В замку - Сторінка 2

Графиня з покоївкою вийшли, а на столі та ліжку зосталося розкидане вбрання.

Ольга сиділа на стільці, мов здерев'яніла. Їй уже не хотілося плакати. Отже, її обшукують, мов злодійкувату служницю. "Чи не чекаєте ви, щоб я вибачилася?" Ні, ні, вельможна пані, боронь боже! Вам вибачатися перед найнятою за гроші дівчиною? Обшукайте ще мої кишені й гаманець, обшукайте все, упевніться, чи я не вкрала чого. Я бідна, тож напевне нечесна…" Ольга втупила застиглі очі в підлогу. Тепер вона розуміла, чому стільки разів заставала свій одяг і білизну наче поперекладаю. "А я їм за одним столом із ними! Відповідаю на запитання, всміхаюсь, підтримую розмову, силкуюсь бути веселою…" Почуття безмежного приниження пойняло Ольгу. Її очі були широко розплющені й сухі, вона притискала зціплені руки до грудей; думки розбігалися, тільки серце болісно й тривожно калатало.

На руки їй сіла муха, потерла лапками голівку, розправила й склала крильця, перебігла далі; руки не ворухнулись. Час від часу зі стаєнь долинало гупання копита чи дзенькіт ланцюга. В буфетній бряжчав посуд, над парком, пролітаючи, заквилив кібець, удалині, на повороті колії, прогув паровоз. Муха нарешті знудилась, махнула крильцями й вилетіла у відчинене вікно. У замку залягла мертва тиша.

Бам, бам, бам, бам… Четверта година. Голосно позіхаючи, куховарка йде готувати полуденок. Хтось перебіг подвір'ям, біля колодязя зарипів коловорот, весь дім трохи ожив. Ольга підвелася, безтямно провела долонею по обличчю й почала акуратно складати на столі своє вбрання. Потім стала навколішки перед комодом, повикладала з шухляди на ліжко білизну. Книжки свої поскладала на стільці, а коли скінчила, стала над усім тим, мов над руїнами Єрусалима, й потерла чоло: "А що це я роблю? Навіщо?"

"Таж я від'їжджаю! — відповів у ній виразний голос. — Скажу, що негайно звільняюсь, і завтра о п'ятій годині ранку поїду. Старий Ваврис відвезе мої валізи на станцію…" — "Та ні, як це так! — спантеличено заперечила Ольга. — Куди ж я звідси поїду? Що я робитиму без служби?" — "Вернусь додому, — відповів голос, який уже все зважив. — Матуся, правда, плакатиме, але тато похвалить мене. Скаже: "Добре зробила, донечко, честь дорожча за найкращу службу".

"Але що ж мені робити тепер, таточку?" — з тихою й гордою радістю запитала Ольга. "Підеш на фабрику, — відповів голос, який усе вирішив. — Працюватимеш руками, щотижня одержуватимеш платню. І матусі вдома допомагатимеш: вона вже стара, кволенька. Пратимеш білизну, митимеш підлогу; втомишся — спатимеш, зголоднієш — їстимеш. Вертайся додому, донечко!"

В пориві радості Ольга розкинула руки. "Швидше звідси, швидше! Завтра ввечері я буду вже дома! І як я давно до цього не додумалась? Як я тут витримувала? Зразу, зразу після полуденку скажу, що лишаю службу, й поїду додому. Ввечері поскладаю все, приведу сюди графиню й покажу їй: оце-от я забираю з собою, коли тут б хоч нитка ваша, візьміть її. З вашого я беру з собою тільки оцей бруд на спідниці".

Аж розчервоніла з радості, Ольга скинула забруднений костюм. "Завтра, завтра. Заб'юся в куток вагона, щоб ніхто й не бачив мене; втечу, як пташка з клітки". Їй захотілось пустувати; насвистуючи, вона пов'язала собі червоний бант, засміялась сама до себе в дзеркало, горда, з пишно розпушеними кучерями, й засвистіла якнайгучніше: до-ре-соль-ре, до-ре-соль-ре!

На подвір'ї затупотіли ноги; продзвонив деренчливий гонг, скликаючи до столу. Ольга поквапно збігла сходами — їй хотілось востаннє побачити урочистий вихід графської родини. Попереду ступає старий напівпаралізований граф, спираючись на плече довготелесому підліткові Освальдові. Вельможна графиня ледве несе своє хворобливо здуте черево і зі злості раз у раз смикає Мері за стрічку в косах. Позаду ліниво суне атлетична постать містера Кеннеді; видно, що йому абсолютно байдуже до всього довкола.

Старий аристократ квапливо додибує до дверей, розчиняє їх і запрошує:

— Madame?

Графиня важкою ходою вступає до їдальні.

— Mademoiselle? — граф озирається на Ольгу. Та входить, високо піднісши голову. За нею — граф, Кеннеді, Мері, Освальд. Граф сідає за стіл на чільному місці, праворуч нього — графиня, ліворуч — Ольга. Графиня дзвонить. Нечутною ходою, опустивши очі, входять покоївки — наче маріонетки, що чують тільки наказ, бачать тільки владний порух. Їхні юні уста, здається, ніколи ще не промовили й звуку, а потуплені очі ніколи не підводились і не дивились ні нащо зацікавлено чи уважно. Ольга прикипіла поглядом до цієї пантоміми; "Щоб довіку не забути…"

— Du beurre, mademoiselle?[174] — питає граф.

— Merci[175].

Ольга п'є чай без цукру, з сухим хлібом; "Через тиждень — буяє в ній радісна думка, — ходитиму на фабрику". Тим часом граф незграбно жвакає штучними щелепами, графиня нічого не їсть, Освальд розливає какао на скатерку, Мері тільки лизькає цукерки, і лиш містер Кеннеді на палець завтовшки намазує свою скибку маслом. Переможна зневага до всіх і до всього сповнила Ольжине серце. "Жалюгідні! Завтра я єдина з вас буду вільна і з жахом згадуватиму ваші обіди та вечері, за якими ви не масте чого сказати одне одному, не маєте на що поскаржитись і з чого посміятись!"

З усією погордою, на яку була здатна, Ольга думала про містера Кеннеді. Вона палко зненавиділа його з першого дня — за вміння так легко й байдуже до всього ставитись, жити, як йому хочеться, ні крихти ні на кого не зважаючи, за те, що ніхто не сміє ним командувати, за всю його незворушну зверхність і незалежність. Служба його полягала хтозна в чому. Він брутально боксував з Освальдом, поблажливо приймав хлопцеве поклоніння, їздив з ним верхи; йшов полювати, коли йому заманеться, а як валявся десь у парку, ніщо не могло примусити його зрушити з місця. Інколи, як бував сам, він сідав за фортепіано й імпровізував; грав він бездоганно, але якось бездушно, наче думав тільки про себе. Ольга тоді нишком слухала, і її аж ображало те, що вона не може зрозуміти цієї холодної, складної й егоїстичної музики. Він не звертав уваги ні на що й ні на кого; а коли його про щось питали, то ледве розтуляв губи, щоб сказати; "yes"[176] або "по"[177]. Молодий атлет, жорстокий, честолюбний і ледачий, робив усе неначе згорда. Іноді старий граф наважувався запропонувати йому партію в шахи; тоді містер Кеннеді мовчки сідав за шахівницю і, майже не задумуючись, небагатьма швидкими, безжальними ходами ставив мат старому, який аж пітнів від хвилювання й белькотів, мов дитина, по півгодини розпачливо міркуючи над кожним ходом і по десять разів беручи ходи назад. Ольга спостерігала ці нерівні двобої, не приховуючи гніву; вона й сама інколи грала в шахи з графом, добрим і вдумливим гравцем, і їхні партії розтягувались до нескінченності: партнери неквапливо задумували топкі й складні комбінації, а розгадати таку комбінацію означало віддати належно розумові супротивника і його шахістській майстерності. Не питаючи, що дає їй право на це, Ольга почувала себе незмірно вищою за містера Кеннеді з усією його досконалістю, що не коштувала йому ніяких зусиль, із його самовпевненістю й непохитною зверхністю, якою він підкоряв собі всіх; вона зневажала його й намагалась показати йому це. Вся її дівоча гордість і самолюбство, які щодня зазнавали стількох ударів, виявлялися в цій демонстративній зневазі.

Тепер містер Кеннеді незворушно їв, ні крихти не зважаючи на убивчі погляди збуреної гнівом Ольги. "Ігнорує мене, — в запалі думала вона, — а тим часом щовечора, як іде спати, стукає в мої двері" "Open, miss Olga…"[178]

Справді, це була одна з таємниць замку, і Ольга навіть не здогадувалась, яку щиру цікавість викликає ця таємниця серед слуг. Молодий англієць, що просто-таки образливим чином нехтував покоївок, уже давно провадив свою таємну облогу. З його примхи йому обладнали спальню в замковій вежі, де буцімто ще з діда-прадіда з'являлись привиди. Ольга, звичайно, ні в які привиди не вірила і вбачала в примсі Кеннеді лише хизування; одначе це не перешкоджало їй самій пізно ввечері мліти зі страху, йдучи сходами чи коридором. А втім, це свята правда, що ночами в замку часто чулися звуки, які не можна було пояснити Францовими зальотами чи й ще вульгарнішою еротикою в кімнатах жіночої прислуги.

Коротше кажучи — якось увечері, коли Ольга вже лежала в ліжку, містер Кеннеді постукався до неї: "Орел, miss Olga". Дівчина накинула на себе халатик і, ледь прочинивши двері, спитала, чого йому треба. Тоді містер Кеннеді замурмотів по-англійському якусь нісенітницю, з якої вона зрозуміла хіба чверть, але все ж добрала, що він називає її "любою Ольгою" ("sweet Olga") та іншими ласкавими словами. Цього вистачило, щоб вона зачинила двері в нього перед носом і замкнулася, а коли вони зустрілись уранці, спитала його, суворо й відверто дивлячись йому в вічі: що він робив увечері під дверима в неї? Містер Кеннеді, звичайно, не визнав за потрібне давати якісь пояснення чи взагалі чимось виявити, що він щось пам'ятає; але відтоді стукався до неї щовечора, казав: "Open, miss Olga", пробував відчинити двері, дражнив її всілякими жартами, а Ольга, лежачи в ліжку, натягала ковдру трохи не на голову, зі слізьми кричала: "You're a rascal!"[179] або "Ви здуріли!", користуючись усім незрівнянним багатством синонімів, які є для такого випадку в англійській мові. Її лютило до нестями, що цей негідник і дурень сміється. Звичайно від нього за цілий день не можна було почути сміху.

Тепер Ольга розглядала містера Кеннеді, і очі в неї блищали. "Ось хай він підведе погляд, — казала вона, — і я спитаю його тут, при всіх: "Містере Кеннеді, чому ви щовечора добиваєтесь до моєї кімнати?" Буде скандал, але я й ще дещо скажу на прощання…" Жадоба помсти розпалювала її. Та враз містер Кеннеді підвів очі, сталево-сірі й незворушні, і Ольга, вже ворухнувши губами, почервоніла. Їй щось пригадалося…

Це сталось із тиждень тому, і винні були прекрасні місячні ночі, що стояли тоді. Невимовно чарівні ночі в роз-повні літа, осяяні ясним місяцем, срібні священні ночі з поганських часів! Ольга гуляла коло замку й не могла примусити себе йти спати в таку чародійну ніч. Вона була самотня й щаслива, окрилена подивом перед цією безмірною красою, що сповивала сонний світ.