Великі сподівання - Сторінка 51

І водночас я думав про юну красуню Естеллу, горду й вишукану, що з кожною хвилиною наближалася до мене, і здригався від огиди, уявляючи контраст поміж в'язницею і нею. Я шкодував, що зустрів Вемміка, шкодував, що погодився піти з ним, бо ж подумати лишень, щоб саме в цей день і моя одежа, і сам я просякли духом Ньюгейту! Я походжав туди-сюди вулицею і струшував тюремний порох зі своїх ніг, збивав його зі своєї одежі, видихав це повітря зі своїх легень. Пам'ятаючи, на чий приїзд я чекаю, я почував себе таким загидженим, що врешті мені видалось, наче диліжанс прибув занадто швидко, і я так і не встиг очиститись від видихів Веммікової оранжереї, коли побачив у віконечку диліжанса її обличчя й руку, що помахувала до мене.

Але що це за невловна тінь знову промайнула переді мною в цю коротку мить?

Розділ 33

У своїй отороченій хутром дорожній одежі Естелла навіть мені здалася ще гарнішою, ніж завжди. Та й до мене вона поставилась не так холодно, як бувало, що я приписав впливу міс Гевішем.

Ми стояли на подвір'ї заїзду, і я, відібравши за вказівками Естелли її речі серед багажу, вивантаженого з диліжанса, раптом згадав — бо ж коли я побачив її, у мене все інше повилітало з голови,— що не знаю, куди саме вона прямує.

— Я їду до Річмонда,— сказала вона мені.— Як відомо, є два Річмонди, один у графстві Саррей, а другий у графстві Йоркшір, так от я їду до саррейського Річмонда. Відстань — десять миль. Для цього мені треба карету, і ви маєте мене туди привезти. Ось мій гаманець, і з нього ви оплачуватимете мої видатки. Ні-ні, гаманець ви повинні взяти! У нас нема іншого вибору, як тільки виконувати вказівки. Ми не можемо щось робити на власний розсуд, ні ви, ні я!

Простягаючи гаманця, вона підвела на мене погляд, і я спробував добачити в її словах якесь приховане значення. Бо хоч говорила вона недбало, в тоні її не чулося невдоволення.

— По карету доведеться послати, Естелло. А тим часом ви, може, відпочинете?

— Так, я б хотіла трохи відпочити й випити чаю, а ви повинні мною заопікуватись.

Вона взяла мене попід руку, немов так належалось, і я сказав офіціантові,— який стояв поряд і лупив очі на диліжанс, ніби вперше в житті угледів таке диво,— що нам треба окремий номер. Почувши це, він видобув серветку, наче без допомоги цього магічного берла не знайшов би й дороги нагору, і провів нас до якогось чорного закамарка, де були зменшувальне дзеркало (річ абсолютно зайва в такому малорозмірному приміщенні), соусниця та чиїсь дерев'яні ступаки. Оскільки цей притулок мене не задовольнив, він показав нам іншу кімнату, де стояв обідній стіл чоловік на тридцять, а в каміні під купою попелу виднів обгорілий аркуш із зошита. Глянувши на це пожарище і скрушно похитавши головою, він прийняв моє замовлення і вийшов з номера зовсім спохмурнілий, бо ж я попросив усього лише "чаю для панни".

Я й тоді так думав, і тепер думаю, що саме повітря тієї хоромини, наскрізь просякле духом стайні та м'ясної юшки, не могло не спонукати до висновку про те, що на диліжансах багато не заробиш і що кмітливий хазяїн вирішив потроху пускати коней на харч для постояльців. І все-таки в тій кімнаті я почував себе, як у раю, бо ж поруч була Естелла. Мені здавалося, що з нею я був би там щасливий до кінця віку (хоч насправді щастя мені там і не всміхалось, і я добре це знав).

— А до кого ви їдете у Річмонд?— поцікавився я.

— Я збираюся оселитися, та ще й за великі гроші,— відказала вона,— в однієї леді, яка має змогу — або каже, що її має,— виводити мене у світ, знайомити з різними людьми, показувати мені їх, а їм мене.

— Вам, певне, сподобаються нові знайомства, нові захоплення.

— Та певне.

Вона відповіла так безтурботно, аж я не стерпів:

— Ви говорите про себе, наче про когось іншого.

— А звідки вам відомо, як я говорю про інших? Ет, облиште,— сказала Естелла з чарівною усмішкою,— не думайте, що я буду вчитись у вас, як мені говорити,— з мене вистачить і власної манери. А як вам ведеться у містера Покета?

— Мені там цілком добре, в усякому разі…— я раптом відчув, що втрачаю таку рідкісну нагоду.

— В усякому разі?— перепитала моїми ж словами Естелла.

— В усякому разі, наскільки може бути добре без вас.

— Дурненький хлопчику,— незворушно зауважила Естелла,— як ви можете говорити таку нісенітницю!.. А ваш приятель, містер Метью, гадаю, вирізняється в кращий бік з-поміж своїх родичів?

— Ще й як вирізняється! Він нікому не жадає зла…

— Тільки не додавайте: "Крім себе самого",— урвала мене Естелла,— бо я не терплю таких людей. Але, здається, він і справді некорисливий і вищий від дрібних заздрощів та злості?

— Я в цьому рішуче впевнений.

— Однак про його родичів ви рішуче не можете цього сказати,— зауважила Естелла, киваючи мені з виразом водночас серйозним і жартівливим,— бо вони просто обложили міс Гевішем доносами й брехнями на вашу адресу. Вони стежать за вами, оббріхують вас, пишуть про вас листи (часом анонімні), одне слово, живуть і мордуються лише вами. Ви й уявити собі не можете, як страшенно вони вас ненавидять.

— Але ж, гадаю, вони не заподіють мені шкоди?

Замість відповіді Естелла вибухнула сміхом. Це здалось мені досить недоречним, і я розгублено глянув на неї. Коли вона стихла,— а сміялась вона не манірно, а від усієї душі,— я спитав — трохи невпевненим тоном, як завжди при ній:

— Сподіваюся, однак, що ви б цим не втішилися, якби вони заподіяли мені шкоду?

— Ні-ні, щодо цього можете бути певні! — сказала Естелла.— А сміюсь я тому, що в них нічого не виходить. Тільки ж як вони звиваються біля міс Гевішем, яких мук завдають собі!

Вона знову засміялась, але навіть тепер, коли вона все пояснила і я не мав сумніву в щирості її сміху, він мені здавався якимсь недоречним і не зовсім виправданим. Я відчував, що тут мусить бути якась глибша, невідома мені причина; вона вгадала мою думку й відповіла на неї.

— Навіть вам нелегко зрозуміти,— сказала Естелла,— як мене тішать невдачі цих людей, як я аж облизуюсь від задоволення, коли вони хапають облизня. Ви ж не жили в цьому дивному домі з ранніх літ. А я жила. Вам не доводилось, бувши слабосилим і беззахисним, напружувати весь свій дитячий розум, щоб протистояти цим нескінченним інтригам проти тебе, замаскованим під співчуття, й жалощі, й усякі інші благородні емоції. А мені доводилось. Ви такого не зазнали, щоб змалку дедалі ширше й ширше розкривати очі в подиві на цю лицемірну жінку, яка, навіть пробудившись серед ночі, прикидає, як би то так чим облудніше вдати доброзичливість. А я от зазнала.

Тепер Естеллі було не до сміху, — видно, тяжко давались їй ці прикрі спогади. Лице у неї так спохмурніло, що я зрікся б усіх своїх сподівань, аби лиш вона проясніла.

— Я дві речі вам скажу,— мовила далі Естелла.— По-перше, всупереч прислів'ю, що крапля камінь точить, ви можете не сумніватися, що цим людям ніколи, хоч би й до кінця віку вони тужились, не вдасться пошкодити вам в очах міс Гевішем — ні у великому, ні в малому. По-друге, я вам вдячна, бо ж саме через вас вони так комашаться й інтригують, і все даремно,— і ось вам за це моя рука.

Вона весело простягла мені руку — похмурий настрій Естеллин уже розвіявся,— і я затримав її у своїй долоні й підніс до уст.

— Смішний же ви хлопчисько, — сказала Естелла,— ніякі остереження на вас не діють! Чи ви робите це з тих самих мотивів, з яких я колись дозволила вам поцілувати мене в щоку?

— А які то були мотиви?— спитав я.

— Зараз я пригадаю. То була зневага до всіх цих підлесників та пліткарів.

— А якщо я скажу "так", ви дозволите мені ще раз поцілувати вас у щоку?

— Це треба було спитати до того, як цілувати руку. Але коли вже ви так хочете, нехай буде по-вашому.

Я нахилився до неї, і обличчя її було холодне, як у статуї.

— А тепер,— сказала Естелла, відсторонившись, ледве я встиг доторкнутися щоки,— ви повинні подбати, щоб подали чай, і відвезти мене до Річмонда.

Мені зробилось боляче, коли вона знову заговорила таким тоном, наче наше з нею спілкування накинуто нам ззовні і ми лише ляльки в чиїхось руках. Але й усі мої зустрічі з Естеллою нічого іншого мені не давали, як відчуття болю. Хоч би який був її тон у розмові зі мною, я не міг йому довіряти й на щось надіятись — і все-таки кохав усупереч вірі й надії. Але навіщо повторювати це безліч разів? Так було завжди.

Я подзвонив, щоб принесли чаю, і офіціант, з'явившись зі своїм магічним берлом, почав приносити різне начиння, загальною кількістю з півсотні одиниць, які мали більше чи менше відношення до чаю. Сюди входили: таця, чашки з блюдечками, тарілки, виделки й ножі (включаючи й ножі для м'яса), ложки (столові й десертні), сільнички, маленький гарячий млинець, ретельно схоронений під важкою залізною покришкою, шматочок напіврозталого масла, захований у заростях петрушки, мов те немовлятко Мойсей в очереті, блідава булочка з припудреною головою, два тригранчастих шматочки хліба з відбитками ґраток кухонного каміна і нарешті пузатий чайник-спиртівка, що його офіціант вніс, мало не в три погибелі зігнувшись від позірного тягаря. Після цього настав тривалий антракт, який завершився появою офіціанта, що мав у руках коштовну на вигляд скриньку з якимись прутиками. Заливши їх окропом, я у результаті всіх цих приготувань добув чашку невідь-якого напою для Естелли.

Коли було сплачено рахунок, і офіціантові дано на чай, і конюха не забуто, і покоївку взято до уваги,— одне слово, коли роздали досить хабарів, щоб викликати зневагу й невдоволення в усьому закладі, з огляду на що Естеллин гаманець відчутно полегшав,— ми сіли в карету й від'їхали. Звернувши на Чіпсайд і прогуркотівши по Ньюгейт-стріт, ми невдовзі опинились під високим муром, якого я так соромився.

— Що тут таке? — поцікавилась Естелла. Я здуру вдав, наче не впізнав в'язниці, і лише потім відповів їй. Вона подивилась на мур, вистромивши голову з карети, а тоді промовила: "Нещасні!" Тепер я б уже ні за що в світі не признався, що був тут щойно сьогодні вранці.

— Про містера Джеггерса кажуть,— озвався я, щоб, ненароком не заговорити про себе,— що на таємницях цього похмурого місця він знається, як ніхто в Лондоні.

— Мабуть, і взагалі нема таких таємниць, на яких би він не знався,— тихо зауважила Естелла.

— Вам, очевидно, часто доводилось його бачити?

— Я звикла бачити його час від часу, скільки себе пам'ятаю.