Великі сподівання - Сторінка 81

Стільки натерпівшись і не переставши любити, ти ніколи не нарікаєш. І ти теж ні, добра Бідді".

— Вас, здається, і апетиту ця пригода позбавила,— сказав господар, кинувши погляд на мою перев'язану руку під шинелею.— Покуштуйте хоч цей ніжненький шматочок.

— Ні, дякую вам,— відповів я і, обернувшись від столу, похнюплено втупився у вогонь.— Я не можу більше їсти. Будь ласка, заберіть це все.

Ще ніколи я так гостро не відчував своєї провини перед Джо, як-от через цього нахабного самозванця Памблечука. На тлі його лицемірства й підлості Джо виглядав ще чеснішим, ще шляхетнішим.

З добру годину просидів я перед каміном, охоплений почуттям глибокої і цілком заслуженої осороми. Удари годинника розбурхали мене,— хоч і не розпогодили мого настрою і не розвіяли докорів сумління,— і я підвівся, попросив, щоб мені защібнули шинелю під шиєю, і вийшов. Я вже раніше перенишпорив по всіх кишенях, шукаючи листа, щоб перечитати його ще раз, але ніде не знайшов і з прикрістю подумав, що, певне, він у мене випав на солому в кареті. Зміст його, проте, я запам'ятав дуже добре: зустріч було призначено в хатині над шлюзом біля печі для випалу вапна на болотах, о дев'ятій годині вечора. А що часу вже лишалось обмаль, я й подався, нікуди не звертаючи, навпростець до боліт.

Розділ 53

Вечір був темний, але коли обгороджені ділянки залишились позаду і я опинився на болотах, зійшов місяць уповні. Смужка чистого неба ген за чорнотою боліт була така вузька, що великому червоному місяцеві ледве ставало місця на ній. За кілька хвилин він піднявся вище й сховався серед навислого пасма хмар.

Сумовито завивав вітер, і на болотах було дуже гнітюче. Хтось незнайомий з цими краями довго тут би не витримав, і навіть мені зробилося так прикро, що я завагався — чи не повернути назад. Але ж я знав ці болота, і не заблукав би тут і темнішого вечора, та й заїхавши сюди, я не мав ніякого приводу для відступу. Отож опинившись тут проти своєї волі, я проти волі й далі пішов. Простував я не в тому напрямку, де стояв наш дім, і не в тому, де ми колись переслідували втікачів. Плавуча тюрма була далеко ззаду, а вогні старого маяка на косі я міг побачити, лише оглянувшись. Піч для випалу вапна я знав не гірше від старої батареї, але їх розділяло добрих кілька миль відстані, і якби того вечора в обох цих місцях горіло світло, між ними простяглася б довга лінія чорного обрію.

Попервах я місцями причиняв за собою хвіртки в огорожах і вряди-годи зупинявся, щоб корови, які порозлягалися на стежках, де було сухіше, встигали підвестися і сонно відступитися в траву й очерет. Але невдовзі я вже лишився самотою серед цього пустища.

Минуло ще з півгодини, поки я наблизився до печі. Вапно горіло, відгонячи смердючим застійним запахом,— вогонь, очевидно, запалили на цілу ніч, бо робітників ніде не було видно. Поруч був невеличкий кар'єр, через який слалася моя стежка; розкидані кайла й тачки свідчили, що вдень тут працювали.

Піднявшися стежкою знову на рівень боліт, я побачив, що в старій хатині над шлюзом світиться. Я прискорив ходу і за хвильку постукав у двері. Чекаючи на відповідь, я розглянувся й помітив, що давно покинутий шлюз стоїть напіврозвалений, що хатина — дерев'яна, під черепицею,— якщо й дає ще захисток від негоди, то дуже ненадійний, що багнюку й твань навколо позаснувало вапном і що на мене невблаганно наповзають задушливі випари від печі. Оскільки ніхто не показувався, я знову постукав. Не почувши ніякої відповіді, я натис на клямку. Вона легко подалась, і двері прочинилися. Заглянувши всередину, я побачив стіл з запаленою свічкою на ньому, лавку й сінник на низенькому ліжку. А що вгорі було і й піддашшя, то я гукнув: "Є тут хто?", але знову ж ніхто мені не відповів. Я глянув на годинник, переконався, що дев'ята година вже минула, і ще раз гукнув: "Є тут хто?" Так і не діждавшись відповіді, я вийшов надвір і зупинився, не певний, що робити далі.

Починалася злива. Не побачивши надворі нічого нового, я знов завернув у хатину, став на порозі й задивився в ніч. Розмірковуючи, що хтось недавно тут був і скоро має вернутись — бо звідки ж запалена свічка — я надумав подивитись, чи багато гніту вигоріло. Тільки я ступнув за поріг і узяв свічку, як хтось сильним ударом вибив її у мене з руки й вона погасла, а ззаду на шию мені накинули міцного зашморга.

— Ага, попався! — з лайкою промовив притишений голос.

— Що це? — закричав я, вириваючись.— Хто тут? Рятуйте, рятуйте!

Але не тільки лікті мої виявилися щільно притиснені до боків, а ще й нестерпно боліла опечена рука. Щоб заглушити мій крик, хтось затискав мені рота то дужою долонею, а то й усім дужим тілом; відчуваючи близько чиєсь гаряче дихання, я марно силкувався вирватись, поки мене міцно до чогось прив'язувано.

— Ану-но ще крикни,— промовив з новою лайкою притишений голос,— і я тобі враз хребта переб'ю!

Мало не зімлівши від болю ушкодженої своєї руки, досі ще знетямлений від несподіванки, але притім усвідомлюючи, що ця погроза ніякий не жарт, я стих і спробував бодай трошки вивільнити руку. Однак спроба ця виявилась даремною. А рука моя, ще не загоєна від опіків, тепер боліла так, немов її встромили в окріп.

Темний вечір за вікном раптом змінився чорною пітьмою, з чого я зробив висновок, що невідомий зачинив віконницю. Намацавши кремінь з кресалом, він став викрешувати вогонь. Напружено вдивляючись в іскри, що падали на трут, який він силувався роздмухати, я побачив, та й то лише на мить, тільки його губи та голубуватий кінчик трісочки у нього в руці. Трут відволог — що й не дивно було тут — і іскри одна за одною гасли.

Невідомий не квапився і далі собі кресав кременем по сталі. Коли раз іскри приснули навколо дощем, я вловив обрис його долонь і крайчик обличчя і зрозумів, що він сидить за столом,— але й тільки. Та незабаром я знову побачив його сині губи, що дмухали на трут, і ось тріска спалахнула й освітила — Орліка!

Не знаю, кого я сподівався побачити, тільки вже ж не Орліка. Впізнавши його, я відчув, що становище моє й справді небезпечне, і вирішив не спускати з нього ока.

Він без поспіху запалив свічку, кинув тріску на підлогу й затоптав ногою. Потім поставив свічку трохи осторонь, щоб йому було видніше, сперся ліктями на стіл і втупився в мене. Я побачив, що стою прив'язаним до драбини на піддашшя, вправленої в підлогу за крок від стіни.

— Тепер ти попався,— озвавсь він після того, як ми кілька хвилин оглядали один одного.

— Розв'яжи мене. Відпусти!

— Еге ж,— відказав він.— Я відпущу тебе. Відпущу так, що ти знімешся до самого неба й до самих зірок. Але все у свою пору.

— Навіщо ти заманив мене сюди?

— А тобі не ясно? — відказав він, злісно бликнувши очима.

— Навіщо ти напав на мене в темряві?

— Бо хочу сам усе впорати. Один краще збереже таємницю, ніж двоє. Ну ж ти, вража сила!

Спершись ліктями на стіл і взявши долоні під пахви, він самовдоволено похитував головою і так зловтішно споглядав мою безпорадність, що я й зовсім занепав духом. Поки я мовчки дивився на нього, він сягнув рукою в куток і дістав рушницю з оправленим у мідь ложем.

— Знайома тобі ця штука? — сказав він, так наче цілячись у мене з рушниці.— Пам'ятаєш, де ти бачив її раніше? Ану кажи, вовчиську!

— Пам'ятаю,— відповів я.

— Ти викурив мене відти. Це твоя робота. Ану кажи!

— А як же я міг інакше?

— Вже за одне це тебе треба уколошкати. А як ти насмів відшити мене від одної молодої особи, що мені подобалась?

— Коли це?

— Ще питаєш коли? А хто як не ти день у день паплюжив перед нею Старого Орліка?

— Ти сам себе спалюжив, тож себе й винувать. Я б не міг нічим тобі зашкодити, якби ти сам собі не шкодив.

— Брешеш! Хіба це не ти казав, що не пошкодуєш ні зусиль, ні грошей, щоб викурити мене з цієї округи? — повторив він мої слова, сказані Бідді під час нашої останньої розмови.— Тож послухай, що я скажу. Коли-коли, а сьогодні тобі то вже направду треба було б викурити мене з цієї округи! Еге ж! Навіть якби на це пішли всі твої гроші до останнього щербатого фартінга! Коли він погрозився мені своїм ручищем, вищирившись, мов та тигрюка, я відчув, що це таки правда.

— Що ти зі мною зробиш?

— Я знаю, що зроблю,— сказав він і, звівшись на ноги, щоб краще розмахнутись, щосили гупнув кулаком у стіл,— приб'ю тебе і квит!

Він нахилився до мого обличчя, поволі розпростав кулак і долонею витер рота, немов у нього слина бігла при погляді на мене, а тоді знову сів.

— Ти ще малим був, а вже стояв на дорозі Старому Орлікові. Але сю ніч він тебе вже копитне зі своєї дороги. Він з тобою не буде більше воловодитись. Тобі каюк.

Я відчув себе на краю погибелі. Кинувши навкруги відчайний погляд, я не побачив і найменшого пролазу з цієї пастки.

— І не тільки це,— сказав він, знову кладучись ліктями на стіл.— Від тебе ні шматини, ні кісточки не зостанеться. Я вкину твій труп у піч — я туди і двох таких, як ти, доволочу — і хай собі люди гадають, кому що хочеться, а ніхто й сліду ніякого не знайде.

В голові у мене неймовірно швидко промайнули всі можливі наслідки такої смерті. Естеллин батько вирішить, що я відступився від нього, його схоплять, і він помре, проклинаючи мою душу; навіть у Герберта зародиться сумнів, коли він зіставить залишену йому записку з тим фактом, що я тільки на хвилину підходив до хвіртки міс Гевішем; Джо й Бідді ніколи не дізнаються, як я цього вечора відчув усю свою провину перед ними; ніхто так і не довідається, як багато я пережив, як щиро хотів виправитись, яких мук зазнав. Смерть, що чигала на мене, була жахлива; але куди жахливішим був страх, що по смерті мене безпідставно осудять. І так прудко неслися мої думки, що поганець і не встиг договорити, а я вже бачив, як мене зневажають ще ненароджені покоління — діти Естелли, діти її дітей…

— Вже недовго чекати, як я тебе приб'ю, мов худобину, бо ж для того тебе й прив'язано,— сказав він.— Але перше, вовчиську, я ще намилуюся тобою та наглузуюся. Ну ж ти, вража сила!

У мене пронеслася думка — чи не заволати знову порятунку? Хоча ледве чи хто так добре, як я, знав безлюдність цієї пустки й усю безнадійність сподівань на допомогу. Отож коли він хижо втупився в мене, я тільки міцно стис губи, сповнений гніву й зневаги.