Важка дитина - Сторінка 2

Мені вже шістнадцять, нашому диву смугастому — невідомо скільки, але він уже майже дорослий. Він підріс. Але оскільки я теж підросла, і солідно, то він все одно тільки-тільки дістає мені до пояса. Три роки — це дуже багато, страшенно багато, те, що було зі мною три роки тому, те, що я робила і думала, мені здається цілком чужим і дурним, немов відбувалося це з іншою людиною. Це була недурна і досить освічена тринадцятирічна дівчинка, а зараз... тепер у мене інші інтереси.

А ось що стосується Кера, то мені здається, він з'явився в нашому будинку всього кілька днів тому. Я чудово пам'ятаю і той день, і перші слова, які були сказані, і перші переживання.

Кер тоді спочатку прожив у нас рік. Цілий рік ми носилися з ним як з писаною торбою. Мама мені потім якось сказала: "Мені навіть ніяково, скільки батьківської ласки ми відняли у тебе заради нашого звіреняти". Я не дуже з цього засмучувалася. Мені батьківської ласки вистачало, особливо якщо врахувати, що я людина самостійна і чудово можу обійтися половиною норми.

Всім нам було сумно від того, що наше терпіння і увага пропадали марно. Він розірве мій малюнок або ще чогось нашкодить, я йому кажу: "Ну скажи, диво окасте, за що ти мене ненавидиш?" — "За те", — відповідає. Він узагалі вважав за краще обходитися без допомоги виразної мови. Фраза довша від двох слів йому була огидна. Найчастіше він обмежувався двома виразами: "Ні" і "Не хочу". Потім додав до цього словника "йди геть". Вчитися він теж не хотів. Тут уже ми були абсолютно безсилі. А через рік його у нас раптом забрали.

Тоді батько прийшов додому і сказав:

— Завтра Кер від'їжджає.

У цю мить Кер був зайнятий тим, що малював чорною фарбою квадрати на золотистій оббивці канапи. Він не знав, що фарба змивається, і його бентежило, що ніхто його не зупиняє. Кер підняв вухо, почувши ці слова, але малювати не перестав.

— Чому? — здивувалася бабуся. — Хіба йому у нас погано?

— Погано, — сказав батько. — Він тут завжди відчуває себе пригніченим.

Кер провів чорною фарбою довгу смугу, довів її до підлоги і застиг у незручній позі, підслуховуючи, що буде далі.

— Ми настільки чужі йому, що боюся, ми швидше травмуємо його, аніж виховуємо.

— І куди ж його відправляють?

— Створена база — ізольований центр, де умови, сподіваються вчені, наближені до звичного для нього оточення. Туди відправляють усіх малюків. Вони будуть надалі рости всі разом.

— Але він уже до нас звик, — заперечила я без особливої переконаності.

— Звик? — здивувався батько.

Кер умочив квач у фарбу і уміло забризкав мене з голови до ніг. Коли я відмилася, батько пояснив, що малюкові треба жити в колективі собі подібних, що ще невідомо, коли йому вдасться повернутися додому, а поки я повинна уявити собі, хотіла б я провести роки наодинці, серед родичів Кера, чи вважала б за краще жити в дитячому садку, вірніше інтернаті, з такими ж, як я, дітьми? Я не змогла дати чіткої відповіді, а Кер цілу ніч не спав, перебирав накопичені ним за останній рік багатства — він великий лахмітник, тягне собі в кімнату усе, включно до склянок, череп'я, камінчиків, старих папірців, сучків і гілок, що здивували його своєю формою чи фактурою. Вранці виявили Кера внизу, у передпокої. Снідати він не хотів, зібравши свої багатства в мішок, сидів поряд з ним, наче боявся пропустити потяг.

— Ні, — сказала бабуся, яка встала першою і дуже турбувалася, що Кер ніяк не висловив жалю з приводу від'їзду. — Так ти не поїдеш. Ти спочатку поснідаєш, як всі люди.

— Не хочу, — проквакав Кер.

Губ у нього немає, рот змикається щільно, навіть не побачиш, де ця щілина, зате як відкриє — немов у жаби.

— Радий, що від'їжджаєш? — запитала я, спустившись услід за бабусею.

У це питання я спробувала вкласти всю свою образу на невдячне звіря.

Кер подивився на мене впритул і не удостоїв відповіддю.

Снідати він так і не став, чекав батька на порозі. Ми вийшли з ним попрощатися, він пірнув у флаєр і сховався там. Флаєр полетів. Ми з бабусею повернулися в будинок, настрій був поганий, ревти хотілося, а бабуся весь час себе карала за те, що не знайшла до нього підходу.

— Зрозумій, Катеринко, — казала вона мені. — Адже, врешті-решт, батько має рацію. Абсолютно має рацію. Нас все-таки багато, а він один. А що ми знаємо про те, як з ним поводилася його мати? Може, його треба вранці гладити по голові?

— Я бачила, як ти гладила, експериментувала. Він тебе чапнув.

Я була непримиренна. Кер мене образив. Ну й скатеркою дорога.

Так ми і злилися цілий день. Увечері повернувся батько, розповів, як усе вдало придумали для малюків, як там все розраховано по їх зросту, а температура, вологість і так далі обчислені за оптимальними параметрами.

— А як вони його зустріли? — запитала бабуся.

— Хто?

— Ну, решта малюків.

— Як? — батько знизав плечима. — Спокійно. Байдуже зустріли. І не намагайся, мамо, прикладати до них наші емоції. Поглянули на нього і зайнялися своїми справами...

А тієї ж ночі трапилася надзвичайна подія. Троє з шістьох малюків утекли зі свого нового дому, проявивши при цьому велику кмітливість. Нас попередили, тому що Кер міг повернутися і додому. Але він не повернувся. Їх усіх спіймали біля космодрому, як вони примудрилися дістатися до нього — незбагненно. За ніч вони пройшли шістдесят кілометрів. А вони ж іще діти.

Утікачів повернули на базу, пояснили їм укотре, що ніхто, на жаль, не знає, в якій стороні знаходиться їх дім, вони, укотре, не звернули жодної уваги на ці слова і вмовляння. Ніби не чули.

Потім минуло три або чотири дні без будь-яких подій. Це не означає, що ми забули про Кера, ні, все-таки в будинку залишалося безліч слідів його руйнівної діяльності — і вранці четвертого дня, коли я піднялася за чимось в ту кімнату, де раніше жив Кер, а тепер батько вирішив зробити майстерню, Кер мирно спав на верстаку, підклавши під голову мішок зі своїми багатствами.

— Ах! — сказала я.

І дуже зраділа.

Він відкрив очиська і показав мені кулачок. Мовчи, мовляв.

— Ні в якому разі, — сказала я. — Ти ж рецидивіст. Всі хочуть зробити для тебе як краще, а ти всім робиш як гірше.

Кер зобразив повний відчай, уткнувся носом у мішок, але я продовжувала:

— Зараз тобі доведеться вирушати назад на базу, де живуть твої товариші, тому що через тебе турбуються люди...

Не знаю, що мене тягнуло за язик. Може, коли йому сказали, що потрібно від'їжджати, він надто швидко зібрав свій мішок і дуже вже хотів швидше забратися звідси?

Тут Кер стрибнув у відкрите вікно, і, коли я, спохопившись, що ж я роблю, кинулася за ним, його і слід прохолов.

На шум піднялася бабуся, яку мучили передчуття, а там прибігла і мама, тому що вже подзвонили з бази і сказали, що Кер і ще один малюк, який також жив неподалік від Москви, знову втекли.

Ми шукали Кера всією сім'єю, облазили сад, всі його потаємні куточки, але не знайшли. Виявив його батько. Кер, виявляється, непомітно повернувся до своєї кімнати і вже встиг розорити верстак, на якому йому спати незручно, показуючи цим, щоб йому повернули його ліжко.

Після довгих перемовин з базою нам дозволили залишити Кера у себе, раз уже він сам того хоче. А незабаром і решта малюків роз'їхалися по колишніх будинках. Лише двоє залишилися на базі. Певно, як розсудила бабуся, у своїх земних сім'ях вони не отримали тієї турботи, яку ми, тобто насамперед бабуся, змогли забезпечити нашому шибеникові. Бабуся марнославна, але, очевидно, це характерно для всіх бабусь, коли справа стосується їх онуків.

І ви гадаєте, що після всіх цих пригод Кер став спокійний, слухняний, почав вчитися і поважав старших? Як би не так. Все пішло майже як і раніше. Не зовсім як і раніше, тому що бабуся ввела до розряду покарань загрозу повернути його на базу, яку чомусь іменувала "притулком", і ця загроза діяла. І ще не зовсім як і раніше, тому що Кер трохи подорослішав, і я стала помічати, що він краде у мене відеоплівки і ночами крутить їх на своїй навчальній машині. Не знаю вже, що він у них тямив, але, напевно, йому було цікаво.

А загалом, хоч і став він членом нашої сім'ї, і думка про те, щоб він кудись виїхав, здається навіть смішною, рідним я його не відчуваю. Може, і тому, що він мені не пробачив маленької помсти того дня, коли втік з "притулку". З іншими членами нашої родини він, скажімо, лояльний, мені він — ворог номер один. І кілька разів, коли до мене приходили гості, він вдирався до кімнати і нахабно бешкетував, навмисно, щоб мені дошкулити. Щоправда, йому це не вдавалося, а якщо гості не лякалися його, а сміялися, то він швидко скисав і повз до себе в кімнату.

І ще одне: цього року Кер навчився літати. Спочатку він насадив собі ґуль, шугаючи з дерев і даху, а потім у нього стало виходити цілком пристойно, правда, він високо не піднімається і летить доволі повільно. Крила у нього відросли і нагадують мені крила найперших аеропланів. Але вони дуже тонкі і складаються на спині, немов хребет стародавнього ящера. Іноді він дозволяє бабусі почухати крило, розправляє його, і видовище це, доповім я вам, абсолютно фантастичне: уявіть мою інтелігентну стареньку, яка сидить у кріслі, напівзакрита сірим тонким крилом, біля ніг її розташувався справжнісінький чорт, який мружиться від задоволення. Кер соромиться, якщо хто-небудь побачить його в такій легковажній позі, шипить і вдає, що прийшов за книжкою або плівкою, а бабуся бурчить, що їм з Кером не дають поговорити по душах, хоча я присягаюся, що ні про що вони не розмовляють. Вони мовчать і насолоджуються самим процесом спілкування.

А з пошуками їх справжнього дому справа поки не рухається. Я все розумію, але мені сумно усвідомлювати, що, можливо, цим істотам доведеться все життя провести тут.

А я вже три місяці як у збірній Москви. Я вважаю себе непоганою пузиристкою. Дивне це слово — пузиристка, мені завжди здається, що за цим повинно ховатися щось товсте і рожеве. А я, як відомо, не товста і не рожева. Ось навчиться Кер літати трохи краще, візьму його якось із собою. Хай подивиться, що його ворогиня теж на щось придатна.

Ніколи нічого не можна передбачити в житті. Я зараз дістала свої старі двошарові нотатки з проміжком у три роки і подумала вже не про те, чи змінилася я сама, а про зміну самої суті подій.