Ведмідь - Сторінка 9

Потім на мисливців ринула злива гончаків. Хлопець чув, як кричали майор і Джім, як ляскав, наче пістолет, Джімів ремінь, що ним він пробував повернути собак уперед. А потім хлопець і Сем Фазерс їхали вже самі. Один з гончаків, проте, лишився з Левом. Він упізнав голос. Той самий молодий нетяма, що й торік був такий, і тепер не змінився. "А може, це і є відвага?" — подумав хлопець.

— По праву руку,— мовив Сем позад нього.— По праву. Треба б завернути його від річки.

Тепер вони опинилися серед заростей в очеретах. Дорогу там він знав не гірш від Сема. З чагарника вони вибралися майже прямо на стежку, що вела через гущавину до голого урвища над річкою. Він почув, як глухо бахнула Волтерова рушниця,— раз, а тоді ще двічі.

— Ні,— сказав Сем.— Чути гончака. Гайда.

Все ще галопуючи, вихопилися вони з вузького безверхого тунелю очеретяних заростей, їхнього шелесту й тріску на голе урвище, під яким видніла жовта річка, тьмава в сіруватому світлі й наче застигла. Тепер і хлопець розчув гончака. Собака спинився. Гавкіт його був писклявий і безтямний, а понад крутим берегом біг Бун, стара рушниця на мотузці з посторонка метлялася й била його в плечі. Він крутнувся, з нестямно перекошеним обличчям підскочив до них і вихопився ззаду на хлопцевого мула.

— Клятий човен! — кричав він.— На тім боці! Він переплив! Лев був надто близько! І малий гончак! Лев так близько, що я не міг стріляти! Давай! — кричав він, стусаючи мула в боки підборами.— Давай уперед!

Вони посунули вниз, послизаючись на підталому крутосхилі, навпростець через верболіз і у воду. Хлопець не відчув ні струсу, ні холоду, опинившись у річці поруч із мулом; він ухопився однією рукою за луку сідла, а другою підніс над водою рушницю. Бун плив по другий бік мула. Сем лишився десь позаду, а потім раптом у воді, в річці, аж закишіло собак. Вони пливли швидше від мулів і вже видиралися на берег, коли мули ще не торкнулися копитами дна. З того берега долетіло гейкання Де Спейна, і, оглянувшись, хлопець побачив, як у воду входить Джім з конем.

Ліс попереду і обважніле від мряки повітря перетворились ураз на суцільне ревище. Воно розкочувалось і лящало, відбивалося від берега ззаду і лящало з новою силою, поки врешті хлопцеві почало здаватися, ніби це в один голос завалували на нього всі гончаки, що їх будь-коли знав цей край. Коли мул виходив з води, Айк перекинув ногу через сідло. Але Бун і не пробував сісти верхи. Він тільки схопився за стремено, як вибиралися на крутий берег, і далі вони майнули через чагарник, і раптом побачили ведмедя на задніх лапах — він сперся спиною до дерева, а круг нього клубочаться з гавкотом гончаки, і Лев уже знову в стрибку.

Цим разом ведмідь не відкинув його додолу. Він обхопив собаку обома лапами, наче в любовному стиску, і вони обидва гупнули на землю. Хлопець сплигнув з мула, одвів курки на рушниці, але нічого не міг розрізнити в мішанині плямистих собачих тіл, аж поки вихопився на видноту ведмідь. Бун щось горлав — хтозна-що; хлопець побачив, як Лев повиснув у ведмедя біля горла, а сам ведмідь, ще не зовсім випроставшись, лапою відкинув гончака футів на п'ять-шість, тоді почав далі випростуватись, випростуватись, наче й кінця тому не буде, нарешті став знову рівно й передніми пазурами вчепився Левові в живіт. Бун шарпнувся вперед. Хлопець помітив, як зблиснуло лезо у нього в руці, і побачив, як він підбіг до гончаків, через одних перемахнув, інших розіпхав ногами і плигнув просто на ведмедя, верхи, наче на мула, ноги зімкнув у нього на череві, ліва рука у ведмедя під горлом, де вчепився Лев, ніж сполохнув у розмаху й урізався в тіло.

Ніж урізався тільки раз. Якусь мить вони скидалися на скульптурну композицію: ведмідь, Лев, повислий у нього на череві, ліва рука у ведмедя під горлом, де вчепився втопленому ножі. А потім вони звалилися під вагою Бунового тіла, і Бун опинився насподі. Ведмедева спина почала зводитись першою. Бун як стій був уже знову на ведмеді. Ножа він так і не пустив, і хлопець завважив ледь помітний порух його плеча й руки, що крутнула лезом. Тоді ведмідь випростався, піднісши на собі і людину з собакою, обернувся, ступив кілька кроків по-людському, на задніх лапах, до лісу, все ще з людиною та собакою, і гупнувся додолу. Він не зігнувся і не осів. Він упав рівно як був, як падає дерево, і всіх їх трьох — людину, собаку й ведмедя — неначе аж підкинуло пружно з землі.

Хлопець із Джімом кинулися вперед. Бун стояв навколішки біля ведмедя. Ліве Бунове вухо було роздерте, лівий рукав куртки зовсім відірваний, права халява розпорота від коліна до кісточки, ясно-червона кров змішувалася з дрібним дощем і спливала по нозі, по плечі й руці, по щоці, і лице його було вже не запекле, а спокійне й умиротворене. Гуртом вони розціпили Левові щелепи у ведмедя на горлі.

— Легше, хай вам чорті — скрикнув Бун.— Не бачите, в нього всі тельбухи вилізли?

Бун почав скидати куртку. Коли він заговорив до Джіма, голос його звучав спокійно:

— Прижени сюди човна. Він ярдів сто за водою. Я бачив.

Джім підвівся й пішов. Тоді — хлопець не пригадував пізніше, чи то Джім щось вигукнув, а чи він сам собою обернувся,— тоді він побачив, як Джім стоїть, нахилившись, а на витолоченому багниську ницьма лежить Сем Фазерс.

Мул не скидав Сема, хлопець пам'ятав, що Сем сам сплигнув на землю ще до того, як Бун рвонувся бігти. Ніякого сліду від удару абощо на ньому не було, а коли хлопець із Буном повернули його навзнак, очі Семові були розплющені і він щось сказав тією мовою, якою колись розмовляв з Джо Бейкером. Але підвестися Сем не зміг. Джім уже підігнав човна, і чути було, як він перегукувався через річку з Де Спейном. Бун загорнув Лева у свою мисливську куртку й переніс у човен, потім перенесли Сема, повернулися, Джімовою мотузкою прив'язали ведмедя до сідла одноокому мулові, стягли тушу вниз на берег і в човен, а Джіма пустили плисти ззаду з конем та двома мулами. Тільки-но встиг Де Спейн дотягтися рукою до борту, як Бун, ще човен і дна не черкнув, уже вискочив на берег.

Майор Де Спейн глянув на Старого Бена й тихо промовив:

— Здорово.

Він увійшов у воду, нахилився до Сема й торкнув його, Сем глянув на нього і знов сказав щось тією давньою мовою, якою вони розмовляли з Джо Бейкером.

— Ти не знаєш, що з ним?..— запитав майор Де Спейн.

— Не знаю, сер,— відповів хлопець.— Це не мул. І взагалі хто його зна. Коли Бун біг до ведмедя, він уже сплигнув з мула. А потім оглянулись — аж він лежить на землі.

Бун кричав до Джіма, який був ще посеред річки.

— Швидше, хай тобі! Давай сюди мула!

— Навіщо тобі мул? — запитав майор Де Спейн.

Бун навіть не озирнувся до нього.

— Поїду до Гоука по лікаря,— спокійно відповів він, а ясно-червона кров і досі розпливалася під дощем на його спокійному вже обличчі.

— Тобі самому лікаря треба,— сказав Де Спейн.— Краще Джім...

— Достолиха! — Бун обернувся до майора. Обличчя його було ще спокійне, тільки голос звучав на тон вище.— Не бачите, чи що? У нього ж всі тельбухи к бісу вилізли!

— Буне! — промовив майор Де Спейн. Вони втупились один в одного. Бун був на голову вищий від майора; хлопець, і то вже його переріс.

— Мені треба по лікаря,— сказав Бун.— Онде в нього тельбухи...

— Гаразд,— погодився майор Де Спейн.

Джім саме виходив з води. Кінь і той нормальний мул почули запах Старого Бена і почали огинатись та вириватись, тягнучи з собою й Джіма; нарешті він якось таки прив'язав їх угорі на крутому березі й повернувся вниз. Де Спейн відстебнув ремінець компаса від петлиці й дав Джімові.

— Їдь прямо в Гоук,— наказав він.— Привезеш лікаря Крофорда. Скажеш, треба оглянути двох чоловік. Бери мою кобилу. Знайдеш звідси дорогу?

— Знайду, сер,— відповів Джім.

— То гаразд. Їдь.— Де Спейн обернувся до хлопця.— Забереш мулів і коня і поїдеш по фургон. Ми спустимось річкою під Єнотячий міст. Там і зустрінемось. Сам туди доберешся?

— Доберуся, сер,— відповів хлопець.

— То гаразд. Рушай.

Хлопець подався назад по фургон. Аж тепер тільки він збагнув, як далеко вони забралися в погоні. Було вже за полудень, коли він запріг мулів, а коня прив'язав до задка у фургоні. До Єнотячого моста дістався смерком. Човен уже був там. Але ще не встиг він його й побачити, і навіть води ще не побачив, як мусив вискочити з нахиленого набік фургона, з віжками в руках підбігти й схопити сполоханого нормального мула за вуздечку, а тоді за вухо, впертися ногами в землю і так його тримати, поки від берега піднявся Бун. Кінь за цю хвилину встиг перервати мотузку і втекти дорогою до табору. Хлопець із Буном розвернули фургон, випрягли мулів, і того нормального він одвів дорогою ярдів за сто і там прив'язав. Бун тим часом переніс Лева з човна, де Сем Фазерс тепер уже сидів; коли його підвели на ноги, він спромігся насилу вибратись нагору й навіть хотів сам залізти у фургон, тільки Бун не чекав — підхопив його й посадовив на передок. Тоді знову прив'язали Старого Бена до сідла одноокого мула, виволокли на берег, відкинули задок у фургоні, приставили похило дві деревини, затягли по них ведмежу тушу всередину, і хлопець пішов по нормального мула, а Бун силоміць став його запрягати, б'ючи в тверду морду так, що вона аж стугоніла від ударів, поки мул став як треба, все ще тремтячи. І тоді линув дощ, наче це через них він стримувався цілий день.

Поверталися до табору крізь цю хвищу, крізь струменисту сліпу темінь, і ще задовго до того, як побачили перші вогники, вже чули звуки ріжка та час від часу постріли, що вказували їм, куди їхати.

Коли минали Семову темну хатину, старий спробував підвестись. Він знову заговорив мовою своїх предків, а тоді виразно сказав:

— Випустіть мене. Випустіть.

— У нього ж там холоднеча,— мовив майор Де Спейн.— Поганяй далі! — гостро кинув він.

Але Сем почав борсатися, силкуючись устати на ноги.

— Випустіть мене, пане,— сказав він.— Пустіть додому.

Отож хлопець зупинив фургон, Бун зліз і зняв Сема на землю. Однак і цього разу Бун не став чекати, щоб Сем ішов сам,—заніс його в хатину, де майор Де Спейн у попелі вогнища знайшов жарину, скрученим папірцем запалив лампу і, коли Бун поклав Сема на ліжко й стяг з нього чоботи, укрив його. Хлопець до хатини не заходив, він стримував мулів, а власне, того нормального, що знову сполохався, бо коли зупинилися, запах Старого Бена приплинув до нього крізь струменисту чорноту повітря,— але він знав, що Семові очі знову, напевне, розплющені і втуплені в далечінь, далі поза цю хатину й поза мисливців, далі поза смерть ведмедя й конання собаки.

Потім фургон знов рушив на протяглі поклики ріжка й постріли, кожен з яких наче зависав у густому струменистому повітрі, аж поки розлягався і прилучався до нього наступний, і до освітленого будинку, яскравих вікон та притихлих облич, що дивились, як увійшов Бун, закривавлений і зовсім спокійний, несучи щось загорнене в свою куртку.