— Ну,—кажу я,— які ж у вас неприємності, пані?

— Це по-жіночому,— каже вона і пильно так дивиться.— Гроші я маю,— додає.

— Ага,— кажу.— У вас уже є неприємності по-жіночому, чи ви їх хочете мати? Якщо так, то я саме той лікар, що треба.

Ну ж ці селючки. Ніяк не можуть втямити, чого потребують, а потім ніяк не можуть цього пояснити. На годиннику було двадцять на першу.

— Немає їх у мене,— каже вона.

— Чого немає? — питаю.

— Немає їх,— каже вона.— У тому ж бо й справа.— Вона дивиться на мене.— А гроші я маю.

Тепер до мене дійшло.

— Ага,— кажу.— У вас у животику завелося щось таке, чого ви не хотіли б там мати.— Вона дивиться на мене.— І ви хотіли б трохи більше його, а чи трохи менше?

— Гроші я маю,— каже вона.— Він сказав, що в аптеці на ці гроші можна чого-небудь дістати проти цього.

— Хто так сказав? — питаю.

— Він,— каже вона й дивиться просто на мене.

— Імен можете не називати,— кажу.— Той, хто сунув жолудя вам у живіт? Це він вам так сказав? — Вона не відповідає.— Ви ж не заміжня, ні?

Персня у неї я не бачив. Але, можливо, вони й не знають, навіщо перстень?

— Гроші я маю,— каже вона і показує їх мені, загорнуті в хустинку: десять доларів.

— Я не сумніваюся, що ви їх маєте,— кажу.— Це він вам дав?

— Атож,— відповідає вона.

— Котрий саме? — питаю. Вона дивиться на мене.— Котрий з них дав вам гроші?

— А він тільки один,— каже вона й дивиться на мене.

— А далі що? — питаю. Вона мовчить. У підвалі тим незручно, що тільки один вихід, і він за внутрішніми сходами.— Така ж гарненька дівчина, як ви.

Вона дивиться на мене й починає загортати гроші назад у хустинку.

— Хвилиночку,— кажу я, і обходжу прилавок.— Ти чув коли-небудь про того хлопця, що розтяг собі вухо? — питаю.— Він потім став глухий, як пень.

— Сплавив би ти її звідси, поки не заявився старий,— каже Джоді.

— Якщо ти стоятимеш при вході, за що старий тобі платить, він нічого не запопаде, навіть мене,— кажу йому.

Він помалу рушає до входу.

— А що ти думаєш з нею робити, Скіте?

— Не можу тобі сказати,— відповідаю.— Це було б неетично.