Великі сподівання - Сторінка 55

Але коли ми мовчки обійшли ще раз садок, таки вернувся до того самого питання.

— Бідді,— почав я,— от я сказав, що частіш приїжджатиму бачитися з Джо, а ти багатозначно промовчала. Поясни мені, будь ласка, Бідді, чому це ти?

— А ви таки певні, що частіш приїжджатимете? — спитала Бідді, зупиняючись на вузькій стежині й дивлячись на мене при світлі зір ясним і чистим поглядом.

— Ох, боже мій! — скрикнув я, відчувши, що Бідді просто неможлива.— Оце вже справді погана риса характеру. Не треба більш ні слова, ради бога, Бідді. Мені дуже прикро все це чути!

З цієї поважної причини я вирішив сторонитися Бідді під час вечері, а йдучи спати до своєї колишньої кімнатинки, попрощався з нею якомога стриманіше — наскільки дозволяла мені моя збентежена душа, пригнічена похороном і взагалі всім цим днем. Спав я дуже неспокійно, раз у раз прокидаючись і думаючи, як недобре, як образливо й кривдно повелася зі мною Бідді.

Від'їжджати я мав рано-вранці. Отож я раненько встав, вийшов надвір і тихцем заглянув у вікно кузні. Кілька хвилин простояв я так, дивлячись на Джо, котрий уже був при роботі — обличчя у нього пашіло здоров'ям і силою, так наче всього його освітлювало яскраве сонце життя.

— Прощавай, любий Джо! Та ні, не витирай руки… дай я її потисну, яка вона є, чорна від сажі! Я скоро приїду, я часто навідуватимусь.

— Чим скоріше — тим краще, сер,— сказав Джо.— І чим частіше — тим краще, Піпе!

Бідді чекала мене біля дверей кузні з кухлем свіжого молока й куснем хліба.

— Бідді,— сказав я, простягти їй руку на прощання,— я не сердитий на тебе, але все-таки мені гірко.

— Ой, не треба так! — скрикнула вона зболеним голосом.— Хай уже мені самій буде гірко, якщо я вас образила.

І знову, коли я відходив, туман знімався вгору. Відкриваючи переді мною дорогу, він, можливо, цим давав мені наздогад, що я сюди не повернуся і що Бідді мала рацію. Якщо це так, то — мушу визнати — туман теж мав рацію.

Розділ 36

Становище наше з Гербертом дедалі гіршало, і боргів ставало все більше, хоч як ми "з'ясовували свої справи", "залишали резерви" і тому подібне. Час же, незважаючи ні на що, ішов собі своїм заведеним ладом, і ось уже Гербертове передбачення збулось: не встигши й зогледітись, я досяг повноліття.

Герберт досяг його за вісім місяців переді мною. Але оскільки він окрім того нічого й не сподівався досягти, ця подія не дуже сколихнула Барнардів заїзд. Інша річ — мій двадцять перший день народження: дожидаючи його, ми наснували купу всіляких гадок та планів, певні, що цього дня мій опікун уже неодмінно сповістить мені щось певне.

Я подбав про те, щоб на Літл-Брітен добре знали, коли саме мій день народження. Напередодні від Вемміка я отримав листовне повідомлення, що містер Джеггерс матиме честь прийняти мене у себе в конторі завтра о п'ятій годині. Це підтвердило наші припущення, що станеться щось важливе, і коли я прибув до опікунової контори в призначену годину, серце моє аж заходилось від хвилювання.

У першій кімнаті Веммік поздоровив мене й ніби ненароком потер собі носа складеним хрустким папірцем, вигляд якого мені вельми сподобався. Але на цю тему він нічого не сказав, а тільки кивнув на двері опікунового кабінету. Був листопад місяць, і містер Джеггерс стояв, прихилившись до полички каміна, а руки заклавши під поли піджака.

— Що ж, Піпе,— сказав він. — Сьогодні я вже маю називати вас "містер Піп". Прийміть мої поздоровлення, містере Піп.

Він потис мені руку — це у нього завжди виходило навдивовижу коротко,— і я подякував йому.

— Сідайте, містере Піп,— запросив мене опікун. Коли я сів, а він лишився стояти, та ще й суплячись на свої чоботи, мені зробилось якось мулько і пригадався той далекий день, що ото мене було посаджено на надгробок. У двох моторошних зліпків на полиці неподалік від нього так по-ідіотському скривились роти, наче вони силкувалися підслухати нашу розмову.

— А тепер, мій юний друже,— почав опікун, немов збираючись допитувати свідка в суді,— нам треба про дещо переговорити.

— Будь ласка, сер.

— Скільки, на вашу думку,— сказав містер Джеггерс, нахиляючись уперед, щоб подивитись на підлогу, а тоді закидаючи голову назад, щоб подивитись на стелю,— скільки, на вашу думку, ви витрачаєте за рік?

— Скільки витрачаю, сер?

— Скільки,— повторив містер Джеггерс, усе ще дивлячись на стелю,— ви — витрачаєте — за — рік? — Після чого обвів поглядом кімнату і завмер, тримаючи в руці хустинку на півдорозі до носа.

Я з'ясовував стан своїх грошових справ так часто, що тепер не мав про них навіть приблизного уявлення. Хоч-не-хоч мені довелося визнати, що я неспроможний відповісти на це запитання. Ці мої слова немовби втішили містера Джеггерса, бо він сказав: "Я так і думав!" — і з неабияким задоволенням висякав носа.

— Ну от, мій друже, я поставив вам запитання,— сказав містер Джеггерс.— Тепер, може, ви у мене що-небудь запитаєте?

— Мені, звичайно, дуже б хотілося поставити вам, сер, навіть декілька запитань, але я пам'ятаю вашу заборону.

— Поставте одне,— сказав містер Джеггерс.

— Чи я дізнаюся сьогодні ім'я свого доброчинця?

— Ні. Поставте друге.

— А чи скоро я про це довідаюсь?

— Зачекайте з цим, а тим часом поставте ще одне запитання,— сказав містер Джеггерс.

Я оглянувся круг себе, але тепер уже, здавалося, неминуче мусив це запитати.

— Чи я… що-небудь одержу, сер?

На ці слова містер Джеггерс, торжествуючи, зауважив:

— Я так і думав, що ми до цього доберемось.— І гукнув Веммікові, щоб приніс йому того самого папірця. Веммік прийшов, вручив його патронові й зник.

— А тепер, містере Піп,— сказав мій опікун,— будь ласка, вислухайте мене уважно. Кредит вам тут було відкрито досить широкий, ваше ім'я у Вемміковій касовій книзі зустрічається досить часто. Але ви, звичайно, маєте борги?

— Боюся, що мушу відповісти "так", сер.

— Ви знаєте, що мусите відповісти "так", чи не правда?— сказав містер Джеггерс.

— Правда, сер.

— Я не питаю вас, скільки ви заборгували, бо ви цього не знаєте, а якби й знали, то не сказали б мені, а применшили б цифру. Так, так, мій друже! — скрикнув містер Джеггерс і замахав пальцем, щоб я й не пробував заперечити.— Вам, цілком можливо, здається, що ви не стали б применшувати, але насправді таки применшили б. Ви вже даруйте, але я знаю краще від вас. Тепер візьміть у руку цей папірець. Узяли? Дуже добре. Тепер розгорніть його й скажіть мені, що це таке.

— Це банкнота,— сказав я,— в п'ятсот фунтів.

— Банкнота,— повторив містер Джеггерс,— в п'ятсот фунтів. Сума чимала, як мені здається. Ви згодні?

— Як же можна не бути згодним!

— Ага. Але все-таки дайте відповідь на запитання,— сказав містер Джеггерс.

— Я абсолютно згоден.

— Отже, ви абсолютно згодні, що це чимала сума. Тепер ця чимала сума належить вам, Піпе. Її подаровано вам на день народження, як завдаток у рахунок ваших сподівань. Надалі ви можете проживати в рік цю чималу суму, але не більше, допоки не з'явиться особа, яка вам її презентує. Тобто віднині виключно ви самі розпоряджаєтесь своїми грішми: щокварталу Веммік вручатиме вам по сто двадцять п'ять фунтів, аж доки ви встановите зв'язок із самим першоджерелом, коли вже відпаде потреба у виконавцеві. Як я вам свого часу казав, я тільки виконавець. Я виконую дані мені вказівки, і за це мені платять. Я вважаю, що ці вказівки нерозумні, але мені платять не за те, щоб я висловлював про них свою думку.

Я вже розтулив рота, щоб подякувати своєму доброчинцеві за таку його неймовірну щедрість, але містер Джеггерс зупинив мене:

— Мені, Піпе, платять не за те, щоб я переказував комусь ваші слова,— холодно зауважив він і звільна підібрав поли піджака — так само, як підбирав слова у розмові,— після чого нахмурено подививсь на свої чоботи неначе підозрював, що вони щось недобре затівають проти нього.

Трохи перемовчавши, я натякнув:

— А оте запитання, містере Джеггерс, про яке ви сказали, щоб я трохи зачекав? Чи можна його знову по ставити?

— Яке саме запитання?— спитав він.

Я мав би знати, що він нізащо не допоможе мені виплутатись, але все-таки мене трохи ошелешила необхідність формулювати запитання мовби заново.

— Чи можливо,— почав я нарешті,— що мій заступник, оте першоджерело, про яке ви говорили, містере Джеггерс, незабаром…— Тут я з делікатності не договорив.

— Що незабаром? — перепитав містер Джеггерс.— У такому вигляді це ще не запитання, ви самі розумієте.

— Що він незабаром прибуде до Лондона,— сказав я, дібравши начебто потрібні слова,— або викличе мене в якесь інше місце?

— У зв'язку з цим,— відповів містер Джеггерс, тільки тепер втупивши в мене свої глибоко посаджені темні очі,— нам треба повернутись до того вечора, коли ми вперше зустрілись у вашому селі. Що я тоді сказав вам, Піпе?

— Ви, містере Джеггерс, сказали, що, можливо, мине багато років, поки з'явиться ця особа.

— Саме так,— підтвердив містер Джеггерс.— Оце ж і є моя відповідь.

Ми глянули прямо в вічі один одному, і я відчув, як мене пориває вивідати що-небудь від нього. І водночас я відчув, що він чудово бачить, в якому я стані, і що у мене менше ніж коли шансів щось від нього вивідати.

— Ви й тепер гадаєте, що може минути багато років до часу моєї з ним зустрічі, містере Джеггерс?

Мій опікун похитав головою — він не те що дав заперечну відповідь, а наче взагалі відкинув можливість хоч би якої відповіді на моє запитання, і обидва бридкі зліпки, на яких я мимохіть глянув, так скривилися, мов уся їхня увага вичерпалась і вони ось-ось чмихнуть.

— Знаєте, мій друже Піп,— сказав містер Джеггерс, зігріваючи собі стегна нагрітими від каміна долонями,— я вам відверто скажу. Такого запитання переді мною не можна ставити. Вам буде ясніше, якщо я скажу, що це запитання може мене скомпрометувати. Ба навіть я піду далі і скажу вам ще дещо.

Він змовк і так низько нахилився, хмурячись на свої чоботи, що міг би й литки собі потерти, поки тривала пауза.

— Коли ця особа відкриє себе,— сказав містер Джеггерс, випростовуючись,— ви з нею самі залагоджуватимете свої стосунки. Коли ця особа відкриє себе, моя участь у даній справі цілковито скінчиться. Мені навіть не треба буде нічого знати про те, що ця особа відкриє себе. Оце й усе, що я мав сказати.

Ми якийсь час дивились один на одного, а тоді я відвів погляд і задумливо подивився на підлогу.