Ведмідь - Сторінка 18

Він не хотів цього. Але мусив. Бо вони витривають. Вони кращі, ніж ми. Дужчі за нас. Їхні вади — це вади, змавповані у білих або ж породжені рабством у білих: легковажність, і нестриманість, і ухиляння — не лінощі, а саме ухиляння від того, що примушували їх робити білі не для їхнього добра чи бодай полегкості, а для своєї власної...

і Маккаслін:

— Гаразд. Кажи далі. Розбещеність. Запальність. Непостійність і брак самоконтролю. Нездатність розрізнити, де моє, а де твоє...

і хлопець:

— Як розрізнити, коли цілих двісті років для них "моє" просто не існувало?

І Маккаслін:

— Гаразд. Кажи далі. А їхні чесноти...

і хлопець:

— Так. Саме їм притаманні. Витривалість...

і Маккаслін:

— Мули теж витривалі.

і хлопець:

— ...і співчуття, і терпимість, і вибачливість, і вірність, і любов до дітей...

і Маккаслін:

— Собаки теж люблять своїх дітей.

і хлопець:

— ...і до своїх рідних, і до чужих, до чорних і до нечорних. І щось більше: те, що вони мають не тільки не від білих, а навіть і не всупереч білим, бо вони успадкували це ще раніше від своїх вільних предків, які були вільними довший час, ніж ми, адже ми взагалі ніколи не були вільними...

і цей спогад був уже й у Маккасліна в очах, хлопцеві досить було глянути йому в очі — літній присмерк сім років тому, минув ледве тиждень після їхнього повернення з табору, і ось тоді хлопець відкрив, що Маккаслін уже знає від Сема Фазерса: старий ведмідь, лютий і безоглядний не тільки з жаги до життя, але безоглядний у тих лютих своїх гордощах, розбуялих на свободі й волі, настільки ревнивий і гордий через них, що й загрозу їм він сприймав не зі страхом чи бодай тривогою, а мало не з радістю, здавалося б, зумисне піддаючи їх небезпеці, аби мати від них більшу втіху, аби його старі дужі кістки й плоть не втратили гнучкості і сприту, бо без них як же відстояти й оборонити ту волю; старий чоловік, син негритянки-рабині й індіанського владаря, спадкоємець, з одного боку, давньої історії народу, що навчився покори у стражданні, і гордощів у витривалості, а з другого боку, історії народу, ще давнішого на цій землі, ніж той, перший, народу, який вижив досі лише в самотньому братерстві чужої крові старого бездітного негра з диким і непоборним духом старого ведмедя; і хлопець, який прагнув навчитися покори й гордощів, щоб стати досвідченим лісовиком, гідним лісу, і який нараз побачив, що його досвід так швидко зростав, аж він злякався, чи й узагалі будь-коли стане гідним лісу, бо він же не навчився покори й гордощів, хоч і намагався,— коли це одного дня той самий чоловік, який не зумів би й витлумачити, що це таке,— покора й гордощі, повів його трохи не за руку туди, де старий ведмідь і мала дворняжка показали йому, що, маючи певну іншу рису, ти матимеш і ті дві риси: безбатченківська дворняжка, це безіменне собача, завважки менше за шість фунтів, хоч уже доросле, яке не могло бути небезпечним, бо ж ніде не було чогось меншого від нього, не люте, бо спроможне тільки на дзявкіт, не покірне, бо воно було й так занадто близько до землі, щоб іще схиляти коліна, і не гордовите, бо не кожен і розрізнив би, що воно відкидає тінь, і несвідоме навіть того, що воно не піде до неба, оскільки вже вирішено, що у нього немає безсмертної душі,— отож усього тільки хоробре, хоча й це, зрештою, можна було б назвати дзявкотом.

— І ти не вистрелив,— промовив Маккаслін.— Ти дуже близько стояв?

— Не знаю,— відповів хлопець.— У нього на задній лапі з того боку, що зсередини, був великий кліщ. Я добре бачив. Але я не мав тоді рушниці.

— Проте ти не вистрелив і коли мав її,— сказав Маккаслін.— Чому?

Відповіді Маккаслін, однак, не став чекати — він підвівся й пройшов через кімнату — по шкурі ведмедя, якого забив два роки тому, і потім по шкурі другого, більшого, ведмедя, якого забив ще перед тим, як хлопець народився,— до книжкової шафи під опудалом голови свого першого оленя. З книжкою в руці він повернувся, знову сів і розгорнув її.

— Ось послухай,— сказав Маккаслін. Він прочитав уголос п'ять строф, згорнув книжку, заклавши сторінку пальцем, і підвів погляд.— Гаразд. Послухай.— Він ще раз прочитав, тільки вже одну строфу, закрив книжку й поклав на столі.— Ти не журись, бо їй цвісти без краю: любов твоя й краса її — довічні![3] — повторив він з пам'яті.

— Це про дівчину,— зауважив хлопець.

— Про щось же має бути,— мовив Маккаслін. І додав: — Це говориться про правду. Правда одна. І вона незмінна. Вона охоплює все, що збуджує серце,— честь, і гордощі, і співчуття, і справедливість, і мужність, і любов. Тепер розумієш?

Але хлопець не знав. Йому здавалося, що це все-таки якось простіше, ніж у вірші, простіше, ніж ці книжні слова про зображеного на вазі юнака, якому нема чого тужити через дівчину, що до неї він ніколи ані не підійде ближче, ані не відійде від неї далі. А він сам спочатку лише чув про старого ведмедя, потім підріс настільки, щоб полювати на нього, і полював цілих чотири роки, поки нарешті побачив його, і мав тоді рушницю в руці й не вистрелив. Бо собача... Але ж він міг вистрелити, поки те песеня пробігало двадцять ярдів відстані туди, де чекав ведмідь, та й Сем Фазерс міг вистрелити, поки тривала та довжелезна хвилина, що Старий Бен стояв над ними на задніх лапах... Він просто не наважився. Маккаслін дивився на нього, все ще говорячи, і той голос, ті слова були тихі, як сам присмерк:

— Мужність, і честь, і гордощі, і співчуття, і любов до справедливості й свободи. Усе це збуджує серце, а все, що проходить крізь серце, стає правдою, якщо тільки ми взагалі знаємо, що таке правда. Розумієш тепер?

хлопець досі чув ті слова, такі самісінькі в цьому присмерку, як і тоді, сім років тому, і не голосніші, ніж тоді, бо їм і не треба було гучності, коли вони однак мали витривати,— йому досить було глянути Маккаслінові в очі, поза той блідий і гіркий усміх, поза ледь задерту верхню губу, тобто начебто таки усміх; цей його родич, майже батько, який народився занадто пізно, щоб жити в давніх часах, і занадто рано, щоб жити в нових, вони стояли один перед одним, чужі тепер один одному через ту їхню спустошену спадщину, ту похмуру спустошену батьківську землю, яка досі ще лежала ницьма, насилу відходячи після операції без наркозу.

— Тоді нема на це ради. Отож ця земля, виходить, сама від себе й через себе проклята.

і хлопець:

— Проклята.

і знову Маккаслін тільки підніс руку, навіть не озвавшись, і то навіть не у бік гросбухів — як проекційний апарат просвітлює на мить безліч деталей, так от цей легкий меткий жест охопив у присмерку тісної закладеної і замотлошеної комори не тільки гросбухи, а й усю плантацію в її заплутаній і складній цілості — землю, поля і те, що вони родили, у вигляді очищеної і проданої бавовни, чоловіків та жінок, яких ця земля годувала, одягала й навіть давала на різдво трохи готівки за працю при сівбі, обробітку, збиранні й очищенні бавовни, машини, мули й упряж, з допомогою яких люди обробляли цю землю, кошти, потрібні на утримання й заміну реманенту,— всю ту складну і плутану споруду, засновану на кривді й розбудовану в безоглядній пожадливості,— часами аж до прямої жорстокості не тільки щодо людей, а й щодо цінних тварин, споруду, яка все-таки виявилася самоокупною і прибутковою, і навіть більше, не тільки збереглася повністю, а й розширилася, зросла: Маккаслін, сам тоді мало не хлопчисько, зберіг її цілою в усій тій добі руїни й хаосу двадцять років тому, коли виживав заледве кожен десятий, і ще й розширив її, збільшив, і так і далі мало бути, щоб вона була самоокупна й прибуткова, і ціла, і постійно зростала, допоки триватиме рід Маккаслінів, хоч їхнє прізвище з часом, можливо, буде навіть і не Едмондси.

і хлопець:

— Таки нема ради. Тільки що так: не земля ця проклята, а ми. Не тільки наш рід, а й саме його ім'я, і не тільки колір його шкіри, а й дальші ознаки: Едмондси, білі, нащадки Маккасліна, але по жіночій лінії, через що прізвище у них від свого батька. Бічем — нащадок по старшій лінії, до того ж чоловічій, але він чорний, отож може мати прізвище, яке йому до вподоби, і нікого це не обходить, аби лиш не батькове, бо той же не дав йому ніякого прізвища...

і Маккаслін:

— Ти знаєш, що я тобі на це скажу, але все одно, коли хочеш знати, то ось тобі ще раз. Є й інший, і теж у третьому поколінні по чоловічій лінії, і найстаршій, прямий і єдиний спадкоємець, і білий, і навіть на прізвище Маккаслін, передане від батька до сина й від сина до онука...

і хлопець:

— Я вільний.

цього разу Маккаслін навіть руки не підніс, щоб послатися на зникомі сторінки у тих гросбухах, щоб нагадати про всю багатогранність сущого,— він мав на увазі тендітну й непіддатну ниточку, міцну, як правда, й незглибиму, як зло, і довшу, ніж саме життя, ниточку, яка сягала геть поза писемні сліди й родові статки, єднаючи хлопця з пристрастями, й хтивостями, й надіями, і мріями, і прикрощами тих людей, що давно стали тліном, що їх імен, коли вони були ще живою плоттю, навіть дід старого Керазерба ніколи не чув.

і хлопець:

— І від них теж вільний.

і Маккаслін:

— Нехай і так (я згоден), що Бог тебе вибрав з-посеред усього твого покоління так само, як, на твою думку, Він вибрав Ферта й Кумпана з-посеред їхнього покоління. І щоб тебе вибрати, Йому треба було ведмедя, і старого чоловіка, й чотирьох років часу. А тобі, щоб дійти до цього, треба було чотирнадцять років життя, і стільки ж, коли не більше, Старому Бенові, і понад сімдесят років Семові Фазерсу. Але ж ти тільки один. То скільки ж це тягтиметься? Чи довго?

і хлопець:

— Таки довго. Я ніколи й не казав інакше. Але все буде гаразд, бо вони витривають...

і Маккаслін:

— А ти собі станеш вільний. Ні! Ні тепер, ні будь-коли ані ми не звільнимося від них, ані вони від нас. Отож я теж зрікаюся. Я б відмовився навіть тоді, коли б знав, що відступаюся від правди. Я б мусив. Навіть ти можеш зрозуміти, що я не міг би вчинити інакше. Яким я є, таким є, і довік таким буду, яким уродився і яким завжди був. І я не один такий. Є й інші подібні до мене, як були свого часу подібні до Ферта й Кумпана в тому, що ти назвав першим, невдалим Божим планом...

і хлопець:

— Я теж не один такий.

і Маккаслін:

— Так.