Великі сподівання - Сторінка 23

- Чарлз Діккенс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Орлік відповів цілком природно:

— Справді? Та й ти теж пізнувато.

— А ми, містере Орлік,— сказав містер Вопсл, ще збуджений недавньою своєю декламацією,— провели вечір з високою духовною насолодою.

Старий Орлік тільки буркнув щось ледве чутно, наче не мав чого відповісти на такі слова, і ми пішли далі втрьох. Трохи згодом я спитав у нього, чи він був у місті весь цей час.

— Еге ж,— відповів він,— весь час. Я пішов зразу ж за тобою. Тебе я не бачив, але, мабуть, ходив майже слідом. А сьогодні знов гатять з гармат.

— З плавучої в'язниці? — запитав я.

— Звісно! Якісь пташки вилетіли з клітки. Стріляють раз у раз, відколи звечоріло. Скоро ви самі почуєте.

І справді — не пройшли ми й кількох кроків, як до нас долинув знайомий мені гулкий постріл, приглушений туманом, і важко розкотився вздовж низовини над річкою, неначе слав погрозу вслід утікачам.

— Добра нічка давати драла,— сказав Орлік.— За такої погоди пташку в літ не підстрелиш.

Слова про втечу розворушили мої спогади, і я задумався. Містер Вопсл, усе ще в ролі потерпілого дядечка з вечірньої трагедії, розмірковував уголос у своєму садку в Кемберуелі. Орлік з руками в кишенях важко ступав поруч зі мною. Було дуже темно, дуже мокро, дуже грузько, і ось так ми й чалапали. Час від часу знов лунав постріл сигнальної гармати і знов так само гнітюче розлягався понад річкою. Я мовчав, поринувши у свої роздуми. Містер Вопсл покірно сконав у Кемберуелі, поліг у жорстокому бою на Босвортськім полі й помер у муках біля Гластонбері.7 Орлік вряди-годи затягував ледь чутно:

Не шкодуй напруги й скли — Старий Клем.

Вдар, луна щоб розкотилась — Старий Клем!

Я думав, що він п'яний, але ж прислухався — ні.

Нарешті ми дійшли до села. Дорога наша пролягала повз "Трьох Веселих Моряків", і ми з подивом помітили там — була ж одинадцята година вечора! — якусь незвичну метушню, двері стояли широко відчинені, де-не-де валялися схоплені поспіхом і покидані ліхтарі. Містер Вопсл заглянув усередину дізнатися, в чому річ (гадаючи, що це схопили втікачів), але враз і вибіг звідти.

— Щось там сталося у тебе вдома, Піпе! — кинув він на бігу.— Гайда швидше!

— А що саме? — спитав я, силкуючись не відстати. Орлік біг упорівень зі мною.

— Та не зовсім ясно. Хтось наче вдерся в дім, коли Джо Гарджері не було. Гадають, це втікачі. На когось напали й побили.

Ми мчали так швидко, що більш не змогли розмовляти, і зупинились, тільки добігши до кухні. Там було повно людей — зібралося все село, хто зайшов у приміщення, хто лишивсь надворі. Був там і лікар, і Джо стояв, і гурт жінок серед кухні. Угледівши мене, вони розступилися і я побачив, що моя сестра лежить без пам'яті й без руху на голій підлозі, збита з ніг сильнющим ударом по потилиці: невідома рука завдала його, коли вона стояла лицем до вогню, і назавжди позбавила її змоги шаленіти.

Розділ 16

Ще не відійшовши у думках від "Джорджа Барнуела", я спершу схильний був повірити у свою причетність до нападу на сестру або, в усякому разі, в те, що підозра насамперед упаде саме на мене, оскільки я близький її родич, і котрий, як це всім було відомо, багато що їй завдячував. Але вранці, при світлі дня, я передумав цю справу і, наслухавшись різних вражень з усіх боків, прийшов до іншого, тверезішого висновку.

Того вечора Джо, посмоктуючи люльку, просидів у "Трьох Веселих Моряків" від чверті на дев'яту до без чверті десята. Поки він був там, один робітник з ферми, вертаючись у село, бачив мою сестру в дверях кухні, і вона ще привіталась до нього. Робітник той не міг пригадати, коли саме це було (спробувавши напружити пам'ять, він і зовсім заплутався),— але гадав, що перед дев'ятою. Прийшовши додому за п'ять хвилин до десятої, Джо застав її розпластаною на підлозі и кинувся кликати на допомогу. Вогонь у коминку палав ще досить яскраво, і нагару на свічці було небагато; правда, її вже хтось погасив раніше.

В домі все вціліло, і в кухні не було ніякого розгардіяшу, тільки ото свічку погашено (вона стояла на столі близько дверей, за спиною у сестри, що була лицем до вогню у момент нападу) та ще все довкруг забризкане кров'ю — певно, коли сестра падала. Але на місці злочину знайшовся один вельми прикметний речовий доказ. Вдарено сестру було чимось тупим і важким у голову й спину; коли вже вона впала ницьма, в неї щосили пошпурили щось важезне. Отож, підносячи дружину з підлоги, Джо побачив поруч арештантські кайдани з перепиляним кільцем.

Приглянувшись своїм ковальським оком, Джо заявив, що перепиляно їх уже давненько. Оскільки вони походили з плавучої в'язниці, звідти прийшли люди і, перевіривши кайдани, підтвердили думку Джо. Вони не бралися твердити, коли саме ці кайдани зникли з баржі, якій, безперечно, належали, але рішуче заперечили припущення, ніби їх міг носити хтось із тих каторжників, що втекли попереднього дня. До того ж одного з них уже зловили, і він був у кайданах.

Знаючи дещо більше за інших, я дійшов до власного висновку. Я був певний, що це кайдани мого арештанта, ті самі, які він при мені перепилював на болотах, хоч я й у думках не припускав, щоб він міг мати якесь відношення до скоєного. Я вважав, що вони потрапили до рук комусь іншому, хто й використав їх для таких нелюдських цілей. Може, то був Орлік, а може, той незнайомець, що показував мені напилка.

Тільки ж Орлік і справді ходив до міста, як він сказав нам біля застави: за вечір його там не раз бачили по шинках у різних компаніях, а до села він вернувся разом зі мною й містером Вопслом. Проти нього не свідчило нічого, хіба що сварка, але ж моя сестра сварилася з ним і з усіма іншими десять тисяч разів! Та й незнайомець — якби він повернувся забрати свої дві фунтові банкноти, непорозуміння й не могло б виникнути, бо моя сестра загодя приготувала ті гроші на віддачу. І ніякої сварки ж і не було: нападник увійшов знишка й так раптово, що збив сестру з ніг, навіть не давши їй обернутись.

Страшно було подумати, що це я, хоч і мимоволі, дав лихочинцеві до рук зброю, але де я міг від цього визнання подітися! У мене аж голова йшла обертом, коли я думав і передумував про те, чи не треба мені кінець кінцем скинути з себе ці чари дитячих літ і розповісти все Джо. Протягом кількох подальших місяців я кожного дня вирішував, що цього не варто робити, а наступного ранку брався знову сперечатися сам із собою. Суть справи полягала в тому, що ця таємниця настільки задавнилася, настільки вросла в мене й зробилася часточкою мого єства, що мені вже несила було й відірвати її від себе. Мало того, що вона й так спричинила багато знегод, я боявся, що коли Джо повірить мені, то цим тальки віддалиться від мене, але чи не дужче боявся я, що він мені не повірить, а сприйме це, як ще одну з моїх вигадок, щось на зразок тих собак і телячих котлет у домі міс Гевішем. Та хоч би там як, а я просто зволікав і ні на що не наважувався — бо ж хіба не бувало у мене й раніше, що я зроблю щось, а тоді починаю вагатись: правильно я вчинив чи ні? Зрештою я поклав собі так: в усьому відкриюся, коли побачу, що це буде потрібним для встановлення особи нападника.

Протягом наступного тижня-двох до нашого дому раз по раз заглядали місцеві констеблі та детективи з лондонської Боу-стріт (у ті дні поліція ще носила червоні жилети), заклопотані тим самим, чим у таких випадках, судячи з розповідей та книжок, в основному й клопочуться люди цього фаху. Вони затримали кількох явно непричетних, уперто розвивали хибні умоглядні припущення і все силкувалися припасувати факти до цих припущень замість того, щоб будувати припущення на основі фактів. Поза тим вони цілі години стовбичили під дверима "Веселих Моряків" з таким тямущим і таємничим виглядом, що всю околицю приводили в захоплення, а спиртне втягували в себе так глибокодумно, що, здавалося, вони так само легко можуть і злочинця притягти до відповідальності. Хоча це тільки здавалося, бо його вони все-таки не знайшли.

Ще довго після того, як ці офіційні представники забралися, моя сестра лежала прикута до ліжка. Зір її розладнався, в очах у неї двоїлося, і вона частенько хапалася руками за чашки й чарки, що існували тільки в її уяві. І слух її, і пам'ять дуже погіршились, та й мова стала зовсім нерозбірлива. Навіть коли врешті її звели наниз, довелося класти обік неї мою грифельну дошку, щоб вона мала змогу висловити на письмі те, чого не вдавалося їй усно. А що не тільки почерк у неї був поганий, а й грамотність кульгала, і з Джо до того ж і читака був абиякий, між ними часто-густо виникали неймовірні непорозуміння, усувати які доводилось мені. Але я щодо цього теж був небезгрішний: замість ліків подавав їй лійку, Джо я плутав з чаєм, а сито читав там, де малась на увазі шинка, і це ще були порівняно безневинні з моїх помилок.

Вдача сестри, однак, помітно злагідніла, і вона стала стриманішою. Усі її порухи тепер постійно супроводила якась тремтлива непевність, і згодом через кожні два-три місяці вона раптом бралася прикладати руки до голови і після цього на якийсь тиждень впадала в стан цілковитого затьмарення. Ми просто губилися, де б знайти для неї добру доглядачку, аж поки нам не стала в пригоді одна сприятлива обставина. Двоюрідна Вопслова бабця кінець кінцем зборола в собі закоренілу звичку жити, і Бідді перебралася до нашої домівки.

Сестру десь так уже з місяць приводили в кухню, коли до нас прийшла Бідді з невеличкою рябенькою скринькою, в якій містилися всі її земні пожитки, і принесла з собою втіху в нашу оселю. Особливою ж утіхою стала вона для Джо: цього любого Джо страшенно пригнічувало постійне споглядання тієї руїни, на яку перетворилась його дружина, і він, допомагаючи їй увечері, раз у раз обертався до мене й зі слізьми у своїх голубих очах промовляв: "А яка ж показна була молодиця, Піпе!" Бідді зразу заходилася так уміло доглядати мою сестру, наче знала її з дитинства, і Джо тільки тепер зумів оцінити благословенну тишу, що прийшла в його життя, а ще ж крім того він дістав спромогу подеколи навідуватись для різноманітності до "Веселих Моряків". До речі сказати, поліційні чини всі як один мали підозру на бідолашного Джо (про що він і не звав) і сходились думкою, що такого потайного чоловіка їм рідко коли траплялося бачити.

Першим тріумфом Бідді на її новій ниві було те, як вона блискуче розв'язала загадку, що мені аніяк не давалася.