Вбивство у Східному Експресі - Сторінка 2

Почувши відповідь, він подався назад і випадково зіштовхнувся з Мері Дебенхем, яка стояла позаду нього.

– Що трапилося? – запитала вона французькою. – Чому ми зупинилися?

– Нічого страшного, мадемуазель. Щось зайнялося у вагоні-ресторані. Нічого серйозного. Уже вже скінчилося. Запевняю вас, немає жодної небезпеки.

Вона зробила різкий жест, наче думки про займання здалися їй абсолютно неважливими.

– Так, так. А як же час?

– Час?

– Так, це ж нас затримає.

– Напевне, так, – зауважив Пуаро.

– Ми не можемо запізнитися. Потяг прибуває о 6:55, і нам потрібно перетнути Босфор, щоб встигнути до дев'ятої на Східний Експрес. Година чи дві затримки можуть стати фатальними.

– Таке можливо, – припустив він.

Пуаро з цікавістю на неї подивився. Рука, що спиралася на вікно, дрижала, а губи тремтіли.

– Мадемуазель, це для вас так важливо?

– Так, так! Я повинна встигнути на потяг!

Вона відійшла від нього і пішла коридором до полковника Арбетнота. Тривога її виявилася марною – за десять хвилин поїзд рушив. На вокзал Хайдарпаша вони прибули з п'ятихвилинним запізненням, наздогнавши час у дорозі.

Босфор був неспокійний і Пуаро був незадоволений. Покинувши своїх попутників на човні, більше він їх не бачив. Проїхавши Галатський міст, він попрямував до готелю "Токатліан".

2. Готель "Токатліан"

У готелі Еркюль Пуаро замовив номер із ванною. Підійшовши до консьєржа, він запитав, чи не надходили листи на його ім'я.

Його очікували три листи та одна телеграма. Поглянувши на ім'я відправника телеграми, його брови вигнулися від здивування. Відкривши її у звичній спокійній, неквапливій манері, він прочитав наступне:

"Ситуація з Кесснерами, як ви й передбачали, вийшла з-під контролю. Будь ласка, негайно повертайтеся."

– Як це дратує, – розчаровано промимрив Пуаро. Поглянувши на годинник, він подумав: "Я мушу сьогодні вирушати" і запитав консьєржа:

– О котрій годині відправляється Східний Експрес?

– О дев'ятій, мсьє.

– Ви можете забронювати мені квиток?

– Обов'язково, мсьє. Не думаю, що це буде проблемою. Зараз вони їздять практично порожні. Вам перший чи другий клас?

– Перший.

– Чудово, мсьє. Куди ви їдете.

– До Лондона.

– Добре. Я забронюю вам квиток до Лондона і зарезервую вам купе у вагона Стамбул – Кале.

Пуаро зиркнув на годинник. За десять восьма.

– У мене є час, щоб поїсти?

– Звичайно, мсьє.

Бельгієць кивнув. Він повернувся, відмінив броню у готелі та попрямував до ресторану. Тільки він почав робити замовлення, як на плече його лягла чиясь рука.

– Приятелю, яка приємна несподіванка! – сказав голос позаду нього.

Позаду нього стояв низький повний чоловік із смішною зачіскою, задоволено посміхаючись. Пуаро підвівся.

– Мсьє Бук!

– Мсьє Пуаро!

Мсьє Бук, також бельгієць, був директором компанії – власник фірмових вагонів, і його знайомство з легендою бельгійської поліції триває багато років.

– Друже, чому ви так далеко від дому?

– Мав одну справу в Сирії.

– І ви повертаєтеся додому – коли?

– Цієї ночі.

– Чудово! Я також. Їду по справах до Лозанни. Ви вирушаєте Східним Експресом?

– Так. Попросив, щоб мені забронювали купе. Я планував залишитися тут на декілька днів, але отримав телеграму, в якій мене просять терміново приїхати до Англії.

– Ех, – зітхнув мсьє Бук, – бізнес є бізнес. Але про вас зараз говорить увесь світ!

– Напевне, щось мені таки вдалося, – скромно зауважив Пуаро.

Мсьє Бук усміхнувся.

– Ми ще з вами неодноразово зустрінемося, – сказав він, встаючи з-за столу.

Пуаро сконцентрувався на тому, щоб не вмочити свої вуса в суп. Чекаючи наступну справу, він вирішив оглянути залу. Там знаходилося з півдюжини людей, і з них усіх лише двоє становили цікавість для Еркюля Пуаро. Сиділи вони не надто далеко. Молодший із них, приємної зовнішності, був чоловіком близько 30 років і мав вигляд американця. Але привернув увагу Пуаро не він, а його компаньйон.

Це була особа віком близько шістдесяти-сімдесяти років. На перший погляд він скидався на відомого мецената – трішки лисий, з високим чолом, чудова посмішка із вставною щелепою – все це робило його в очах іншим надзвичайно доброзичливим. Проте коли їхні погляди перетнулися на мить, Пуаро помітив страшенну зловтіху, всю фальш його зовнішності.

– Оплати рахунок, Гекторе, – сказав він, покрившись рум'янцем. Його голос звучав хрипло, проте спокійно й м'яко.

Коли Пуаро наздогнав свого знайомого в холі, двоє американців уже покидали готель. Молодший слідкував за оформленням багажу. Відчинивши скляні двері, він промовив:

– Проходьте, містер Ретчетт.

Старший чоловік кивнув у відповідь і вийшов з готелю.

– Що ви можете сказати мені про цих двох? – запитав Пуаро.

– Вони американці, – відповів мсьє Бук.

– Звісно. А щодо їхніх особистостей?

– Молода особа доволі приємна.

– А інший?

– Правду кажучи, я на нього небагато споглядав. Враження від нього трохи неприємне. А ви що скажете?

Пуаро на хвильку замислився.

– Знаєте, коли він пройшов повз мене, у мене виникло те ж відчуття. Наче повз тебе пройшла дика тварина, готова в будь-яку секунду накинутися на тебе.

– Хоча він виглядає дуже поважно.

– Саме так! Тіло – як клітка, виглядає чудово, але крізь ґрати проглядається дика тварина.

– Друже, ви говорите якісь дивні речі, – сказав мсьє Бук.

– Можливо. Але мене не покидає відчуття, що поруч зі мною пройшло велике зло.

– Цей джентльмен?

– Так, цей джентльмен.

– Добре, – посміхнувся мсьє Бук, – можливо, ви маєте рацію. У світі повно зла.

У цей момент двері відчинилися і в них увійшов консьєрж. Він був стурбований і занепокоєний.

– Мсьє, це щось дивовижне, – звернувся він до Пуаро. – У поїзді немає жодного вільного місця!

– Як? – здивувався мсьє Бук. – О цій порі року? Хоча, іноді журналісти чи політики їздять цілими великими компаніями.

– Не знаю, сер, – продовжив консьєрж. – Але така ситуація.

– Добре. – Бук повернувся до Пуаро. – Не переймайтеся, друже. Ми якось це владнаємо. Завжди залишається вільне одне купе, номер 16, провідник повинен знати. Він поглянув на годинник і промовив: – Пора вирушати.

На станції мсьє Бук привітався з охайним і чепурним провідником, який стояв у коричневому костюмі.

– Доброго вечора, мсьє. Ваше місце номер 1.

Він покликав носіїв, які повезли багаж повз вагон, на якому красувалася вивіска:

"Стамбул – Трієст – Кале"

– Увесь вагон заповнений?

– Дивовижно! Наче увесь світ надумав їхати сьогодні!

– Але ви повинні знайти місце для цього джентльмена. Це мій товариш. Він може зайняти купе 16.

– Мсьє, воно теж зайняте.

– Що? 16 купе зайняте?

Між ними проскочило секундне непорозуміння, від чого провідник, високий блідий чоловік, посміхнувся.

– Так, мсьє. Як я вже казав, вагон повністю, абсолютно заповнений.

– Але чому? Що коїться? – злісно запитав він. – Усі їдуть на якесь зібрання чи на вечірку?

– Ні, мсьє. Багато людей вирішили їхати саме сьогодні, от і все.

Мсьє Бук був роздратований. Він сказав:

– У Белграді до поїзда приєднають вагон з Афін, а також вагон Бухарест – Париж. Але ми будемо там лише завтра вранці. Основне питання стосується цієї ночі. Є вільні місця у другому класі?

– Так, мсьє.

– Чудово, тоді…

– Але це жіноче купе. Воно зарезервоване для однієї покоївки з Німеччини.

– Як незручно, – сказав мсьє Бук.

– Не турбуйтеся, друже, – відповів йому Пуаро, – я поїду у звичайному вагоні.

– Ні в якому випадку. – Він запитав кондуктора: – Усі пасажири прибули?

– Так, лише одного немає. – нерішуче відповів провідник.

– Яке місце?

– Місце номер 7 – другий клас. Джентльмена досі немає, а зараз за чотири дев'ята.

– Хто це?

– Англієць, – провідник оглянув список пасажирів, – містер Гарріс.

– Гарне передчуття, – підмітив Пуаро. – Я читав Діккенса, і, на мою думку, містер Гарріс не встигне на потяг.

– Віднесіть багаж джентльмена у 7 купе, – звелів мсьє Бук. – Якщо містер Гарріс з'явиться, ми скажемо йому, що він спізнився – його місце вже зайняте. І чому я переймаюся?

– Як мсьє бажає, – відповів провідник. Підкликавши носіїв, він вказав, куди віднести речі. Після цього він пропустив Пуаро у вагон.

– У кінець вагона. Передостаннє купе.

Пуаро пройшов довгим коридором дещо повільно, так як більшість пасажирів були не в своїх купе. Постійно вибачаюсь перед ними, він дійшов до свого місця. Увійшовши всередину, він побачив молодого чоловіка з готелю "Токатліан".

– Вибачте, але, ви, напевне, помилися, – промовив американець. Ту ж фразу він повторив французькою.

– Ви містер Гарріс? – запитав Пуаро англійською?

– Ні, моє прізвище – МакКвінн. Я…

У цю ж секунду з-за спини Пуаро почувся спокійний, врівноважений голос провідника:

– Вибачте, містер, але у вагоні немає вільних місць. Мсьє цю ніч буде їхати з вами. – Він пройшов у купе та поставив багаж Пуаро.

Пуаро помітив вибачення в його очах. Напевне, йому запропонували хороші чайові, щоб цей молодик їхав наодинці. Зрештою, жодні чайові не зрівняються з обіцянками директора компанії-власника.

Провідник повернувся в купе, поставивши чемодан на стелажі.

– Готово, мсьє. Усе на місці. Ваше верхнє місце, номер 7. За хвилину вирушаємо.

Він вийшов і побіг коридором. Пуаро увійшов у купе.

– Неймовірно! Провідник самотужки узяв багаж і поставив на місце. Дивовижно!

Молодик усміхнувся. Було видно, що він незадоволений, але він вирішив поставитися до цього по-філософськи. Він сказав: "Вагон абсолютно заповнений".

Пролунав свист і рев двигуна. Обоє чоловіків вийшли з купе. Почувся голос: "Рушаємо!"

– Ось і все, – вимовив МакКвінн.

Пролунав другий свисток.

– Сер, – почав розмову молодик, – якщо вам зручніше спати на нижній полиці, я можу помінятися з вами.

– Ні, ні в якому випадку, – запротестував Пуаро.

– Та що ви…

– Ви такий люб'язний. Це всього лише на одну ніч. У Белграді…

– О, розумію. Ви виходите в Белграді?

– Ні, просто…

Потяг рвонувся вперед. Обох чоловіків кинуло до вікна, і освітлений перон спокійно проминав повз них. Східний Експрес рушив у триденну подорож Європою.

3. Пуаро відхиляє пропозицію

Еркюль Пуаро дещо спізнився у вагон-ресторан в обід. Прокинувшись вранці, він поснідав наодинці та провів решту часу за своїми нотатками щодо справи, заради якої він повертався до Лондона. Зайшовши, він побачив декількох подорожуючих.

Мсьє Бук, який його помітив, привітався та запросив сісти поруч із ним.