Вдовиний пароплав - Сторінка 13

Про все це я дізнавалася від Капи: Анфіса зі мною майже не говорила. Коли Федір виходив ранками на кухню, руки в нього тремтіли, штани висіли... Угледівши мене, він відвертався. І жінки перестали чепуритися. Ада Юхимівна виходила на кухню в бігуді. Побачивши Федора, вона стріпувала головою, і бігуді, дорікаючи, дзвеніли. Дорікання стосувалися не Федора — мене... І справді, хіба не я була винна? Тільки подумати: людина прийшла, квіточку принесла, а я, тупиця безсердечна, його прогнала... А з іншого боку, що мені було робити? Розтлумачити Анфісі? Хіба тут розтлумачиш...

Наскільки я розумію, у Федора була одна радість — Вадим. Хлопчик ріс красивий, крупний, меткий і обожнював батька. До матері він був скоріше байдужий, спокійно приймав її рабську відданість, а про батька казав безперестанку; "Тато сказав", "Тато зробив", "Ось тато прийде"... Жили погано, бідно. Анфіса змучилась, пожовкла, постаріла.

Все це кінчилося страшно: Федір попав під трамвай. Упав лицем униз прямо на рейки, водій не встиг загальмувати. Була неділя — сонячний, яскравий осінній день. Пам'ятаю відчайдушний крик чийсь на сходах: "Фіско, іди скоріш, твого чоловіка тримваєм зарізало!" Пам'ятаю, як вискочили ми з Анфісою, як побігли туди, куди нас вів галасливий натовп людей, жвавих і ніби веселих. Я бігла зі своєю палкою, шкандибаючи і задихаючись. Анфіса голосила і рвала на собі коси. Пам'ятаю натовп, що розступився, і посередині, на рейках, жовте кленове листя ("Обережно, листопад!"), кров і ще щось рожеве, розрізаністю своєю дивно і страшно схоже на телятину. Самого Федора я не бачила, тому що опустилася на коліна поруч з Анфісою — вона впала і билася головою об асфальт, а я підставляла руку, щоб оберегти цю голову...

— Через мене зарізало! — кричала Анфіса.— Я винна! Арештуйте мене, арештуйте!

її підвели, повели додому попід руки, а вона все кричала:

— Арештуйте мене, арештуйте!

Дома лишався один Вадим. Я знайшла його в кухні, він був переляканий, плакав, тремтів. Йому було вже років шість, він дещо розумів, але не хотів розуміти, беріг себе, як завжди бережуть себе діти від горя. Я його повела в свою кімнату. Він чіплявся за мене, прислуховувався, здригався:

— Хто це там кричить?

А кричала Анфіса.

— Ніхто не кричить,— відповідала я,— це тобі здається.

Нарешті крики припинилися, хтось пересував меблі, але й це закінчилося. Я показала Вадиму малюнки, заспівала йому смішну пісеньку, дала цукерку. І ось він уже сміявся, розглядаючи малюнки, з шоколадом на губах, з великими сльозинами на тремтячих віях. У квартирі була тиша, хлопчик сміявся. Скоро він стомився і заснув на моєму ліжку.

Всі три дні до похорону Федора я його від себе не відпускала, водила з собою в Будинок дитини, запевнивши його, що він мій помічник, вихователь. Він охоче увійшов у роль, витирав малюкам носи, сварив їх за мокрі штанці. Завідуюча супилася, бачачи таке порушення, але мовчала. У неї, як у багатьох грубих людей, була якась забобонна повага до смерті. Мене не полишала думка, що вона нещасна, а затиснуті пінцетом губи — тільки опір внутрішньому горю...

Увечері Вадим засинав на моєму ліжку, а я спала поруч, боячись скрипнути сіткою... Він був дорогий мені усією своєю маленькою істотою.

Що було в ці дні з Анфісою — не знаю. Побачила я її тільки після похорону, на поминках. Вона постаріла на десять років, не плакала, тільки жувала хустку і смикала головою.

Другого дня я до неї зайшла. Анфіса стояла лицем до вікна, спиною до дверей і на мої кроки не оглянулася. Я підійшла, ми обійнялися, прихилилися одна до одної, і я відвела губами з її лоба пасмо жорсткуватого, ледь вологого волосся.

Після смерті Федора якось так вийшло, що ми з Анфісою і Вадимом стали жити разом, однією сім'єю. Хлопчик до мене горнувся, і я його полюбила, а Анфіса стала мені як сестра.

Інколи ми з нею сварилися, дуже вже вона стала нервова, просто інколи ісґерична, та й я не краща, все впадала в якусь пусту амбіцію. А повинна була б стримуватися: їй було гірше, ніж мені. Сварилися через дрібниці, через дірку від бублика.

Ось, приміром, Анфісине чергування. Вона ви? мила підлогу, прибрала кухню, сходила в лазню, попарилася. Повертається рожева, добра, помолоділа. Кличе пити чай, а я на кухні перу. Необережно набризкала на підлогу.

— Бариню зразу видно,— каже Анфіса, сердито блискаючи очима, виразно сірими на рожевому чистому обличчі.— Вам би все книжки читати, а ми робочий клас. Дай-но, думаю, на підлогу набризкаю, робочий клас підітре.

— Бог з вами, Анфісо Максимівно, яка ж я бариня? Така ж робоча людина, як і ви.

— Така ж, та не така. Я й за своє чергування мию, і за ваше, а ви з книжкою байдикуєте.

Тут уже я не витримую, вибухаю:

— І не соромно вам? Ви ж знаєте, у мене спина хвора. І вже якщо на те пішло, я вам плачу за чергування!

Анфіса в сльози:

— Копійки більше з вас не візьму! Можете благати, на коліна падати — все! І Вадику більше цукерок не носіть! Правду про вас Капа каже: пси-хована! Бариня на ваті!

Мені б посміятися, а я ображаюсь. Накопичую гіркоту.

Кілька днів не розмовляємо. їй важко, і мені важко.

Коли ми з Анфісою у сварці, Капа торжествує:

— Ось я ж тебе оберігала, очі тобі відкриваючи на цю психовану. Корчить із себе невідомо що.

Капа радіє ще й тому, що коли ми з Анфісою у сварці, чергує за мене вона, Капа. Як-не-як, а маленький прибуток. Анфіса злісно стежить, як Капа миє за мене підлогу, раковину. На її думку, погано миє. Клекочуть комунальні ревнощі — до підлоги, до раковини, до маленьких моїх грошей. А вона ж, Анфіса, безкорислива, я ж знаю.

Коли ми з Анфісою посваримось, у мене таке почуття, ніби десь відчинене вікно і звідти дме. Треба піти покаятись, але гордість не дозволяє. Так і живемо, дмемося, і, проходячи мимо, я всією спиною відчуваю, як вона мене ненавидить.

Миримося ми важко й поволі. Спече Анфіса пиріжки і мені несе покуштувати. Швиргоне на стіл мовчки, і геть. Я — за нею:

— Анфісо Максимівно! Анфіса стулить губи:

— Я не чогось там, а по-сусідськи. Візьміть, мені не шкода.

— Тоді мені не треба.

— Сказано: не шкода. Це вам шкода свого добра. Беру пиріжки, несу на кухню, ставлю до неї на

стіл, лаючи себе за дріб'язковість. Анфіса викидає пиріжки у відро для сміття і вже вся тремтить:

— А, гидуєш мною! Я тобі погидую! Я тобі покажу!

Через хвилину мої двері відчиняються, і в кімнату летить якийсь мій подарунок. За роки спільного життя їх набралося чимало, завжди є що швиргонути. Я також розпалююсь, і подарунок потрапляє у відро для сміття. Звідти його виймає Капа:

— От дурні! Добро переводити! А я не горда, я візьму.

Отак торжествує Капа, а я йду до себе, задихаюсь і злюсь на себе.

Зате яка полегкість, яка радість, коли ми нарешті помиримось!

У мене недолік: я ніколи не зроблю першого кроку. Помру, а не зроблю. Анфіса краща за мене, великодушніша. Вона приходить до мене — добра, очі світяться, на щоці ямочка. Дуже вона красива в такі хвилини.

— Ольго Іванівно, пробачте мені, дурній.

— Анфісо Максимівно, дорога, це ви мені пробачте.

Обіймаємось. Анфіса плаче, а я ні. Відчуваю під рукою, що плече її здригається. Підводить мокрий, сяючий погляд. Обидві сміємося. Так і живемо.

Між нами двома росте Вадим — красивий і балуваний, зухвалий і сміливий. Ми трішки ревнуємо його одна до одної і обидві балуємо його одна поперед одної, щастя, що в нас мало грошей, а то б ми його остаточно зіпсували. Коли ми сваримось, Вадим це розуміє і хитро притримується то однієї, то іншої сторони. Інколи мені здається, що він не любить ні її, ні мене. Але що вдієш, я ж його люблю! Який він чудовий, коли, побешкетувавши, забігає до мене, щоб похвалитися, блискаючи очима:

— Тьотю Ольванно! Яке я лобуряцтво зробив! Росте Вадим, і ось йому вже пора йти в школу.

Анфіса плаче:

— Все життя не розлучалися. Він у Будинок дитини — і я у Будинок дитини. Він у садочок — і я в садочок. Мріяла: він у школу — і я в школу. А не виходить. Ким я туди піду? Нянькою, сторожихою. Зарплата майже нуль. А в садочку я харчуюсь...

Порадившись, ми вирішуємо: Анфіса лишається в садочку, Вадим іде в школу. Радість подарувати хлопчику портфель, пенал, азбуку... Ось він уже стоїть готовий, незвичайно дорослий, у міш-куватеньких штанцях, з портфелем у руках. Ось ми провели його в школу. Я цілую його в пухнасту щічку, він холодно одвертається. Анфіса, відома річ, плаче. Йому гидкі жіночі сльози. Він рішуче входить у шкільні двері.

Так вони розлучаються вперше.

16

Вадим ходив у школу. Анфіса — в дитсадок, я — в Будинок дитини, важко встаючи ранками, іноді знемагаючи від причіпок завідуючої, йка ставала все дрібніша, все зліша і настирніша, наче помщалася людям за своє горе. Про неї ходили чутки, ніби чоловік від неї пішов до молоденької. Одного разу ввечері я застала її в залі. Вона сиділа нагнувшись, поклавши голову на спинку стільця. Ця голова була як велика золота квітка, зламана вітром. На звук моїх кроків вона підвела голову і швидко замкнула своє лице. Але пізно: я встигла побачити її людські очі.

У Будинку дитини була смуга карантинів: кір, вітряна віспа, потім коклюш. Коклюшних не ізолювали. Діти заходились протяжним кашлем і погано співали.

А в квартирі йшло своєю чергою комунальне життя з пристрастями, які розгоралися з різних приводів, як правило, дрібних. Я давно вже навчилася не зневажати дріб'язковість приводу: адже

пристрасті таки були справжні, великі, нарівні зі знаменитими "любов'ю і голодом". Разом із сварками в комунальному побуті цвіла зворушлива великодушність: люди готові були один одному допомогти, підтримати, позичити, можливо, тому, що, допомагаючи, вони утверджували себе. Кожна була бідна, але горда і щедра, як багачка. Якщо комусь випадало спекти пиріг, більша його частина йшла на пригощання сусідів — зрозуміло, не ворогів, а союзників, по угрупованнях. Ці угруповання весь час змінювалися, вчорашній ворог сьогодні ставав союзником, і йому несли щедрий шмат пирога. Навіть Панька Зикова, яка в своїй диявольській гордості ніколи ні з ким не об'єднувалася — хіба що на пару днів з Анфісою проти Капи або навпаки,— навіть горда Панька і та інколи стукала в мої двері, мовчки ставила на стіл тарілку зі шматком і виходила, зігнорувавши мою вдячність.

Життя йшло, поволі наставали зміни.